Віталій Сергійович Смертін – кандидат філологічних наук, літературознавець, педагог, один з тих, хто стояв на початках кількох освітніх ініціатив Тернопілля. Зокрема, він був першим деканом новоствореного факультету іноземних мов Тернопільського педагогічного, був правою рукою відомого професора Е.О.Грішина, засновника першого у Радянському Союзі приватного вищого навчального закладу – Тернопільського експериментального інституту педагогічної освіти (ТЕІПО). Та протягом усього життя цікавився нетрадиційними та неформальними темами у науці, зокрема – фантастикою, яка завжди була на узбіччі офіційного літературного процесу та науки про літературу. Тому його міркування можуть видатися комусь надто складними, такими, які потребують додаткового читання. І це так, нема де правди діти. Редакція з сумом повинна визнати, що далеко не все, що у цій статті написано, нам дійсно відомо і зрозуміло. Але ще не вечір…
Фантастика в літературі та мистецтві відома з часів античності.
Багато хто вважає, що вона – це лише втеча від реальності, привілей слабаків і невдах. Повністю заперечувати такий погляд не можна, адже часто значно легше сховатися у яскравому вигаданому світі, ніж боротися з перипетіями долі. Тим паче, що за радянських часів активна життєва позиція була наріжним каменем ерзац-духовності. «Навіщо там думати, треба трусити пальму!» – Пробачте за відсилку до бородатого анекдоту, але саме в цьому суть проблеми. Думати в ті часи дозволялося лише в строго визначеному напрямку, а нестандартні фантастичні світи могли сприяти народженню усіляких дисидентів.
У студентські роки я перед кожною сесією перечитував хорошу фантастичну книгу. Вибір був не надто великим, але доступні були Стругацькі, Рей Бредбері, Айзек Азімов та інші автори світового рівня. Вільнодумцем я тоді ще не став, але «очуднення» мислення перед сесією завжди було корисним – легше давалася підготовка до іспитів, та й результати майже завжди тішили. Під час роботи в університеті радив спробувати цей «лайфхак» і нинішнім студентам. Дехто спробував – методика працює!
Зазначимо, що фантастика видається рекордними тиражами, і вони не залежуються на полицях книгарень. Засновники жанру фентезі — Дж. Р. Р. Толкін і Р. Говард. Перший довго намагався опублікувати свого «Гобіта», але ніхто не хотів видавати, бо це було незвичним. «Очудненість» спрацювала лише в одному маленькому видавництві – надрукували, і потім почалася тріумфальна хода Толкіна та злет видавництва. Хто тепер не знає «Володаря перснів»? Говарду пощастило більше: його книги одразу непогано розходилися в США, а Конан-варвар зробив його всесвітньо відомим, особливо після екранізації зі Шварценеггером у головній ролі. Або ж візьміть картини італійського художника Бориса Валеджіо – вони розійшлися по робочих столах мільйонів персональних комп’ютерів. «Зоряні війни» Джорджа Лукаса, «Аватар» Джеймса Камерона, «Матриця» Лілі та Лани Вачовскі, та й чимало інших приносили аншлаги в кінотеатрах і рекордні фінансові збори по всьому світу. Чи не забагато бажаючих утекти від реальності чи просто прагнути до «очуднення» власного мислення? Можливо, феномен популярності фантастики у чомусь іншому? І взагалі, що таке художня фантастика?
Відповідь на ці питання залежить від того, на чому базується ваш світогляд. Для матеріалістів і прагматиків допустимий лише науковий підхід. Для всіх інших філософських систем — релігійний і езотеричний, які відрізняються один від одного лише глибиною занурення в проблему.
Науковий підхід вимагає гарантованого повторення певних феноменів за повного повторення умов експерименту. Для точних наук це аксіома, а от для всіх гуманітарних виникає розмитість — неможливо повторити умови, час уже промчав секунди, хвилини, години, роки й століття… Та й сам феномен доволі розмитий — ми ж не знаємо відповіді на питання, що таке фантастика. Хоча на рівні певних абстракцій повторюються закономірності жанрових ознак від так званої «наукової фантастики» (що саме по собі — катахреза, адже наука й фантастика на різних полюсах досвіду) до фентезі, космічної опери й кіберпанку.
