Дивна назва, правда ж? Невідомо звідки з’явилась, так само, як і назва річки, в яку впадає потічок – Іква. А, може, то і є слова нашої справжньої мови, а ця, що розмовляємо нею…
Васька завжди осмикував себе в цій частині думки, наче сам себе ловив на святотатстві й переключався на інші кременецькі топоніми, проте вони знову вертали його до незакінчених роздумів про потік Ірву. Ну, от що це за назви та звідкіля вони: гори – Графтова, Черча, Сокілля, Чугалі, місцини поміж ними – Поляни, Домщина, Морґви, Туники? А пасма галявин, що на узгір’ях Сичівки – Степ, Посічі, Дирадивка, звідки вони?
А ця тоненька цівка крижаної в усі пори року води – потік Ірва. Васька знає легенду про красиву дівчину, що не скорилася злій волі й перетворилася на струмок. Гарна легенда, і струмок гарний. Та й вулиця їхня місцями так нічого –красива, хоч і дорога ґрунтова на ній, вся у вибоїнах. Але, хіба ж це вибоїни? От на Сході, на війні – отам вибоїни та ямища, а тут ще нічого, просто дорога з двома коліями від коліс та зеленою смужкою трави посередині.
Васька йде нею, крокує повільно, спираючись на ціпок, і така йому ця дорога мила та люба, мовби то й не дорога, а смужка полотна, що мама до хати простелила. Так, білого полотна, адже поряд крейдяний завод.
– А я казала! Я казала тобі, що то кітна кицька, а не пузатий кіт! Тепер цілу ферму годуй!
Це мама. В неї дивна ферма вдома: троє котів, дві кішки стерилізовані, собака. Та ще дві сучки, які живуть бозна-де, заходять у двір поїсти, але до рук не йдуть, зарази чортові. Бо, якби йшли, то і їх би стерилізувала, грець із ними, хай би були собі. А вони ж – ні в яку! Прийдуть, поїдять, на порозі поніжаться, в холодочку поміж півоніями кубло намостять, перехожих обгавкають – і шмиг із двору. А потім з’являються з обвислими цицьками, голодними очима світять та їдять швидко й багато, як не в себе.
Мама не шкодує їм харчів, спеціально готує звечора більше, насипає у стару емальовану миску, ставить її в холодок під жасмином, сама сідає на поріг і чекає, чи не треба буде ще досипати. Сучки спершу гиркались за місце біля миски, а потім перестали, зрозуміли, що тут на всіх вистачить. А тоді й цуценят приводити стали: на тобі, бабо, думай, що з ними робити.
А потім він із Джавеліном, із Валькою тобто, до мами приїхав.
– От лиха година! Не мала баба клопоту, купила порося! Це ж треба було через всю Україну кицьку перти! Тепер сам тих кошенят пристроюй!
І Васька прилаштовував. Ще й не кожному, хто хотів, віддавав. Ставав перед людиною з кошеням на руках і дивився людині в очі, питав, чи дбатиме про пухнастика, чи той не блудитиме по людях, як ті сучки, що мама їх підгодовує.
– Та що ти, Вась?! Воно ж – жива душа, – казали люди. – Що самі їмо – те й котові дамо. Осьо ж корова є – сир, сметанка, молочко…
Васька посміхався, віддавав кошеня, брав у людей символічну плату – гривню, чи дві, прикмета така, щоб добре прижилося, обіцяв навідувати.
– Ти заходь, Васю! Заходь обов’язково, – казали люди.
І кожен ховав у погляді, чи то співчуття, чи жаль, дивлячись на його скалічену ногу.
– Зайду, – відповідав Васька.
Хоч він і не Васька зовсім.
Насправді його звуть Валерій, а Васька – це кіт. Не той, що він його в травні приволік із-під Харкова, той був – Джавелін, скорочено – Валік. А після того, як народились кошенята – Валька.
Ось він тих кошенят і прилаштовував у добрі руки, накульгуючи пораненою ногою по закрутах рідної вулиці, що так і називалася – вулиця Потік Ірва.
