Сергій Васильович Ткачов – кандидат історичних наук, філолог-славіст, краєзнавець, за часів відродження незалежності України – активний політичний діяч. Матеріал підготовлений кілька років тому, але продовжує бути актуальним.
Тема обміну населенням між СРСР і Польським комітетом національного визволення із певними ідеологічними нашаруваннями висвітлювалась польськими істориками ще за часів ПНР. На шляху від 70-х рр. терміни «репатріація, евакуація» еволюціонували до «вигнання, депортації» в публікаціях 90-х рр. – зі зміною державної ідеології дослідники додавали процесу негативної конотації.
В Україні з початку 90-х років ХХ ст. авторами досліджень переважно стали історики, які були вихідцями із сімей переселенців з Польщі. Треба зазначити, що вагома частина з них на той час займала поважні посади в навчальних закладах і наукових інституціях. Це люди, які отримали вищу освіту в перші повоєнні роки. Саме на них, а не на «політично ненадійних» вихідців із західних областей України тоді робила ставку радянська влада. Отже, в перших українських публікаціях чітко віддзеркалювався прийнятий вже тоді польською стороною термін «депортація».
Історики обох сторін процесу прийняли визначення «депортація», що вело у дискусіях до поглиблення взаємних звинувачень. Градус напруги додавала діяльність товариств переселенців, як польських, так і українських, які попри економічні, висували й пропагували політично забарвлені вимоги.
Наша спроба в монографії 1997 р. ввести нейтральний термін «трансфер» викликала несприйняття обох сторін. Як результат – обмеження публікацій в збірниках, де редакторами були прихильники «депортації». Але природній плин життя призводить до того, що у першій чверті ХХІ ст. я опинився одним із «ветеранів» досліджуваної теми. Хоча остання публікація щодо польсько-українського обміну населення була до 60-ї річниці, тобто у 2004 р., і її висновки, як і всі попередні, не мала практичного виходу, мій інтерес до теми згас.
Проблема міграції у ХХІ ст. – це повзуча окупація без застосування зброї. Є країни та нації, що сформувалися за допомогою мігрантів, - так званого Нового Світу. Старий світ зіткнувся з масовим процесом міграційних хвиль після Другої світової війни. Загострилася проблема у зв'язку з політико-економічними процесами в Африці та Східній Європі. Проблема нових (нелегали, біженці, емігранти тощо) та старих мігрантів (що отримали статус національних меншин) вирішується у різних країнах із різним підходом. Існує шлях обмеження, прямої дискримінації, депортації чи заохочення добровільної репатріації. У країнах розвиненої демократії намагались реалізувати програми інтеграції. Але ці заходи не завжди сприймаються як корінними етносами, так і зайдами. Яскравий приклад - події останніх років у Франції та Великій Британії, Німеччині.
Не омине ця проблема й Україну, яка за своїм географічним положенням є перехрестям цивілізацій.
ХХ століття відійшло в історію як час великих переселень. У Європі за період 1917-1951 рр. відбулось 117 різноманітних форм міграції населення. Вони охопили 54,6 млн осіб (1917 – 1939 – 12,6 млн; 1939-1944 – 12,3 млн і від осені 1944 до 1951 – 30 млн[1]. Зрозуміло, що це досі приблизні узагальнені цифри.
Тема міграцій після ІІ світової війни має два виміри у дослідженнях: глобальний (загальнолюдський) і національний (родинний). Українська наука (не тільки історична) звернулась до грунтовного вивчення міграційних процесів недавно – на зламі століть, коли на зміну ідеологічним підходам прийшли національні пріоритети[2]. Автор, як вже зазначалось, останній раз звертався до цієї тематики 20 років тому[3]. Голос із провінції не був почутий, та й не було кому прислухатись. Українські політики роками йдуть паралельним курсом із висновками і рекомендаціями українських вчених. Обґрунтування щодо створення Європейського центру вивчення причин і наслідків війн не були почуті й тим більше втілені. Після вторгнення росії, коли мільйони українців залишили країну, існує вірогідність того, що тільки тисячі з них повернуться. А для відбудови зруйнованої країни буде величезна потреба у трудових ресурсах. Гроші обіцяють надати донори, а однією з умов прийняття України в ЄС, на нашу думку, буде велика квота мігрантів з країн Африки і Азії з усіма демографічними наслідками.
Українські історики, вивчаючи події 1944-46 рр., накопичили достатньо узагальнень як негативного, так і позитивного досвіду соцільно-економічної адаптації післявоєнних мігрантів. Можна продовжувати вивчати міграції так як це досі робилося, друкувати архівні документи, накопичувати факти трагедії окремих народів, поселень, сімей, осіб … і за цим не побачити суті проблеми.
Можна, навпаки, продовжувати вивчати міграції так, як це досі робилось, накопичувати факти трагедій окремих народів, поселень, сімей, осіб… І за цим не побачити суті проблеми.