Вчені дадуть описові відповіді на наші питання, які, чесно кажучи, не дуже наближають до розуміння суті.
За релігійною трактовкою фантастики виходить, що в ній суцільні біснуваті, і від фантастики варто триматися подалі. Доказів така трактовка не потребує, усе базується на вірі, причому такий підхід часто підтверджується доволі неприємними збігами. Відома нам «кавказька полонянка» Наталія Варлей після ролі панночки в екранізації гоголівського «Вія» довго хворіла й відмолювала свої гріхи в церкві, та й у Гоголя не все склалося добре в житті. Всеволод Абдулов після ролі булгаковського Коров’єва захворів і раптово помер. І подібний мартиролог можна продовжувати.
Це не означає, що треба заборонити всю фантастику, але акторам, мабуть, варто для таких ролей розробити якусь техніку безпеки. Річ не лише в ролі, а й у особистостях, як актора, так і глядача, читача. Кіану Рівз після ролі Нео в «Матриці» залишився таким самим високодуховним, як і був, а Роджер Желязни, автор безсмертних «Хронік Амбера», помер рано, не завершивши багатьох задумів. Це не означає, що Желязни як людина гірший за Кіану Рівза. Прямих зв’язків «причина — наслідок» тут обмаль. Адже інші актори й письменники, які торкнулися потойбічної тематики, живі й здорові. Просто є ще закони карми, які діють для кожної людини відповідно до її минулих і нинішніх справ. Але Провидіння не любить «ідолів», зображень і скульптур як богів, так і демонів. Виняток лише для ікон і скульптур Ісуса Христа та Божої Матері, притаманних католицькій традиції, бо їхні прототипи розташовані у вищих світах. Недаремно в середні віки будь-яке лицедійство церква сприймала вкрай негативно. Наприкінці статті ми спробуємо наблизитися до таємних причин такого неприйняття.
Ключовим словом для розуміння фантастики є слово ОБРАЗ. Це своєрідна думкоформа, у якій проявляються персонаж чи обставини, візуально уявлювана картинка. Оскільки ми говоримо про фантастичні твори мистецтва, йдеться про художній образ.
В мистецтвознавстві (у широкому сенсі слова) це одне з основоположних понять, якому присвячено тисячі статей і монографій, але всі вони, при колосальній кількості створених типологій, класифікацій тощо, не можуть вийти за межі опису уявної картинки. При цьому визнається, що автор задумав одне, але вийшло інше, читачі чи глядачі зрозуміли третє, яке часто не збігається з першим і другим. Читачів і глядачів мільйони, і в кожного свій погляд на світ, своє розуміння конкретного художнього образу.
То що ж таке художній образ за такої розмитості смислових меж? І де він зберігається, і як літери книги чи метал скульптури, зображення на екрані перетворюються на уявну картинку? У мозку? При всій фантастичності кількості нервових клітин у мозку людини (близько 80 мільярдів), вони не можуть вмістити обсяг інформації всього людського життя з усіма нюансами. Скажете, що старе забувається, замінюється новим. Це правильно, але під гіпнозом люди часто згадують текст, прочитаний багато років тому, можуть у деталях відтворити геть забуту ситуацію. Де розташована ця гігантська бібліотека? Мозок — лише комутатор для якоїсь тоншої й більш об’ємної структури, хоча наука цього не визнає, бо прилади не фіксують, значить і нічого вище мозку немає. Хоча заява Французької академії наук 1772 року про метеорити: «їх не існує, бо каміння падати з неба не може, їм там нема за що триматися» нині сприймається як курйоз, сучасний підхід нічим не розумніший.
У давнину релігійні вчення поділялися на дві частини: загальнодоступну й таємну, або езотеричну. Перша була розрахована на малосвідому народну масу, друга — на жерців, причому інформація розкривалася залежно від проходження ступенів посвячення. І релігія мас — зовсім не «опіум народу», як писав досі не похований більшовицький класик, а дієвий засіб прилучення народу до високої моралі й Бога. Інша річ, що свідомість мас еволюціонує, а пояснення релігійних догм і мова проповідей залишаються в далекому минулому.