Васька – то був його найперший кіт. Він знайшов його на зупинці, тій, що біля колишнього крейдяного заводу. Кошеня ледве дихало, таким виснаженим було від голоду й поневірянь. Уже й не нявчало, тільки квилило й великими очима, синіми-синіми, дивилося на хлопця. Він зняв із себе футболку, закутав у неї кошеня і так приніс його додому.
– А на твою голову з вилупком! – кричав вітчим. – Геть! Геть мені з хати разом зі своїм здохляком!
Мама, опустивши голову, мовчки чистила картоплю.
– Це моя хата… – тихо мовив хлопчик. – Мій тато її звів.
Один кулак вітчима мелькнув у повітрі, він ледве встиг ухилитися. Другий поцілив мамі по руці, якою вона намагалася прикрити сина. Рука хруснула, мама закричала від болю. Він відчув, як підгинаються коліна й побачив, що підлога з блискавичною швидкістю наближається до рівня очей. Вітчим уже стояв над ним і відводив стиснуту в кулак руку для наступного удару.
– Мамо!!!! – закричав і механічно затулив голову руками, забувши про кошеня, яке досі тримав.
– Тікай! Тікай! – хрипіла мама. – Ти ж його знаєш! Тікай!
Він не встиг. Сіра блискавка раптово метнулася з-під його сорочки і влучила у вітчимове обличчя. Мить – і блискавка, якось неоковирно та обм’якло, сповзла донизу, лишаючи на вітчимовому лиці червоні ниточки.
Коли сусід, дядько Сергій, прибіг на крики, вони з мамою сиділи, притиснуті одне до одного й обидвоє разом до стіни, вітчим метався кімнатою, горлав не своїм голосом, розмащуючи руками кров на обличчі:
– Очі! Мої очі! Повбиваю всіх!
А під низеньким ослінчиком тремтіло мале худюще кошеня з настовбурченою вовною та глибокими синіми очима, злизувало кров із лапки і сердито фиркало, спльовуючи її на підлогу.
Маму з вітчимом дядько Сергій завіз до лікарні. Маму привіз назад додому із загіпсованою рукою, а вітчим за кілька днів передав тіткою Іванкою записку, в якій просив, щоб зібрали його речі, та, щоб не забули про бензопилу, інструменти в ящику на веранді та ґумові чоботи в клуні під лавою.
Більше його ніхто в місті не бачив. Казали, що одне око врятувати не вдалося, на друге втратив половину зору, але це не завадило йому прилаштуватися до якоїсь розлученої санітарки, старшої від нього років на десять.
А кошеня лишилося у них із мамою.
– О, то воно якесь непросте, – казав дядько Сергій. – У нас таких не буває, то якесь гороцьке, з області, певно, хтось привіз, побавився, а як воно в кутку налюрило – викинув.
Пізніше він вияснив, що це сіамська порода і трохи стало соромно перед котом за те, що назвав його Ваською.
Так і жили. Куди він – туди й кіт. Навіть, до школи проводив його і зустрічав по обіді на шкільній брамі. От через того всюдисущого кота, який тінню бродив за ним крізь усе дитинство аж до юності, до перших дискотек у клубі на Ляшуках…
„Васька з котом буде танцювати! Ги-гиги!”…
Перших побачень з Алкою на Боні…
„Забери руку! Не цілуй! Я не можу, коли він дивиться!”…
Та перших, прогуляних на Дівочих скелях, пар в Академії (” Та задрав ти з тим котом! Всю закуску зжер!”), він і став Ваською. Хоча насправді то він Валерій, але, здається всі вже давно забули про це.
І на війні теж.
– Ти ідіот! Ти мозок маєш?! – сполотнілий ротний обмацував прошитого кулеметного чергою „течика” поглядом. – Ти мене чуєш?! Є щось в голові, окрім тирси?!
– Що? – він перебинтовував поранену собачу лапу.
– В голові щось є – питаю? Речовина сіра, хоч якась є?
– Яка речовина?
Собака – величезний алабай, тонко скавулів від болю і скалив зуби, готовий вчепитися в руку. Проте, мабуть, розумів, що його намагаються врятувати й терпів, важко дихаючи.
– Рідина! Рідина в голові є – питаю? Гальмівна! Ти куди поперся? Якого хріна?
– Там собаки були, друже ротний, – відповів. – Я їх вивіз, бо могли загинути.