Можна навпаки заглибитись у колізії міжнародного права, події перерозподілу впливу в світі, наслідки появи нових кордонів у Європі… і не побачити за цим долі конкретних людей, що формує національні стереотипи.
Отже, тільки комплексний, кваліфікований і максимально неупереджений розгляд усіх особливостей даної проблеми наблизить нас не так до її розв’язання, як до її розуміння. Розв’язати її неможливо і немає сенсу. Колесо історії не повернеш. Історія людства – це історія воєн, а їх наслідок – міграції населення.
Друга світова війна як вселенське лихо залишила по собі не лише величезні людські жертви, вона і сьогодні відгукується в серцях тих, хто її пережив та їх нащадків. Ми досі оперуємо приблизною кількістю загиблих. То як можна полічити тих, кого війна по декілька разів зривала з місць і гнала у невідомість?
Якщо змалювати у загальних рисах міграційні процеси періоду війни і років після її закінчення, то на континенті не було жодного народу, жодної держави, яких би не зачепили масові переселення. Вони не оминули ані переможених, ані переможців.
Депортації та знищення нацистами мільйонів європейських євреїв, примусові робітники та полонені, створення на території Польщі «Вартегау», куди переселяли тисячі фольксдойче з Балтії та України та рейхсдойче з перенаселених районів Німеччини, Болгарія як союзниця Німеччини після окупації Добруджі, Східної Македонії й Західної Фракії виселила майже 100 тис. румунів, 300 тис. сербів і 100 тис. греків, на їх місце було переселено 125 тис.болгар. Тисячі сербів були депортовані в 1940 р. з Хорватії. Це були примусові дії на окупованих територій.
Але й між союзницькими державами були підписані трансферні угоди. Ще під час війни у 1943-1944 рр. обмінялися населенням Румунія, Угорщина та Болгарія: всього було переселено майже 1,5 млн осіб.
До масових міграцій належать мільйонні потоки біженців у Франції та евакуйовані у СРСР[4].
Наслідком перемоги над нацистами стали і масові депортації німців. За різними оцінками від 5 до 5,7 млн німців після війни були змушені залишити свої домівки. Під час виселення їх із різних країн понад 400 тис. осіб загинули.
Свого часу Європа в стані ресентименту недовго жила в мирі після Версалю. Після Ялти і Потсдама через 60 років Європа об’єдналась, прийняла спільну конституцію, але в її середині продовжували бурлити незадоволення, спогади національних кривд, заклики до відплати чи то компенсації. Незважаючи на те, що на континенті у ХХ ст. двічі криваво пересувались кордони держав, в країнах Центрально-Східної Європи живе понад 110 млн осіб за межами своїх материнських держав, і які мають статус національних меншин у країнах проживання[5].
Із наближенням 100-ї річниці початку Першої світової війни я проводив низку заходів, зустрічей, виступав на конференціях, де акцентував увагу на зростаючих настроях ресентименту політикуму росії, Угорщини та Туреччини. Уламків колишніх імперій, які програли у тій війні. Послідовність подій, коли Друга світова війна була наслідком результатів Першої, а невдоволення встановленими новими повоєнними кордонами потенційно не могло стриматись підписами в Хельсинських угодах і Паризьких хартіях – все це свідчило про наближення чергового міграційного зриву.
Парадоксально, але пропедевтикою до вивчення польсько-українських стосунків може слугувати памфлет Осипа Маковея «Два ставки (весняна едилія)». Читайте класику!
Історія польсько-радянських політичних і польсько-українських міжнаціональних відноcин нагадує каламутний кристал, який намагаються оглянути з різних боків. Однак кожна його грань відбиває саме те, що хоче бачити в ній дослідник, і відбиває це залежно від кута падіння світла того джерела, яке він використовує. Окремі промені, що проникали всередину, як до цього часу, завжди заламувалися у суб’єктивізмі поглядів.
Трансфер був наслідком угоди, підписаної між урядом УРСР і Польським Комітетом Національного Визволення 9 вересня 1944 р. перед усім як реалізація документів конференції в Тегерані, на якій не було представників ані українського, ані польського народів. Це був першій захід з підготовки до встановлення нових кордонів у Європі, за ним йшли рішення Ялтинської, Потсдамської конференцій про виселення німців з Польщі та Чехословаччини, трансфери населення між Чехословаччиною, Угорщиною.
Специфічність польсько-радянського трансферу полягала в тому, що на момент підписання міждержавного документа Польський Комітет не був міжнародно визнаним (насамперед гарантами угоди — США та Великобританією) як повноважний представник польського народу, що відразу поставило цей акт під сумнів. Але це водночас і додало енергії радянській дипломатії, щоб ліквідувати цю неузгодженість і усунути формальні перешкоди щодо канонів дотримання міжнародного права.
