2018 року у Кременецькій академії відбувалася щорічна, як завжди, наукова конференція. На пленарне засідання запросили виступити й мене, як новоприбулого викладача, щоби подивитися, на що я спроможний. Я виступив.
Присутній при цьому Григорій Максимович Штонь сказав після виступу: «Ну вам добре, на вас вся кінематографія працювала!».
Так, таки працювала. Але мене не це примусило пригадати події доковідної, довоєнної, донинішньої давнини. А те, що нічого б з того, що я казав у травні 2018 року, я і тепер не змінив би. Не знаю, чи це добре.
І. Вихідним, на перший погляд – аксіоматичним, постулатом сучасного українського менталітету є апріорне визнання того, що усе те, що було у попередній державі – Союзі Радянських Соціалістичних Республік, складовою часткою якої була й нинішня Україна, усе це потрібно ліквідувати, відмовитися, переробити тощо. Адже 1991-го року радянська імперія, яка була у свою чергу спадкоємицею імперії Російської, – розпалася й перестала існувати.
Правда, історичний досвід показує, що потужні та успішні імперії навіть після свого краху продовжують існувати у свідомості ще не одного покоління. Після падіння Риму 476 року
аж до 1453, тобто ще тисячу років, тривала Візантія.
Паралельно з нею до 1806 року у Європі панувала Священна Римська імперія німецької нації.
Ідея Третього Риму надихнула московське царство,
а потім – італійського дуче Беніто Мусоліні. Мова Риму століттями була мовою церкви та науки. Імперська історія Великої Британії, держави, над якою ніколи не заходило сонце,
короткотривалої, але яскравої Австро-Угорської монархії,
відомої перш за все майже сімдесятирічним правлінням імператора Франца Йосифа І, героя, почасти сатиричного, багатьох літературних творів – усі вони свідчать про те, що sic transit gloria mundi.
Тобто, імунітетом від імперської спокуси не володіє ніхто, жодна нація не в змозі опертися можливості роздмухати свою велич – й пишатися цим. Ну бо від величі Риму лишилася латинська мова. Від спалахів Об’єднаного Королівства – американська мова як засіб міжнародного спілкування. Віденський вальс та кава по-віденськи – привиди бабці Австро-Угорщини.
Потенціалом імперії розмахували багато які етноси: і Русь Київська часів Ярослава Мудрого впливала на європейські політикуми, і Польща, та що від моря до моря, мало не проковтнула одного разу ціле царство московське.
І тільки ті, що перехворіли недугом гігантоманії та зберегли від нього найбільш цінне та придатне для використання – мають шанс стати повноцінними елементами світового соціуму.
ІІ. Україні як уламку колишньої імперії, генетично хворому усіма вадами того організму, до якого вона належала кілька століть, очевидно замало майже безболісного переходу від москвоцентричної до києвоцентричної свідомості. Для багатьох наших сучасників, які навчалися в радянській школі, пройшли етапи великого шляху піонерського та комсомольського вишколу, і тому безумовно є носіями на підсвідомому рівні стереотипів радянського менталітету, практично неможливо від’єднати себе як особистість від горезвісного комплексу будівника комунізму.
Ми все ще прагнемо соціальної справедливості, ми й далі сподіваємося на те, що «партія веде» – треба тільки підтримати своїм «одобрямс» керівну й спрямовуючу силу, на кожному рівні – свою: правильного директора, декана, керівника району, президента країни. Ми були радянськими людьми не тому, що знали напам’ять «Капітал» Маркса, а тому, що більшовицький патерналізм дозволяв нам жити у хаті скраю. У цій хатині можна не висовуватися з ініціативою, дозволяється не мати своєї точки зору, всіляко вітається одностайність та дружний вихід за командою на суботник.
Радянський менталітет – це коли точно відомо, «что такое хорошо, а что такое плохо». Це з материнським молоком всмоктана впевненість, що остання велика війна почалася не у вересні 1939 року, коли Сталін з Гітлером наввипередки заходилися перекроювати карту Європи, ковтаючи країну за країною (у цьому матчі Сталін, до речі, програв з рахунком 5:6), а 22 червня 1941-го, коли «Киев бомбили, нам объявили, что началася война». Це вшитий у базову матрицю радянського українця код, де прописано, що польський громадянин Степан Бандера, який боровся за права українців Польщі – це бандит, а громадянин Росії Павлік Морозов, який доніс на власних батька й діда, – це зразковий піонер-герой, з якого треба брати приклад.
ІІІ. Якщо хтось скаже, що понад чверть століття незалежності України радикально змінили свідомість наших людей, і що вони вже давно не є невільниками радянських шаблонів, то я дозволю собі засумніватися. Бо коли я говорю студентам, що у гуманітарній науці немає жодного питання, на яке є правильна відповідь, і жодного питання, на яке є відповідь неправильна, то мене досі сприймають як провокатора. Бо навіть на уроках літератури в сучасній українській школі ніхто не чекає від учня власної думки, а система тестування як принцип взагалі існування власної думки не передбачає. Але ж іншого місця, де має формуватися менталітет людини, ніж школа – немає.
Можна багато говорити про школу життя, про благотворний вплив батьків, про цехову солідарність професіоналів тощо, та усе це не скасовує ролі школи. Одинадцять років людина день в день слухає, сприймає, реагує, живе зрештою – саме у школі. Навчитися переважної більшості наук, які вивчають тут, можна навіть не відвідуючи навчальний заклад. Школа робить з індивідуума члена певної спільноти, соціалізує його, вчить думати та оцінювати, приймати рішення та шукати способів їх реалізації.