– Ти сам міг загинути!
– Звісно, – кивнув, погоджуючись. – Але ж собаки… Москалі б їх убили.
– Убоїще ти! Ти – убоїще! Собак він рятував! Вояка припадочний! Ти що: Вася?
Так він, власне, й отримав свій позивний. Вася. От і добре – звикати не потрібно, бо й так усе життя – Васька.
Джавеліна він дістав із розбитого російського танка на чиємусь городі в селі Перемога. Все того дня було якимсь парадоксальним: зруйновані будинки, скелети вигорілих авто по дворах та на узбіччях, знищені трансформатори на роздоріжжях, дерева в садах посічені осколками. От власне: ті яблуні, груші, абрикоси…
Весняне сонце пригрівало все дужче і стовбурами вже циркулювали деревні соки. Вони капали з посічених, поламаних гілок на землю і на ті місця, куди скрапував сік, зліталася велика й мала весняна комашня.
Васька дивився на їхній бенкет і пригадував собі давніші великодні гостини в сільських родичів. Ось гудуть джмелі – це сільські дядьки, двоюрідні і троюрідні обговорюють поточні польові роботи, гучно чаркуючись. А ось бджола покружляла, покружляла й полетіла, невдоволено жужкаючи – це баба Соломія. Вона б і перехилила ще чарку у свої дев’яносто, але ж не пасує пити з незнайомцями.
„Ну, не памнітає баба, хто ці всі люди за столами, хоць ти її встрель, хоць що роби! Ондечки ж, наче, сидить Павло. Та точно Павло! Що вона Павла не знає? А Оксанка каже, що то не Павло, а Костик – онук Павла. Господи! Та який онук? Павло, поки жениться, то всі дівки посивіють. А побіч Павла – то ж Федосько, нє? Федосько, що він іще з війни калічний вернувся, на ногу криває. Ну, що я не бачу? А Оксанка каже, що то Федоськів синок Мартин. Мартин городив тин! У Федоська їдні дочки без сорочки, сім штук бузьки наносили, поки його Мелашка годна родити була. А ота пані… То ж Тоня… Тоня, що за Миколою замужем була. А Оксанка каже, що Миколова жінка зветься Яриною… А сама Оксанка – то хто? Правнучка? Чия правнучка? Не памнітає баба!”
А оно мурашки до соку збіглися. Бігають, метушаться, носяться із соломинками, з листочками. То старше жіноцтво родинне коло столів клопочеться, наїдки-напої розставляє. А молодше ось воно, поряд – сонечками на гілці посідали, лапками тереблять, голівками хитають – обговорюють хто в чому на село приїхав, де які обновки купувалися, шилися.
І мошкара дрібна тутечки вертиться, крутиться поміж більшими, багато її. Як і правнуків у баби Соломії. Десь тут і він, Васька, комариком дзижчить, маму смикає, щоб додому скоріше їхати, бо Васька його зачекався там…
Те ледве вловиме вухом, жалібне та млосне „Няв!” він почув лише тому, що саме думав про дитинство та про Ваську. Воно долинало десь із металевих нутрощів обгорілого танка.
Ледве випорпав маленького пухнастого клубочка зі смердючого залізяччя. А як дістав – зрозумів, що вже ніколи нікому його не віддасть, настільки котисько був схожим на того його, найпершого, кота.
Так і носився з ним, переїжджав з позиції на позицію. Коли його вшкварило осколками в часі „прильоту”, перед очима зблиснуло білим, потім червоним, заклало вуха, на очі, ніби пелена залягла. Він тоді ледве затягнув на нозі турнікета, вколов собі знеболку і, зрозумівши, що самотужки не вибереться, бо поранені ноги й ліва рука, притиснув до грудей Джавеліна і став чекати на хлопців.
Ваську відмовлялися вивозити разом з котом. Парамедики лаялись, ротний крив матом:
– „Вася! Кров’ю стечеш, курво!”.
Віддерли від нього Джавеліна, пожбурили котика вбік, а той, усе ж, коли дверцята медевака зачинялись, блискавкою прошмигнув у них і відразу заліз до Васьки під теплоізоляційне простирадло.