При формальному невизнанні Польського Комітету Національного Визволення (ПКНВ) з боку західних союзників СРСР, а саме вони дали «зелене світло» на його утворення ще на тегеранській конференції. Тоді, за словами К. Керстен, «Сталін зондував шанси отримання підтримки союзниками для встановлення в Польщі уряду без участі конституційної влади РП на еміграції — номінально уряду з участю комуністів, фактично уряду, в якому вони домінували, і повністю залежного від Москви[6]».
Помиляється Я. Чернякевич, коли у цій справі надає польській стороні самостійності. Так званий «люблінський уряд» був сформований Москвою і беззастережно підкорявся їй, тому досить дивними видаються слова польського історика: «…Проблема репатріації поляків з СРСР була, і це зрозуміло, істотною політичною проблемою. Порушуючи її в перші дні своєї діяльності, Народна Польща хотіла забезпечити польському народові, який складав значну національну меншину на давніх східних теренах польської держави, можливість життя і діяльності у власній національній державі. Було зрозуміло, що залишення цієї проблеми без розв’язання після зміни східного кордону, а також створення можливості полякам, що жили на територіях Західної Білорусі, Західної України та у Литві, вільного вибору свого місця проживання, ще більше ускладнить внутрішню ситуацію. Це добре розуміли і радянські керівники, які також, зокрема на території Західної України, були зацікавлені у проведенні репатріації. Тому ця проблема була в центрі зацікавлень польських як адміністративних, так і політичних органів влади. ППР трактувала це як одне з найважливіших загальнонаціональних завдань[7]». Ідеологічні засади, якими керувалась ця партія, аж ніяк не могли співпадати із «загальнонаціональними».
Такий погляд на справу, вочевидь, сформувався під впливом позиції польських комуністів, речником яких тоді виступав В. Гомулка. У липні 1945 р. він підкреслював, що поза новим східним кордоном залишилися етнічні українські та білоруські землі. Такий перерозподіл є наслідком дотримання ленінської концепції прав народів на самовизначення. Це трактування подій дало, за словами польського історика А. Фрішке, обґрунтування відходу від Польщі східних воєводств не як наслідок диктату Великої Трійки, а як польське суверенне рішення. «Читач таких промов не міг собі навіть уявити, що СРСР чинив якийсь тиск на Польщу в справі східних земель[8]».
Радянська сторона, під час підписання угоди, вперше формально взяла на себе міжнародний обов’язок дотримання прав людини та цілого народу, що вимагало цілком іншого підходу до виконання цього заходу та його виконавців. Партійні та радянські власті, органи НКВС-НКДБ вже мали «певний» досвід депортації народів вглиб країни, але зараз потрібно було створити правові підстави і дотримуватися їх. Це було дуже важко зробити при існуючому в радянській уяві стереотипі білополяка та організованій системі репресій, на яких трималася влада. Репресії були закладені від самого початку, бо інакше органи влади працювати не вміли.
Чому ж був такий поспіх у питанні переселення? Бо ж тільки в січні 1945 р. було утворено Тимчасовий Уряд Національної Єдності, у лютому відбулася кримська конференція, а у квітні підписана угода про дружбу, взаємодопомогу і співпрацю між СРСР і Польщею. У червні утворився Уряд Національної Єдності, з яким тільки-но була підписана повноважна угода про зміну радянського громадянства осіб польської та жидівської національностей, що жили на території СРСР, і їх евакуацію в Польщу та про право зміни польського громадянства осіб російської, української, білоруської, русинської[9] та литовської національностей, що жили на території Польщі, та їх евакуації до СРСР. У серпні була підписана угода про польсько-радянський кордон. Як бачимо, правові підстави перебігу трансферу створювалися «post factum», зі значним урахуванням відносин між СРСР, Великобританією та США. Долі українців і поляків вирішували інші.
25 квітня 1943 р. радянський уряд розірвав тільки недавно налагоджені стосунки з польським еміграційним урядом у Лондоні «з приводу його приєднання до ворожої Радянському Союзові кампанії очорнення, яку розпочали гітлерівці в 1943 р. щодо замордованих ними же польських офіцерів у Катині». На зустрічі в Тегерані Й. Сталін заявив У. Черчіллю, який представляв на конференції і польські інтереси: «Мушу сказати, що Росія не менше, а навпаки, більше за інші держави зацікавлена в добрих стосунках із Польщею, бо Польща є сусідом Росії. Ми за відбудову і за зміцнення Польщі, але ми відділяємо Польщу від еміграційного польського уряду в Лондоні. Ми хотіли б мати гарантії того, що агенти польського уряду не будуть вбивати партизанів, що еміграційний уряд буде реально закликати до боротьби проти німців, а не буде організовувати якихось махінацій. Ми будемо підтримувати добрі стосунки з урядом, який закликає до активної боротьби проти німців[10]».