Езотерику не варто плутати з містикою й окультизмом. Містика передбачає відчуття постійної причетності до чогось вищого, великого, але неосяжного, непізнаваного, причому містичне відчуття може бути як світлим, так і похмурим, тривожним. Містика ближча до релігійної віри, а езотерика завжди базується на доволі складній теоретичній системі, яка передавалася усно від учителя до учня, іноді — в межах таємних орденів і монастирів. Окультизм — («біля культу», альтернатива релігії), лише частина езотерики, назва магічних практик, часто сатанинського спрямування.
У XIX — на початку XX століття стався великий витік таємних знань через книги Олени Блаватської, Папюса (псевдонім Жерара Анкосса), Макса Генделя та інших авторів. Такий викид інформації мав як позитивні, так і негативні наслідки. З одного боку, людство розширило свою свідомість, а з другого — доступні таємні знання породили плеяду чи то чаклунів, чи то шарлатанів, штовхнули науку на розробку жахливого для всієї світобудови психотронного озброєння. (Україна, мабуть, єдина країна, де його розробка заборонена законодавчо — після скандалу з кадебешним Білим Братством). Проте нас цей викид інформації, як і сама езотерика, цікавить із погляду розвитку фантастики.
Усі езотеричні системи різними словами говорять про створення Всесвіту та його еволюцію. Центральне питання — Земля і її населення (не лише людське, детальніше — див. «Розу світу» Данила Андреєва). Тут же — техніки зміни матеріального світу через підключення законів вищих світів (алхімія, магія, екстрасенсорика). До езотерики належать і всі народні методи зцілення. Останнє можуть бурхливо заперечувати, але назвіть медуніверситет, де викладають структуру енергетичних каналів людини, голковколювання, зцілення біоенергією та хілерство! Немає такого, бо все це — не науково!
Засновником сучасної фантастики вважають Едгара По, хоча в його оповіданнях представлено не стільки фантастику, скільки містичний жах людини перед поки що земним світом, грізним і непізнаним.
Як тільки езотеричні концепції пішли в маси, художня фантастика вийшла за межі земного. «Війна світів» Герберта Веллса, «Аеліта» О. Толстого нині виглядають наївно, але їх замінили зоряні епопеї, де не кілометри й милі, а світлові роки, люди торгують і воюють із багатьма іншими космічними расами. Фантасти почали оперувати простором і часом, у книги й кінофільми увійшли файерболи, енергетичні рапорти, телепатія, телекинез і телепортація. У жанрі фентезі почали діяти наділені неймовірними силами герої та похмурі чаклуни, із якими вони борються, використовуючи артефакти, у яких читаються не лише сліди неземних технологій, а й звичні для земної магії амулети.
На різноманітність сюжетів і предметних деталей фантастики вплинула й міфологія: скандинавська, слов’янська, антична, давньоєгипетська та інші. Усі вони мають точки дотику як із історією, так і з езотерикою.
Художня фантастика не лише використала нові знання. У певному сенсі вона стала творцем майбутнього, оракулом нових відкриттів, і тут пальма першості, звісно, у Жуля Верна, який описав риси сучасних підводних човнів, заклав основи повітроплавання як невід’ємної частини реальності. Називають також роман Мері Шеллі «Франкенштейн» як передбачення широкого використання протезів людських органів, незвичайні технічні рішення у Герберта Веллса. Ідея алхіміків про взаємоперетворення речовин у сотнях творів розгортається в синтезатори одягу й їжі. У 1920 році Карел Чапек запускає в літературу штучно створених людей — роботів. Правда, у майбутньому те, що він мав на увазі, почали називати андроїдами, на відміну від розумних машин, власне роботів. У «Хроніках Амбера» Роджера Желязни Всесвіт — сукупність величезної кількості світів між світом Порядку й Хаосу. Принци крові Амбера й лорди Хаосу можуть пересуватися цими світами, уявно перегортаючи їх, наче сторінки книги чи інтернет-сайти. Син принца Амбера Корвіна й принцеси Хаосу Дари Мерлін навіть винайшов надрозумну машину, що перегортає Відображення, яка усвідомлює власну індивідуальність та вважає Мерліна своїм батьком. Перші книги цього циклу з’являються на початку 1970-х, коли про інтернет ще ніхто не знав! Чи не цікаві передбачення? Особливо тепер, коли ШІ став частиною нашого життя, а Шварценеггер асоціюється не стільки з Конаном-варваром, скільки з Термінатором і фантастичним бунтом машин на Землі.