Дорогою він знепритомнів, а, прийшовши до тями після операції, одразу до медсестрички:
– Джавелін! Сіамський такий, розумієте? То мій кіт! Може, десь є біля лікарні?
Довго не було звісток про кота, аж раптом санітарка, коли розносила їжу, сказала, що є він, тирлується попри кухню лікарняну.
– Красивий такий, ловкий котичок! І видно, що розумна тварина: поїсть, миску вилиже повністю та сидить на сонечку блохи теребить. Я б собі забрала, але він до рук не йде.
– Він мене чекає, – усміхнувся.
І справді, щойно його вперше вивезли на візку на свіже повітря, Джавелін застрибнув на коліна. Було трохи боляче, бо кицюня став чималеньким на лікарняних об’їдках, а рани були ще свіжими, деякі досі пускали сукровицю й повільно гоїлися. Проте, Васька почувався таким щасливим від того, що Джавелін – ось він тут, не зрадив, дочекався, що уваги на біль не звертав. Йому навіть здавалося, що поки кіт поряд, рани гояться швидше.
Так і сказав мамі в телефонній розмові, а вона лише зітхнула: ” Слава Богу!”, звісно, більше тішачись тому, що він сам живий і невдовзі буде вдома.
А додому він не хотів. Хіба на кілька днів. Побачитись, побути, може, вдома щось помогти матері, походити містом. Цікаво: яке воно зараз, коли війна?
Щойно зміг самостійно пересуватися, його виписали з лікарні, наголосивши, що потрібно рухатись обережно, спиратися на ціпок, не навантажувати ногу, не бігати, не носити важкого, робити вправи, вживати кальцій, не вживати спиртного…
Він у піввуха слухав хірурга, впівока дивився на медсестричку, яка набирала ліки у шприц, кивав згідливо на все, що рекомендував лікар, аби тільки пошвидше вийти із цих стін надвір. Як ніколи, був упевнений, що Джавелін, тобто тепер уже – вагітна Валька (як пояснила йому все та ж медсестричка) уже чекає його на потертому перилі приймального відділення.
Найперше кошеня із прикочених Валькою він подарував медсестричці з поліклініки, до якої ходив на перев’язку. Друге попросила Алка, яка, начебто випадково по кілька разів на день пробігала повз їхній двір. Він сказав, що подумає, але відмовив їй наступного дня.
Алка – дивне створіння. Як це правильно: його колишня, чи як? Він тоді саме закінчив магістратуру, коли вони зустрічалися. Влаштовувався вчителем у сільську школу, поряд із містом, десять хвилин їхати. Алка працювала манікюрницею в салоні краси, вважала місто болотяною ямою та мріяла виїхати. Мріяла вже багато років, але сама з міста ані ногою нікуди, навіть у відпустку.
Зараз він уже не певен, чи кохав тоді Алку, чи просто так склалося, що вона йому світ заступила.
– Вчепилася, як воша кожуха, – бурмотіла мама.
Вони тоді ледве не одружилися. Та що там ледве! Алка завагітніла і, чомусь, спершу про це довідався не він – її клієнтки, а невдовзі ще й половина міста. Він запропонував Алці руку й серце, а вона йому – почекати. Він не знав куди подітися. Ходив на роботу крізь леза людських поглядів, сповнених осуду й презирства, намагався поговорити з Алкою, вона ігнорувала його, насміхалася, коли заходив до перукарні а за два місяці Алка повідомила, що зробила аборта, бо… виходить заміж і їде геть із цієї болотяної діри.
– Ти… Ти вбила нашу… мою дитину? Як ти могла?
– Нічого злиднів множити!
Йому хотілося придушити її. Відчував, як у пучках пальців збирається лють, як суглоби наливаються якоюсь, досі йому невідомою, страшною силою. Ось вона, та сила, вже у м’язах, ось змушує зціпити щелепи, скреготати зубами, наливає очі вогнем і нашіптує на вухо: „Вбий!”
Він стримався. Нічого не сказав, просто пішов геть і назавжди. А вночі йому наснилася його дитина. Ніби й не дитина, а маленьке кошеня, рожеве, вкрите білим слизьким підпушком, ще незряче, з малесенькими немічними лапками. Воно вовтузилося клубочком у Васьки на грудях і тицялося вологим носиком об шкіру.