Зараз про Катинь відомо майже все. Але про яких партизан говорив Й. Сталін у листопаді – грудні 1943 р.? Може, мався на увазі документ, який направив на адресу радянського керівництва на початку 1943 р. начальник центрального партизанського руху П. Пономаренко під назвою «Про поведінку поляків і деякі наші завдання»? Крім партизанських справ, там було виразно сформульовано стратегічне ставлення щодо поляків, яке було пізніше реалізовано в активності у рамках трансферу та пасивності під час Варшавського повстання[11]. П. Пономаренко писав: «Крім того, поляки дуже бояться, що в результаті війни і розгрому Німеччини на території Польщі може встановитися радянська влада та її приєднання до СРСР. Тому поляки вже зараз із великою тривогою спостерігають за симптомами радикалізації частини робітничого класу Польщі та наказують нищити представників радянських партизанів. Поляки впевнені, що розгром Німеччини наступить у результаті зусиль Радянського Союзу, Америки та Великобританії, а витрачати власні людські резерви Польща не має наміру. З цього випливає, що польські сили зберігаються й мобілізовуються проти нас. Людські резерви Польщі треба вважати як досить чисельні, бо після розпаду їх армії все здатне до боротьби чоловіче населення знаходиться на території країни. В інтересах нашої держави мусимо прийняти деякі заходи… В Польщі треба розпалити партизанську війну. Крім військового ефекту, це викличе справедливі втрати польського населення задля спільної справи боротьби з німецькими окупантами і приведе до того, що полякам не вдасться цілком зберегти свої сили»[12].
І ось 28 листопада – 1 грудня 1943 р., коли основні бої на радянсько-німецькому фронті точилися під Житомиром, у Тегерані відбулася зустріч союзників з антигітлерівської коаліції. Було вже ясно, що у війні наступив злам й виникла необхідність обговорення проблем післявоєнного укладу.
Під час однієї з перших розмов У. Черчілль зауважив: «У наших руках рішення питання скорочення термінів війни, завоювання перемоги, майбутньої долі людства»[13]. Одним з основних питань майбутніх доль була польсько-радянська формула співіснування. На цій проблемі схрестилися інтереси СРСР і Великобританії, яка ще й надалі удавала свою велич. Під час обговорення цього питання У. Черчілль висловлював розуміння історичних відмінностей між позиціями обох країн щодо Польщі. Для полегшення сприйняття можливого варіанту розв’язання проблеми англійський прем’єр навів приклад з трьома сірниками. Як на мене, це дійсно унікальний приклад того, як сильні світу цього вершать людські долі. «Хочу нагадати мій приклад про три сірники, один з яких символізує Німеччину, другий — Польщу і третій — Радянський Союз. Усі ці три сірники мають бути пересунуті на захід, щоби вирішити одне з головних завдань, які стоять перед союзниками, — забезпечення безпеки західних кордонів Радянського Союзу»[14]. На що Й. Сталін відповів: «Мова йде про те, що українські землі мають відійти до України, а білоруські — до Білорусії, тобто між нами і Польщею має існувати кордон 1939 р., встановлений радянською конституцією. Радянський уряд стоїть на точці зору цього кордону і вважає це правильним». На це Ф. Рузвельт тільки запитав: «Чи можливо буде організувати в добровільному порядку переселення поляків з територій, що відійшли до Радянського Союзу?” Сталін відповів: „Це можна буде зробити»[15].
Проєкт переміщення польського кордону на захід британці почали опрацьовувати ще в листопаді – грудні 1941 р. Тоді група експертів почала аналітичну роботу над можливістю переселення німців зі східної Пруссії на захід. Вони вирахували, що навіть при військових втратах можна буде переселити вглиб Німеччини біля 7 млн. німців. На цих висновках базувався меморандум міністра закордонних справ А. Ідена своєму урядові. Військовий кабінет затвердив ці пропозиції 12 лютого 1942 р. і визнав, що там, де це буде необхідним, треба провести переміщення населення.
Позиція британської дипломатії щодо польського питання, лавірування заради дотримання рівноваги сил в Європі призвели до погіршення польсько-британських стосунків в 1943 р.
Відтоді в громадській свідомості поляків утвердилася думка про ненадійність англійців як союзників, сформувалося ставлення до Англії як країни, що не має реальної сили, а є великою інтриганкою. Це дало свій результат у наші дні — примирення і зближення поляків з німцями. Англійці вважаються ініціаторами територіальних змін цих двох держав, що є одним з об’єднуючих чинників їх порозуміння. Зараз польська сторона акцентує увагу на тому, що втратила, а не на тому, що здобула за рахунок партнера, експлуатуючи при цьому німецьку толерантність і стриманість. Це можна пояснити як зворотний рефлекс на пропаговану за часів народної Польщі тезу про важливість для розвитку країни територіальних здобутків на заході як з політичної, так і з економічної точки зору. Ця теза лунала не тільки з вуст комуніста В. Гомулки, але й з вуст політика та історика С. Кота, якого ніяк не можна запідозрити в приязні до комуністів. Він писав, що після територіальних змін Польща перетворилася зі східно-європейської на центрально-європейську країну. Пізніше тема східних кресів стала табу в суспільному житті Польщі з огляду на Москву.