Безперечно, новими ідеями фантастику живлять не лише езотерика й згадана вище міфологія. Джерелом нового часто стає наука. У 1957 році американський космолог Г. Еверетт висунув ідею «розгалуженого всесвіту» — із рухом у часі у Всесвіті, наче гілки дерева, народжуються варіанти реальності, які співіснують один із одним, те, що фантасти називають паралельними світами. До речі, на початку 2000-х цю ідею з відсилкою до одного з Архангелів в серії книг «Трансерфінг реальності» розвинув Вадим Зеланд. Його езотеричний викид інформації стосується початку часів і тих принципів, які не втратили своєї ваги до нашого часу (добро й зло з погляду впливу «маятників»).
Проте корені цієї ідеї розташовані в слов’янській міфології, де Яв — проявлені світи, а Нав — потенційно можливі варіанти, які за певних умов можуть проявитися. Яв і Нав — це погляд із нашого Всесвіту, ми живемо на проявленій зараз гілці древа світових ліній, але інші гілки — теж реальність, та бачать їх лише сутності, що живуть на них. Гілка може зайти в глухий кут, і тоді все суще на ній іде в небуття, але іноді глухий кут займає місце основної лінії, а основна рухається до своєї загибелі. Жахливо? Так, таке є.
На ідеї розгалуженого Всесвіту базується більшість сучасних жанрових різновидів фантастики. Альтернативне минуле й майбутнє, «попаданці», провали в часі тощо.
Говорячи про вплив на фантастику езотерики й науки, варто згадати про псевдонауку й псевдоезотерику. У 2014 році вийшла книга Анастасії Нових «АллатРа», якій передувало видання ще кількох її книг. Усе виглядає дуже солідно, із відсилками до історії, археології, фізики та інших наук, і все це круто змішано зі слов’янською міфологією та езотерикою. Але! Як рятівника світу від бездуховності подано образ певного правителя, у якому легко вгадуються путінські риси. І за проєктом стоїть Володимир Мегре, автор комерційної серії фантастичних книг «Анастасія». Псевдонім, звісно, звучний, але справжнє прізвище в нього Пузаков, а в цілому «АллатРа» виявився доволі витонченим проєктом ФСБ, і навіть багато відомих людей українського політикуму потрапили під вплив ідей нібито боротьби з бездуховністю.
Звідки та чи інша ідея прийшла в фантастику – з міфології, езотерики чи науки, важко визначити. Образ, пройшовши через тисячі прочитаних книг, переглянутих кінофільмів, побачених картин, скульптур і просто пейзажів, породжує в свідомості письменника художній образ. До всього цього є ще поняття інсайту – інтуїтивне підключення до певної таємної бази даних, і для свідомості планети Земля ця база називається Хроніками Акаші. Спробуючи зрозуміти суть образу, ми неминуче виходимо за межі уявлень про уявну картинку в сферу езотерики.
Валерій Кратохвіль у книзі «Ясновидіння» розповідає, як поліція одного з голландських міст зайшла в глухий кут у розслідуванні заплутаної справи й звернулася по допомогу до екстрасенса. Той вказав конкретне місце «на дні каналу, біля мосту», де було тіло зниклої людини. Водолази підняли знахідку, але в усіх виникло здивування: про який міст говорив екстрасенс? Мосту там не було! Проте екстрасенс наполягав на своєму. Розгадка знайшлася в архівах магістратури: там зберігався проєкт мосту, який із ряду причин так і не був збудований. Образ був створений, проєкт довго обговорювався, тому став помітним у Хроніках Акаші, і екстрасенс його вловив. Але ж письменники в переважній більшості не екстрасенси! Річ у тому, що інсайт як несвідоме підключення до світової інформаційної бази в тій чи іншій мірі притаманне всім людям, а екстрасенси – своєрідний авангард в еволюції людини. Проте не варто це ідеалізувати: куди конкретна людина еволюціонує – до Бога чи Сатани, різниця величезна, але й те, й інше дає екстрасенсорні можливості.