Бо якщо це не так, то нинішній рівень техніки цілком дозволить обійтися без школи як такої. Записати на відео систему уроків з кожного предмету, визначити точний перелік підручників, розробити систему комп’ютерних тестів – і усе. Прощавай, школо! І навіть університет – теж прощавай! Є вмонтована у віртуальний носій інформація, є вільний до неї доступ, є система визначення володіння інформацією і процедура видачі відповідних сертифікатів: середньої освіти, вищої освіти і так далі.
А де вчитель, скажете ви? А вчитель на всю країну з кожного предмету потрібен буде один. І один професор. І у кожному селі – оператор прийому тестів. Та один на всіх міністр – для видачі сертифікатів.
Що за жахіття, скажете ви? Такого бути не може. А я вам скажу, що воно вже на порозі. І діюча система Прометеус. І ціла вже низка американських університетів, до яких приглядаються університети європейські, де уся ця казка жахів вже реалізується.
І воно нічим не краще за радянську одностайність, за єдино вірний марксистсько-ленінський спосіб трактування історії, за науковий комунізм і такий же атеїзм.
Відомий політик Отто фон Бісмарк колись висловився про те, що війни виграють не генерали, а шкільні вчителі та парафіяльні священики. Ну за священиків хай голова болить у митрополита Сергія та митрополита Володимира, поговоримо за вчителів.
Можливо хтось пригадує, як наприкінці радянської доби раптом спалахнула мода на шкільних вчителів. На екрані телевізору вчителі-новатори Ігор Іванов, Євген Ільїн, Софія Лисенкова, Шалва Амонашвілі, Михайло Щетінін затьмарили своєю популярністю зірок естради та кінематографу. Вся країна затамувавши подих слідкувала за тим, як ленінградський вчитель літератури розповідав про подробиці своїх уроків. І нічого дивного, адже секс-символом доби був кінематографічний вчитель Ілля Семенович Мельников з фільму «Доживемо до понеділка» у виконанні В’ячеслава Тихонова. Звісно, таких вчителів як реальний Ільїн та вигаданий Мельников, були одиниці. Та вони в житті та на екрані захищали право на власну думку, люто видзьобуюючи в радянській системі прогалини, у яких міг з’явитися шкільний твір, що складається з одного речення: «Щастя – це коли тебе розуміють».
І хай на студентській лаві ми мусили конспектувати праці Леніна, а на уроках літератури вивчали з дітьми безсмертну трилогію Брежнєва, нагороджену Ленінською премією з літератури, але крізь цей морок пробивало те, що лишало надію на якусь іншу реальність, на те, що стіни впадуть і ми зможемо відверто дивитися один одному у вічі.
Треба було пильно приглядатися та бути готовим почути. І тоді у наскрізь радянській «Педагогічній поемі» Антона Семеновича Макаренка больовою ін’єкцією стає епізод, у якому педагогічного функціонера та радянського менеджера перемагає людина. Людина, яка живе емоціями, нехай часом негативними. І український педагог Антон Макаренко не злякався цього сумнівного, здавалось би, епізоду.
Сорок вісім монографій директора сільської школи Василя Олександровича Сухомлинського, звичайно ж, не типовий випадок. І засвоїти цю глибу у всьому об’ємі навряд чи комусь вдалося. Тому радянська влада безжалісно експлуатувала авторитет великого українського трударя, завантажуючи свідомість педагогів насмиканими цитатами з океану особистого досвіду вчителя і керівника. Але є завжди головне й більш головне. Як на мене, найбільш головним у спадщині Сухомлинського є настирливе намагання привчити учня думати. Тому вчитель ставить дивні питання, на які є або очевидні, або настільки ж дивні відповіді. Бо передбачити, які питання поставить життя – неможливо, а це значить: треба бути готовим до усього.
Одним з перших проривів у методиці українського вчителя Віктора Федоровича Шаталова була книга «Куди і як зникли трійки». З цієї книжки виросла ціла нова педагогіка – педагогіка співробітництва, у якій учень – повноправний учасник навчального процесу. Понад двадцять дійсно винаходів, педагогічних винаходів Шаталова, серед яких ключовий – метод опорних сигналів. Він використовував їх перш за все у вивченні точних та природничих наук.
Але й гуманітарні науки теж надавалися до подолання.
Щоб далеко не ходити, зізнаюся, що я особисто, працюючи вчителем у школі, використовував методику Шаталова на уроках літератури. Мушу вам сказати, що довелося помудрувати, аби перетворити матеріал з однієї знакової системи у зовсім іншу. Коли доповідав про свій експеримент на педраді, чув тільки скептичне: «Якби так можна було робити, давно вже зробили би».
То що, відкинути усі ці надбання: почуттєву відкритість Макаренка, вдумливу розсудливість Сухомлинського, винахідливий раціоналізм Шаталова – тільки через те, що вони сталися у радянські часи? Глибоко переконаний, що усе це сталося не завдяки, а всупереч радянській ідеологічній догмі. Не менш глибоко переконаний, що без цього, істинно вітчизняного педагогічного досвіду, наша школа, і середня, і вища, не піде вперед.
Звичайно, є проблема іншого порядку. Сучасне українське суспільство не має об’єднавчої національної ідеї. Будь-яка ідеологія, за Конституцією, не має права бути державною. Це і добре – і водночас погано. Бо у результаті цього суспільство розділене, а український шкільний вчитель, на відміну від учителя радянського, практично не має на що опертися у виховній роботі. Але це дійсно предмет вже не педагогічних, а державницьких роздумів.