Сьогодні серед загального хору східної проблематики в польських історичних дослідженнях зрідка лунають голоси вчених, які роблять спроби відмовитися від принципу політичного маятника від Москви до Берліна.
Уже в 1943 р. у зоні польсько-українського етнічного кордону почалися чистки, що набули масштабів у 1944 р. Радянська влада на Західній Україні після її другого вступу на ці терени зіткнулася з військово-політичними силами як українського (ОУН-УПА), так і польського населення (АК), які у рівній мірі трактували нову владу як окупаційну. Але ця єдність у ставленні до радянської влади була зірвана кривавою міжетнічною війною, що точилася між ними паралельно великій німецько-радянській[16]. Потенційні союзники, але й давні вороги, засліплені закоренілою ненавистю, не побачили спільної для них загрози.
Цей момент не був несподіваним для нової влади, а навпаки, був використаний ЦК КП(б)У та НКВС як чинник, що прискорив процес трансферу.
Весь попередній 1943 рік в ЦК надходили повідомлення від радянських партизанських загонів, що діяли на Волині, про криваву різанину між місцевими поляками та українцями. Поляки шукали захисту і в радянських партизан, і в німців: дехто кидав рідні землі[17], що перетворилися на пекло, дехто добровільно виїжджав на роботи до Німеччини. Активізувався процес утворення польських партизанських загонів.
Коли Червона Армія визволила від німців територію Волині, багато радянських партизанських загонів були розформовані, але спецзагони НКВС, які за час діяльності в тилу німців поповнилися місцевими жителями та засвоїли деякі їх звички, були переформовані на «спеціальні бойові групи» військ НКВС. У тилу Червоної Армії залишилися польські та українські військові формування, що організаційно зросли у боротьбі між собою, але вони в однаковій мірі були небезпечні та непотрібні радянським органам влади. Проти них і була спрямована діяльність «спецгрупп», які активно включилися в боротьбу проти відділів АК і УПА, зрештою, використовуючи зраду і нетерпимість в їх середовищі.
Після звільнення від німців усього Тернопілля було поновлено видання газети «Вільне життя». Переглядаючи комплект газет за 1945 р., навіть серед матеріалів, що були пропущені через густе сито цензури, можна побачити тенденцію офіційного ставлення до взаємного польсько-українського винищення. Про провокаційний характер низки акцій у більшій мірі, ніж офіційна преса, свідчать архівні матеріали НКВС, військової цензури, «особливих папок» ЦК КП(б)У. Зокрема, уже в листопаді 1943 р. М. Хрущов пропонував Й. Сталіну вжити «організаційних» заходів щодо частини польського населення. А через кілька місяців народний комісар безпеки УРСР Савченко доповідав про те, які блискавичні зміни відбулися у ставленні поляків до переселення після проведення хвилі арештів. НКВС мав свої методи вирішення дипломатичних проблем. Була створена ситуація між молотом і ковадлом.
У лютому 1944 р. радянські війська вступили на територію Тернопільської області. У другому ешелоні за військовими йшли представники органів радянської, партійної і карально-судової влади. Вони здебільшого формувалися з українців, представників східних областей республіки, які або вже працювали тут у період 1939-41 рр.[18], або були зовсім новими функціонерами, незнайомими з особливостями регіону. Для таких складалися інструкції з характеристиками суспільно-політичного, історичного, господарського розвитку краю.
Як бачимо, радянські функціонери зорієнтовувалися на звільнення місцевих братів-українців від польського класово-етнічного поневолення. Невдовзі реалії життя поставили все на місце. Характерним є те, що в більшості документів того часу хоч і почала простежуватися оригінальна класифікація, за якою населення області почали ділити на українців (це ті, що приїхали зі сходу), поляків і місцеве населення (читай: корінне українське населення), у ставленні радянської влади до мешканців краю все-таки переважав класовий підхід. У селах, що звільнялися від німців, але де ще не було представників радянської влади, районною адміністрацією призначалися отвєтчики або отвєтствєнники, тобто ті, хто б у разі чогось відповідав за порядок в селі.
Щодо мобілізації робочої сили на Донбас, то деякі районні органи намагалися відправити туди переважно поляків. Вони розцінювали цю акцію як трудове заслання. А вважаючи депортацію 1940 р. за аналогію, коли поляки висилалися на північ тільки за те, що були поляками, то й зараз трудова рознарядка на відбудову шахт Донбасу виконувалася за рахунок «ненадійного народу». Роз’яснення щодо цього було направлено з Києва 4 червня 1944 р. з витягом з постанови Раднаркому УРСР № 601: «Відмобілізоване польське населення використовувати на роботи в межах своєї області, а в інші області не відправляти»[19].