То де ж розташовані ці Хроніки Акаші, в яких затишно почуваються всі думкі і образи?
Усі езотеричні системи стверджують, що людина являє собою цілий ряд вкладених одне в одне тіл, що відрізняються дедалі більшим витонченням своєї основи. Найгрубше – фізичне тіло, яке оточене енергетичною оболонкою – ефірним тілом. За ним іде астральне тіло, потім ментальне, тіло Божественної душі, казуальне й на вершині всього – Божественна монада, іскра Божа в людині. Назви й особливості їхньої інтерпретації в різних системах можуть різнитися, тому для уникнення плутанини скористаємося давньоєврейською Каббалою й Древом сефірот як центральною частиною цього вчення.
Рекомендую відкрити в інтернеті зображення цього древа, їх там десятки, і обрати те, де є написи зрозумілою вам мовою.
У Древі сефірот і пов’язаній із ним колоді карт Таро зашифровано шлях людини від її народження до смерті, подано варіанти проходження посмерття й нового втілення відповідно до свідомості планети Земля — наша планета, як і інші, вважається розумною сутністю.
Карти Таро були створені давньоєгипетськими жерцями як інструмент азартної гри — жерці вирішили, що через гріх легше зберегти в століттях зашифровані знання. Так і сталося — карти спочатку використовувалися для гри, потім стали ще й інструментом ворожіння, а сама теорія була записана в зашифрованому вигляді в «Книзі мертвих» і існувала як усна традиція. Її вивезли з Єгипту під час великого Виходу євреїв.
Про карти Таро й Древо сефірот написано сотні книг і статей, детальне викладення суті вчення в короткій статті неможливе, але спробуємо взяти те, що стосується фантастики й художнього образу.
У Древі сефірот 10 сефір і 12 каналів, що їх з’єднують, у сукупності вони відповідають 22 старшим арканам Таро.
Область нижче 17 аркана — наш земний світ.
Між 17 і 9 арканами — область нижнього астралу, де розташовані доволі прості відбитки людських емоцій і візуальних картин сприйняття реальності людиною, певних елементарних фантазій (одяг, їжа, секс тощо). Тут же — маса напіврозумних сутностей (лярв), які за певних умов можуть присмоктатися до вас і живитися вашою енергією.
Між 9 і 4 арканами — область вищого астралу, де емоції, картини й фантазії людини ускладнюються раціональністю, з’являються етичні категорії добра й зла і залежно від нахилів конкретної людини притягуються аборигени вищого астралу: елементалі чи духи стихій, і елементері — оболонки померлих людей.
Вище 4 аркану — ментальний світ, або світ ідей, які опускаються в області астралу, набувають форми й надалі рухаються у фізичний світ.
Народження образу, включно з художнім, починається в фізичному світі, піднімається в астрал у вигляді осмисленої візуалізованої думкоформи, ускладнюється під впливом астральних відбитків свідомостей читачів і глядачів і, своєю чергою, сприймається кожним із них як індивідуально зрозумілий образ.
Ось такий приблизний круговорот образу вимальовується. Фантастика — це створена творцями мистецтва частина астрального світу Землі, а Хроніки Акаші — інформаційне поле, сукупність усіх цих відбитків в астральному плюс ментальному світах. Академік Вернадський В. І. саме їх і назвав ноосферою.
Проте, у підсумку наших роздумів у пошуках істини ми знайшли нові двері до усвідомлення істини, а там, дивись, відчиняться ще двері й так без кінця. Істина відносна. Головне не мета, а пошук.