– Я віднесу тебе до мами, – сказав уві сні Васька.
– У мене немає мами. Вона мене вбила, – відповіло мале. – І себе вбила. І тебе поранила.
Васька тоді заціпенів у тому сні, дивився на кошеня, а воно росло просто на очах. Ось уже не пушок на ньому, а красива пухнаста шубка, лапки стають слухняними, очі розплющуються. Великі блакитні очі, такі, що Васька досі не бачив гарніших. Вусики, війки, вушка з китичками… А де ж хвостик?
І – раптом, замість хвостика у кошеняти крильця. Білі, прозорі, блискітками переливаються і тріпотять, тріпотять.
Так і розтріпали той сон. Де й подівся. Він сів на ліжку, спітніле чоло витирає долонею, тре очі, а кошеня з крильцями висить перед ним у повітрі й, наче усміхається.
Васька водою холодною очі промиває, а воно пливе слідом у повітрі. Вийшов надвір. Небо зоряне виблискує так яскраво, що аж очі сліпить. І кошеня з крильцями вгору підіймається.
– Не лякайся, – каже. – Я завжди буду з тобою. Я буду тебе берегти. Тепер я – твій янгол.
– Хто ти? – перепитав.
– Янгол, – змахнуло крильцями кошеня.
Уже в лікарні Васька пригадав. Обстріл. Стрільна лягають квадратно-гніздовим способом, вибухи, осколки кришать деревину, дзенькають і пробивають метал, шкварчать, потрапивши на шматки герметичної плівки в перекритті. І кулі. Кулі свистять безперервно, летять над шанцями в поля і в лісосмуги. І знову вибухи, вибухи, вибухи, тріск рацій, гуркіт заліза.
Ось він втискається у вузьку нору в шанці, Джавелін сичить, вовна нашорошена, з очей мало іскри не сипляться, тиснеться до нього, під бушлат залазить, кігтями за лямки плитоноски чіпляється…
Приліт. Ударна хвиля впечатує його в землю, валяться перекриття, земля відколюється і сповзає в окоп. Темрява й тиша. Біль приходить трохи згодом. Настільки сильний, що Васька кричить не своїм голосом. Права рука не слухається, таке відчуття, що наче й немає її зовсім, нога, наче не його. Та й не нога то, а щось стороннє, пошматоване, закривавлене й болюче. Він знову кричить. Але розум підказує, що крик – не вихід. І Васька дістає цілою рукою турнікети й ампулу, затискає їх зубами, підборіддям посовує Джавеліна на плече й лише тоді затягує турнікета.
А в лікарні йому пригадалася та мить, перед самим прильотом. Він тоді списав усе на контузію, а вже тут, в часі третьої операції, під наркозом пам’ять повернула його в той бій. В ті лічені секунди перед вибухом над ним висіло в повітрі прозоре кошеня з крильцями.
Алка повернулася до міста, коли він був на Майдані. Мовчазна, непривітна, зблякла з лиця сама і з такою ж блідою анемічною дитиною. Намагалася зустрітися з ним, але він не хотів ні бачити її, ні чути про неї. А невдовзі в нього була інша жінка – війна. Вона перемолола його почуття, наче жорна, розтерла в порох і пустила за вітром усе і всіх, що були до неї. Вдома бував лише короткими наїздами і в ці дні йому не хотілося нічого, крім, як побути з мамою, зробити щось вічно незроблене в хаті та біля хати. Або закинути все й помандрувати в ліси, в гори, бродити стежками, стрибати через виярки й буреломи, слухати пташок і слухати себе.
А зараз в гори піти не міг, відчував себе в місті зайвим і непотрібним. Проте мама наполягала йти до людей, нарікала, що здичавів за вісім років війни, казала, що досить уже й парубкувати, може б…
Васька роздавав кошенят. І чекав поки загоїться нога до того стану, коли можна буде повернутися до своїх, на війну.
Алці він кошеняти не дав. Побачив, як її донька кидається грудками землі в курей і одразу перед очима постало кошеня з крилами.
– Ні! – сказав і пройшов повз неї та її доньку з пухнастиком у пазусі.