Крім використання поляків як робочої сили, органи радянської влади почали залучали їх для структурної розбудови місцевого господарства та ідеологічного забезпечення цього процесу. У Теребовлянському районі станом на 25 серпня 1944 р. серед 207 агітаторів райкому партії нараховувалося 113 поляків [20].
У співпраці поляків з новою владою доходило до курйозів. Коли у Любліні було утворено ПКНВ, Теребовлянський райком партії 12 вересня 1944 р. підготував свій список кандидатур для введення їх до польського уряду[21]. Як пізніше виправдовувався перед обласним керівництвом секретар райкому Хижняк, ця сміховинна ситуація виникла, коли «в частині відбору 5 осіб інструктор відділу кадрів обкому т. Ващенко по телефону повідомив, що треба відібрати 5 поляків для роботи в польському уряді, які мають вік від 25 років і далі, з середньою освітою, і передати прізвища по телефону, що нами і було зроблено. Я дав прізвища відібраних інструктору нашого відділу кадрів т. Яковенко для передачі по телефону, а сам поїхав в с. Глещава на виконання держпоставок. Як мені потім повідомив т. Любарський, треба було відібрати не в польський уряд, а на інші роботи, їм були відібрані кандидатури і направлені до вас»[22].
Ситуація в роботі місцевих радянських органів змінилася з підписанням 9 вересня 1944 р. угоди між урядом УРСР і Польським Комітетом Національного Визволення, якою був уведений у дію механізм реалізації тегеранських домовленостей керівників країн-альянтів.
Згідно з рішенням польської і української сторін створювалися Головні представництва уряду УРСР у справах евакуації українського населення і органи Головного уповноваженого Комітету Національного Визволення з евакуації польського населення. Відповідно по два в Луцьку (О. Цоколь і В. Вольський) і в Любліні (М. Підгорний і З. Беднаж).
Як згадує В. Вольський, перша розмова між ним і Б. Берутом, Президентом Крайової Ради Народової, відбулася після приїзду до Любліна делегацій Білорусії та України. Мова йшла про складну ситуацію поляків на Україні. У такому контексті — захист і порятунок від бандерівців — міг виникнути термін евакуація. «Але це визначення не мало жодного впливу на підхід до справи з нашого боку. Просто ми наважилися вивезти всіх земляків на батьківщину, тобто організувати репатріацію»[23]. Як бачимо, з самого початку процес переселення мав декілька визначень, які вживалися паралельно. Цим пояснюється термінологічний різнобій у цитованих далі офіційних документах, як польських, так і радянських. Після приїзду М. Підгорного в Люблін треба було навзаєм їхати польським представникам у Луцьк. Але на той час фронт затримався на Віслі й «на визволених теренах було надто тісно, щоб прийняти ще й додатковий контингент людей. Цю проблему можна було вирішити тільки за рахунок українців, які виїжджали і залишали свої господарства в Польщі»[24]. Польська сторона всіляко відтягувала початок невигідної для неї акції. Але й це передбачали організатори та ініціатори польсько-українського трансферу. Першими заступниками головних представників уряду УРСР були призначені: у Любліні — заступник народного комісара внутрішніх справ УРСР полковник держбезпеки Т. Кальненко, а у Луцьку — начальник відділу НКВС УРСР полковник держбезпеки М. Гребченко.
На адресу голови виконкому Тернопільської облради Я. Артюшенка і першого секретаря обкому КП(б)У І. Компанця з Києва було надіслано рішення РНК УРСР: «Згідно з угодою Уряду УРСР і Польським Комітетом Національного Визволення «Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території Української РСР» і постановою Раднаркому УРСР і ЦК КП(б)У від 19 вересня 1944 в. № 1237/69 цт (цілком таємно —С.Т.) про реалізацію зазначеної угоди, частина українського населення, як сільського, так і міського, буде скерована з території Польщі до Вашої області для розселення його в містах і сільській місцевості області. Враховуючи, що ця робота надзвичайно важлива і відповідальна, рішенням РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 23 вересня 1944 р. № 1261 утворено Управління при РНК УРСР у справах евакуації і розселення польського і українського населення[25], а також обласні відділи при виконкомах облрад депутатів трудящих, в обов’язки яким покладається практичне здійснення розселення і сприяння в евакуації. Враховуючи важливість цього політичного заходу і дуже стислі терміни його реалізації, а також те, що Головний Уповноважений і Головний Представник уряду УРСР почали свою роботу на місцях, Раднарком і ЦК КП(б)У зобов’язує Вас, щоб Ви спільно з обласним відділом у короткий термін намітили план роботи з підготовки області до прийому і розміщення населення, а також сприяння в евакуації польських громадян.
