Олег Сорока не був членом Національної спілки художників України. І жодної виставки його творів не було проведено. Наш альманах спеціалізується на художниках, які не були «розкручені».
Стиль його картин комусь може подобатися, комусь – ні. Це нормально. З Леонардо і Рафаелем таке теж траплялося. Ми готуємо нашу, віртуальну виставку робіт тернополянина Олега Сороки, який два роки тому пішов з життя.
Сьогодні ми хочемо показати одне з ранніх, юнацьких полотен Олега. Нині воно перебуває у приватній колекції Віталія Смертіна, який люб’язно погодився надати доступ до оригіналу.
Відразу скажу, що на майбутній виставці цей артефакт, сподіваюся, буде мати набагато кращий вигляд, ми ще не набули достатнього досвіду оцифрування творів живопису.
Станом на сьогодні ця картина виглядає так:
Вдова митця Наталя Сорока погодилася з нашою думкою про те, що це – автопортрет художника.
І тут зробимо паузу. Тому що очевидним, у буквальному смислі – видним очам, є те, що жодне з облич на картині явно не подібне до Олега Сороки. Подивіться на його фото. Грубо кажучи, з таким портретом митницю пройти точно не вдалося би.
І з цим можна було б погодитися, якби історія світового мистецтва не знала би безлічі випадків, коли механічна подібність не мала нічого спільного з ОБРАЗОМ.
Давайте почнемо з Леонарда нашого да Вінчі. Мабуть, переважна більшість читачів бачила репродукцію його автопортрета, такого:
Величний стариган, який відкрив усі таємниці світу, але світ за ним не встигав. Нормальний шістдесятирічний дядечко.
Натомість існує вперта містифікація, з якою починають погоджуватися більш-менш адекватні історики та мистецтвознавці, що найбільш відома картина патріарха Відродження, «Мона Ліза» або «Джоконда» – теж автопортрет. І то більш відповідний оригіналу:
Отаке було в Італії. А от що було на наших теренах. Є декілька відомих автопортретів професійного художника Тараса Григоровича Шевченка. Наприклад, такий:
І будь-яка вчителька української мови відразу розпізнає Кобзаря і з радістю повісить цей образок на класну дошку. А от не впевнений я, що те саме відбудеться з іншим автопортретом, сьомим з шістнадцяти автопортретів. Довго я вагався, чи давати його. У рамках концепції (автопортрет може бути яким завгодно!) таки подам:
Є ціла низка автопортретів, на яких навіть близькі і рідні люди не давали собі ради впізнати автора.
Ось такий, наприклад, художник з сімома пальцями:
Таким себе побачив Марк Шагал.
Або такий собі інвалід, ветеран непростої митецької праці, де страждають усі органи, наприклад – вуха:
Якщо хто не впізнав, то це Вінсент Ван Гог.
Не менш неповторним чином змалював себе класик світового живопису Пабло Пікассо:
Мені особисто серед тих витребеньок найбільше припав до душі Френсіс Бекон (не філософ, а сучасний модерніст). Картина називається «Автопортрет з пошкодженим оком»:
Чомусь живописці – однофамільці відомих діячів – періодично намагаються показати себе у чомусь обмеженими. От і Люсьєн Фройд теж пішов цим шляхом:
І митців ніщо не може зупинити. Навіть якщо митець – жінка, вона все одно готова самовиразитися так, щоб глядачів шляк трафив. Мексиканська гаряча натура Фріда Кало більше всього написала саме автопортретів, де знущалася з себе усіма можливими способами:
Цей вернісаж можна продовжувати і продовжувати. Але ми повернемося до картини Олега Сороки.
Ми не будемо шукати його місце у контексті українського живопису. Бо на цьому просто не знаємося. Є такі спеціальні люди, їх готують у спеціальних університетах, вони розповідають глядачам, що вони, глядачі, бачать на картинах.
Скажемо як є, на хлопський розум. На картині бачимо дзеркало. Це факт. Бо є два зображення попільнички, два зображення свічки, два зображення пачки папірос «Беломорканал». Звертаю увагу – не сигарет, а саме папірос. Саме «Беломорканал». Спеціально проводив опитування серед своїх студентів, чи знають вони різницю між сигаретами і папіросами. Ні, не знають. Бо папірос вже сто років як не продають. Чи знають вони, що це за звір такий – «Беломорканал». Ні сном, ні духом. Безумовно, бо історію КПРС не вивчали. Отже, на картині представлений світ, якого вже давно нема. І тому він потребує коментаря.
Є два людських обличчя. Одне – в дзеркалі, друге – поруч. Те, що поруч, виглядає містично і, скажемо так – дещо диявольськи. А от у дзеркалі крім автора-митця нема кому бути. Це абсолютно очевидно. Але там не Олег Сорока.
Та ми вже прогалопували історією світового живопису, і нас не надуриш. Це ОБРАЗ Олега Сороки, це його художник з підбитим оком і сімома пальцями, голий та в капелюсі і жінка з загадковою посмішкою. Це той ідеал, до якого митець на той момент прагнув.
І будь-хто з народжених у Радянському Союзі ані хвилини не вагаючись скаже, що у дзеркалі – Володимир Висоцький. Проклятий геній проклятої держави. От такий автопортрет.
О.Г.