– Чого ти так? – запитала Алка. – Стільки ж років минуло, ми тоді молодими й дурними були, кожен своїх помилок наробив, таке життя.
Йому не хотілось ані обертатися на її голос, ані пригадувати, яких саме дурниць наробив він.
– Вась! Ну чого ти? Ну, зачепила тебе війна, але ж потрібно далі жити, будувати стосунки, дітей ростити, а ти – наче між нами чорна кішка пробігла.
Він зупинився так різко, аж хруснуло щось у травмованому коліні й воно озвалося гострим болем. Став і стояв, наче вкопаний посеред дороги, аж поки не почув за спиною Алчині кроки. Обернувся:
– Не треба, чуєш! Двічі в одну річку не ввійдеш. Не кішка чорна між нами, Алко, не кішка. Ангел. Але він тільки мій, цей ангел. Мій, особистий.
Потік Ірва. Ця назва вулиці завжди викликала у Васьки подив і, водночас, відчуття руху, поступу. От усі вулиці в місті, як вулиці: Вербова, Зелена, Джерельна і тільки ця – потік. Але не давня легенда бентежила Ваську, а саме оце відчуття струмка, його дзюрчання, коли вода спадає із високих кремінних виступів, тихий шепіт, коли пробігає влітку поміж розлогими лапатими листками черемші, таємничий шепіт весни, коли на плесо потоку обсипається листя прибережних верб та вільх. А взимку потік Ірва вкривався кригою й замовкав до весни, аж поки не розтавав лід та поміж каменями, на закрутах і мілинах, не починали збиратися галасливі жаби.
Люди, які мешкали на вулиці Потік Ірва були якимись особливими – так думав Васька. Вони не мали господарок з хлівами й клунями, не садили городів, та й садків, як таких, у них не було. Зате біля кожної хати з весни до пізньої осені цвіли квіти. Васька ще малим вважав, що мешканці вулиці Потік Ірва – дуже милі й добрі люди, адже погані не стануть садити й сіяти стільки дивовижних квітів.
Ось і зараз він іде вулицею, а парканами в’ються кручені паничі, а крізь штахетини визирають настурції, чорнобривці, люпин, гвоздичниця. А ось взагалі щось таке дивовижне: ціле високе дерево, а на гілках квіти біло-прозорі із рожевою серцевиною й жовтими тичинками. Васька ніколи такого не бачив, тож став і витріщився на нього, як баран на нові ворота.
– Дякую вам! – пролунало із-за паркану.
Васька роззирнувся, отакої – ніде нікого, лише він з кошеням посеред вулиці. Подумав, що це за парканом дитина комусь за щось дякує і вже готовий був рушати, коли над гострою штахетиною з’явилася білява голівка з великими синіми очима й рожевим бантиком у волоссі.
– Добрий день! – привіталася дівчинка.
– Добрий! – усміхнувся Васька у відповідь.
− Дякую вам!
− За що? – спитав здивовано.
− За те, що захищали нас, – серйозно мовила мала.
− Це наша робота, – відповів і відчув, як наче всередині в нього, десь отам під грудьми, наче тане крижинка.
Не одразу й слова знайшов, бо подих перехопило, наче клубок у горлі застряг. Це вперше за час війни йому дякувала дитина. Та й що говорити не знав, стояв, дивився на маленьку білявку, гладив кошеня, аж потім запитав:
− А що це за дерево?
− Тюльпанове. Ви ніколи не бачили такого?
− Ні, – зізнався чесно.
− Воно родом із Південної Америки, але добре росте в нашому кліматі…
− З ким ти розмовляєш, Діанко?
− З військовим, мамо. Я йому подякувала за захист, а він на тюльпанове дерево дивиться, він такого не бачив ніколи.
З подвір’я почулися кроки і за мить поруч із білявою голівкою з’явилася чорнява і… Васька раптово відчув себе таким нікчемним, неоковирним і недолугим, мізерним та примітивним, таким зайвим на цій вулиці, де такі красиві квіти й жінки, що ноги самі зарухалися йти вже і негайно..
- Зачекайте!