При розробці цих заходів необхідно здійснити наступне:
У першу чергу обласний відділ повинен мати відомості: яку кількість сімей (господарств) евакуйованих зможе прийняти і розселити по районах і населених пунктах, причому це в однаковій мірі стосується і міст. Для цього необхідно знати, якою кількістю придатних для мешканців обійсть з житловими та господарськими будівлями в селі будуть володіти села і райони Вашої області, а місто квартирами для міського населення.
Обласна рада повинна також знати, яка земельна площа угідь з наявністю на них озимини буде звільнюватися в районах і населених пунктах у зв’язку з евакуацією.
Обласному відділові необхідно буде прийняти на себе керівництво з прийому, обліку і охорони рухомого і нерухомого майна польських громадян, що евакуйовуються з України, а також правильним розподілом його між сім’ями (господарствами), що розселюються.
В обов’язки обласної ради буде покладено також надання допомоги в побутовому влаштуванні українського населення, що розселяється, як наприклад: придбання палива, деяких будівельних матеріалів і т. і.
Уся ця робота має бути пов’язана з роботою Головного Представника уряду УРСР з евакуації польських громадян і з роботою районних представників.
Усі необхідні обласному відділу дані для розселення сімей (господарств), що прибувають у порядку евакуації, мають бути зібрані і ретельно вивчені раніше початку евакуації польських громадян, інакше обласний відділ, а отже, й область виявиться непідготовленою до прийому і розміщення українського населення, що евакуюється з польського боку, крім того, Управління при РНК УРСР не зможе своєчасно вказати Головному Уповноваженому уряду УРСР, куди скерувати прийняте їм до евакуації українське населення з Польщі.
Зазначена робота повинна бути проведена обласними відділами за його безпосередньою участю і контролі разом з виконкомами районних і сільських Рад депутатів трудящих і райкомами КП(б)У.
Незалежно від даних про місця поселення, які звільняються у зв’язку з евакуацією польських громадян, обласний відділ тим самим шляхом повинен зібрати матеріали про кількість вільних обійсть і земельної площі, яка є зараз в області, бо розселення сімей (господарств), що прибувають з Польщі в порядку евакуації, буде проводитися незалежно від евакуації польських громадян у Польщу.
Враховуючи великі труднощі в задоволенні землею селянського населення, що евакуюється з Польщі, вважаємо необхідним пояснити, що пункт 5-й інструкції по здійсненню Угоди Уряду УРСР з Польським Комітетом Національного Визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР треба розуміти таким чином, що сім’ї, які евакуюються з Польщі, незалежно від того, яким був розмір їх землекористування в Польщі до їх евакуації на територію УРСР, у жодному разі не можуть бути наділені землею більше норм землекористування, встановлених для кожного району Західних областей. Необхідно мати на увазі, що гранична норма до 15 гектарів встановлена тільки для деяких районів Волинської, Станіславської і Рівненської областей.
ЦК КП(б)У і Раднарком УРСР рекомендують при наділенні землею евакуйованих сімей керуватися наступним: сім’ї (госпо-дарства), що прибувають з Польщі в порядку евакуації, наділяти при їх бажанні вести сільське господарство земельною площею в розмірах не більше середньої норми землезабезпечення на двір (господарство), існуючої в даному районі, селі.
Обласний відділ зобов’язаний два рази на місяць кожного 1 та 15 числа надавати дані в Управління при РНК УРСР про хід робіт, а для оперативних цілей не пізніше 15 листопада 1944 р. вислати дані на поточний момент»[26].
Підписав цей документ Микита Хрущов, який на той час поєднував посади Голови РНК і Секретаря ЦК КП(б)У.
Перша реакція поляків Тернопільщини на договір про переселення засвідчена в довідці другого секретаря Теребовлянського райкому партії Хижняка. Він 29 жовтня 1944 р. повідомляв, що «згідно з постановою РНК УРСР і ЦК КП(б)У про реалізацію угоди між урядами УРСР і ПКНВ… нами проведена роз’яснювальна робота в усіх селах та установах, але від польського населення нашого району заяв на предмет виїзду в Польщу не надходить і виїжджати не бажають»[27] .
Разом по області станом на 1 листопада 1944 р. в трьох представництвах було зареєстровано: Кременецьке — 6046, Тернопільське — 80900, Чортківське — 20000, з яких подали заяви на виїзд тільки 24 родини складом 78 осіб з Кременецького райпредставництва[28].
