Редакція, за умов страшенної скрути на творчі зусилля, вирішила спробувати сили інтелекту штучного. І ми попросили одну з популярних нейромереж створити невеличке оповідання на задану тему, додавши до нього ілюстрації того ж самого авторства. І от що з цього вийшло. Відразу зазначимо, що ми були у очікуванні дива. Дива не сталося.
БІОГРАФІЯ У ДВОХ ВИМІРАХ
У маленькому провінційному містечку, де вулиці ще пам’ятали запахи паровозів і де вітер гудів у старих тополях, Ігор Коваленко вперше відчув, як у руках оживає дерево й метал. Було це в 1970-х, за часів Радянського Союзу, коли він, двадцятирічний випускник технікуму, узявся за створення гуртка авіамоделізму в місцевій школі. Хлопці з його гуртка – худорляві, з пальцями, що пахли клеєм і лаком, – з захватом майстрували безпілотні літаючі апарати. Їхні моделі, крихітні й тендітні, здавалося, могли злетіти лише в мріях, але Ігор вчив їх, як підрахувати центр ваги, як налаштувати пропелер, щоб той гудів, як жива птиця. У тих цехах, де пахло стружкою й скипидаром, він бачив не просто хобі – бачив майбутнє.
Ігор був людиною стриманих рухів і тихого голосу, схожого на шелест сторінок старої книги. Після технікуму він вступив до інституту в Харкові, де захистив дисертацію з авіаційної техніки. У 1985 році його запросили до Києва, до провідного авіаційного навчального закладу, де він очолив науково-технічний відділ безпілотних літальних апаратів (БПЛА). Робота була його життям: креслення, нічні чергування, суперечки з інженерами, коли двигун відмовлявся слухатися. Він не гнався за славою – його винагородою були перші успішні тести, коли дрон, мов птах, здіймався в небо над полігоном. Тоді він думав, що це просто наука, що це – прогрес.
Але 2014 рік усе змінив. Крим, Донбас, АТО – слова, що вперше лунали як тривога в новинах, стали частиною його буднів. Ігор, уже п’ятдесятирічний, із сивиною на скронях, зрозумів, що його знання потрібні не лише для лабораторій. Він повернувся до Києва, де його відділ отримав замовлення від Збройних сил України. Спочатку це були розвідницькі дрони – легкі, з камерами, що передавали зображення з передової. Він сидів за столом, де колись малював схеми для учнів, і тепер креслив апарати, здатні витримати кулі й обстріли. Кожен запуск був як молитва: чи долетить, чи повернеться?
Коли в 2022 році почалося повномасштабне вторгнення Росії, Ігор уже не спав ночами. Його команда розробляла штурмові БПЛА, здатні нести вибухівку, повітряні комплекси для координації ударів, навіть морські й підводні апарати для захисту узбережжя. Він працював мовчки, зосереджено, як рибалка, що чатує на улов у шторм. Його дрони ставали все ефективнішими – розвідка фіксувала позиції ворога, штурмовики нищили техніку. Але Ігор залишався в тіні. Його ім’я не з’являлося в новинах, не лунало на мітингах. Він не шукав медалей – для нього це була справа честі.
Одного разу, під час повітряної тривоги, він стояв на балконі інституту, дивлячись, як дим здіймається над горизонтом. У руках тримав стару фотографію – гурток 1970-х, хлопці з моделями, усмішки на обличчях. Тоді він думав про небо як про мрію, а тепер – як про поле бою. Але в обох вимірах його серце билося в одному ритмі: створити щось, що виживе, що полетить далі.
У 2024 році, коли війна затягнулася, Ігор отримав листа від одного зі своїх перших учнів – тепер офіцера, який керував дронами на передовій. „Ви врятували нас, – писав він. – Ваші крила тримають небо”. Ігор склав лист, поклав у шухляду і повернувся до креслень. Він знав: його робота – не про славу, а про тих, хто дихає під цим небом. І поки дрони здіймаються в повітря, він, мов Хемінгуейський старий, що бореться з морем, тримається за своє ремесло, де кожен політ – це маленький акт віри.