10 років тому з ініціативи адміністрації Кременецької академії та силами двох кременчан – Валентини Шпак та Володимира Черняка у видавництві «Терно-граф» була видана книга «Собор Преображення Господнього в Кременці», яку відрецензували філософ професор Марія Братасюк з Київського університету та історик доцент Кременецької академії Олександр Соловей.
Ця перлина кременецької архітектури авторства відомого польського зодчого Павла Ґіжицького нагадує Ейфелеву вежу у Парижі, її теж не оминає жоден краєзнавчий ілюстрований текст: про що б не йшлося у автора – обов’язково має височіти Собор. І споруда ця – не просто історична пам’ятка, це, по-перше, діючий храм Божий, а по-друге, це актуальна частина комплексу споруд Кременецької академії.
І автори-укладачі ретельно описують історію виникнення Кременецького колегіуму єзуїтів, роль князів Вишневецьких у ній, естафету освітніх систем у літопису Кременця.
Не будемо вдаватися у історико-релігієзнавчі подробиці буття різних віросповідань на території галицько-волинських земель, бо у деяких гербах місцевої еліти навіть мусульманський півмісяць можна побачити, але тепер цей храм – у юрисдикції Православної церкви України. Незважаючи на суто католицький архітектурний стиль пізнього бароко. Що не заважало у радянські часи використовувати споруду як спортивний зал. Ну це традиція така була, в Острозькій академії така сама історія, там ще працюють люди, які в шкільні роки у церкві фізкультурою займалися.
Переказувати зміст книги, тим більше – насиченої вкрай захопливими історичними та краєзнавчими подробицями, із залученням огрому світлин та життєвих історій кременчан та гостей міста, є завданням апріорі невдячним, тому робити цього не будемо.
А розкажу іншу історію. Телефоную я до видавництва, яке десять років тому випустило у світ книгу, питаю, чому я не можу знайти її на їхньому сайті. А мені відповідають, що книга була зроблена на замовлення, наклад – 300 примірників – до продажу не пішов, тому її на сайті і нема. У книги, на жаль, нема читачів. І це дуже погано. Треба терміново, поки є з ким говорити, перевидавати цю книжку, на умовах власне розповсюдження. Вона варта уваги і мешканців Кременця, які повинні знати історію свого міста, і інших українців, і навіть інших людей – громадян сусідніх держав. Бо Кременець у кожного свій, у кожного українця, у кожного поляка. І варто про це пам’ятати.
Олександр Глотов