Вона промовила це таким тоном, що він не міг ослухатись. Та що там казати? Васька просто заціпенів і закам’янів посеред дороги, вкритої крейдяним пилом. О, так! Він помітив аж тепер свої бруднющі ґумові тапки, старезні, розтоптані ще бозна-коли, що їх давно потрібно було викинути, але на покалічені ноги нічого не взувалося, тому так і човгався в цих заношених лайноступах.
Господи! Про що він думає?! Що вона запитала? Ось щойно вона щось запитувала. Що? Та що ж це із ним? Бовваніє, як останній йолоп на чужій вулиці ще й оглух!
Кошеня боляче дряпнуло Васька по руці. Та й Богу дякувати, хоч так до тями прийшов!
− Ви нічого не подумайте, – озвався. – Ну, тобто, нічого такого не подумайте. Я просто ходжу, ноги розробляю. А тут така дивовижа – тюльпан-дерево. Гарне.
− І кошеня у вас гарне, – обдарувала його усмішкою.
− А у вас гарна донечка, – усміхнувся й собі.
− Ви ж роздаєте кошенят, правда? – запитала Діанка.
− Правда, – кивнув, – але тільки тим, хто любить котиків.
− О! Ми дуже любимо котиків! І не сумнівайтеся! Мама сітки маскувальні плете в школі, бабуся варення котикам варить, закрутки різні, а я роблю ляльки-мотанки, це такі обереги для котиків, які напускають туман на кацапські дрони, замилюють очі кацапським снайперам, водять манівцями кацапську піхоту, відводять кулі від наших бійців і бережуть їх в бою. А є й такі, що можуть і танка кацапського спалити, і ракету знищити, але я таких ще не вмію робити.
−Яка ж ти молодчинка!
−То ви дасте мені кошенятко?
−Звісно!
Вона швидко прочинила хвіртку й вибігла на дорогу, підійшла до нього, обережно погладила кошеня:
−Котики люблять, щоб їх за вушком чухали.
−Люблять, – погодився Васька.
Насправді він би зараз погодився з усім на світі, лиш би їхня розмова тривала, аби лиш ця зустріч ніколи не закінчувалась.
−Я любитиму його дуже-дуже! – Діанка взяла кошеня на руки й захоплено, але обережно, притисла до грудей. – А ви будете до нас приходити, правда?
Він не знав, що їй відповісти. Та й, якщо відверто, він не знав зараз нічого і не бачив нічого, окрім великих синіх очей, але не Діанчиних, її мами. Він тонув у них, наче то було глибоке небо, чи потік Ірва, мілкий і дзвінкий, раптом знайшов у тих очах глибину й вихлюпнувся в них усією своєю водою.
− Вась.. Ой! Вибачте! – приклав руку до серця, – Валерій.
− Ірина, – всміхнулася, наче сонця до серця насипала, так тепло стало.
− Ходіть до нас, – запросила.
− Та я… Ну, не знаю… Наче…
− Я ж маю вам за кошеня заплатити, бодай символічно.
Коли вони вже допивали бозна-яке горнятко чаю, а від варення ось-ось мала напасти оскома, коли вже переговорили про все на світі, а світ зненацька підкинув іще тем для розмов, коли він вияснив, що Ірина незаміжня і, що він їй трішки подобається (настільки, що очі говорять більше, ніж слова, а його долоня поверх її тріпоче, наче пташка); коли ніч накрила місто темрявою, але щось таке засвітилося поміж ними, чому ще й назви, мабуть, не вигадали…
І вони з-за столу перебралися на диван, де Васька вперше поцілував Ірину, вона сказала йому, що котики – це найкраще, що трапляється в житті, а він відповів, що найкращі жінки мешкають на вулиці Потік Ірва – і це головне.
А коли бабуся вже побажала всім «Добраніч», до веранди тихо зайшла Діанка:
− Мамо, я назву його Ваською. Можна?
Дзвінка Торохтушко (у мирі – Любов Бурак, мати шести дітей, дружина капелана) створює художній літопис Кременця, повторюючи та вигадуючи міфи та легенди містечка, оповитого історією та виплеканого культурою. До певної міри – сама вже стала легендою, особливо – у мерехтливому світі Інтернету, де її бояться і обожнюють, наслідують та скидають з п’єдесталу. А вона залишається оптимістом, вірить у Перемогу і чекає з війни своїх дітей.