Проте справа вважалася вирішеною, і обсяг роботи зростав як на місцях, так і у Києві. Ставало зрозумілим, що М. Хрущов безпосередньо не може керувати цією акцією, незважаючи на його особисте зацікавлення. 15 листопада виходить постанова РНК і ЦК КП(б)У № 1548 «Про контроль за ходом евакуації українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР», де зазначалося, що у зв’язку з необхідністю оперативного вирішення питань, пов’язаних з переселенням, контроль покладався по РНК УРСР на В. Ф. Старченка, по ЦК КП(б)У — на Д. С. Коротченка[29]. Рутинні господарсько-економічні справи М. Хрущов перерозподілив, але продовжував надалі здійснювати політичне керівництво трансфером і його наслідками, що передбачалися. Цього ж дня М. Хрущов надсилає в ЦК ВКП(б) на ім’я Й. Сталіна лист, складений на основі повідомлення першого секретаря Львівського обкому партії М. Грушецького: «…Мені здається, варто провести ряд організаційних заходів щодо деякої частини польського населення. Угода про переселення поляків з України до Польщі поки не дає позитивних результатів. Частина польського населення щиро не бажає їхати тому, що їм краще жити в нашій Радянській державі, а частина реакційно налаштованих поляків не їде тому, що отримала директиву від еміграційного уряду в Лондоні. Якщо буде Ваша згода, ми переселимо частину польського населення в інші місця під виглядом мобілізації на роботу в промислові центри з тим, щоб змінити національний склад у м. Львові й Дрогобичі на користь українців і росіян… Вважаю необхідним і прошу Вашої вказівки проводити мобілізацію поляків на тих самих підставах, що і українців, тобто до 45-річного віку, а якщо нема можливості направити їх у Польське Військо, тоді послати їх в частини Червоної Армії або на роботу в радянському тилу»[30]. У цьому ж листі висловлювалася думка небажаності надання відпусток з Війська Польського до м. Львова і в західні області УРСР. Відповідь зі згодою про заборону відпусток для поляків невдовзі прийшла за підписом Л. Берії [31].
Перший звіт секретаря Тернопільського міськкому партії М. Коломацького про хід переселення поляків з міста датується 10 січня 1945 р. Він повідомляв у обком партії, що комісія з евакуації польського населення в м. Тернопіль прибула 6 жовтня 1944 р. 21 жовтня по місту були розклеєні оголошення про правила евакуації і початок реєстрації. Реєстрація почалася від дня вивішення оголошень. До 15 листопада реєстрація проходила дуже повільно. Це пояснюється слабкою масово-роз’яснювальною роботою з боку партійних і профспілкових організацій і, з іншого боку, посиленням агітаційної роботи польських націоналістів проти евакуації. Усна агітація польських націоналістів супроводжувалася окремими проявами практичного плану, наприклад, біля 30-40 % оголошень протягом 3-5 днів після їх розвішування були зірвані, одночасно були розвішані націоналістичні оголошення про те, що евакуація польських громадян на територію Польщі скасовується. Була зірвана і десь віднесена вивіска комісії з евакуації на будинку, де розмістилася комісія.
Питання про евакуацію польського населення було поставлене на нараді секретарів партійних організацій, керівників підприємств і закладів, агітаторів про необхідність роз’яснення населенню польського походження змісту угоди і умови евакуації, після чого реєстрація значно збільшилася: якщо з 21 жовтня по 25 листопада було зареєстровано разом 152 родини, з загальною кількістю 558 чоловік, які бажали виїхати на територію Польщі, то з 25 листопада по 20 грудня їх було вже 223 родини з загальною кількістю 625 осіб, на 1 січня 1945 р. — 335 родин з загальною кількістю 914 осіб, а на 10 січня — 535 родин з кількістю 1459 чоловік. Разом кількість в м. Тернополі було 4570 сімей польської національності, що складає 7800 осіб.
Щодо тих поляків, які вирішили виїхати зимою 1944-45 рр., органи влади видали декілька спеціальних вказівок. У середині грудня голова облвиконкому Я. Артюшенко розіслав у райвиконкоми листи, де зазначалося, що у зв’язку з евакуацією польських громадян, згідно з урядовим договором, і необхідністю забезпечення їх продуктами харчування у дорозі треба наказати завідуючим млинами перемолоти поза чергою до одного центнера зерна на одну родину, що зареєструвалася на виїзд. Також вказувалося, що є випадки, коли польські громадяни, які не мають коней, не можуть здати свої зернопродукти і овочі на заготівельні пункти, бо не можуть їх підвезти. Наказувалося надавати їм допомогу і організовувати підвіз сільгосппродукції на заготівельні пункти мобілізованим для цієї мети гужовим транспортом.
Але навіть після таких заходів щодо здачі всіх належних податків, клопоти з виїздом у поляків не зменшувалися, а, навпаки, збільшувалися. З перших днів переселення гостро постала справа з вагонами для формування транспортів, що й надалі буде викликати багато нарікань і ускладнень.
До ідеологічного забезпечення ходу трансферу долучилися радянські засоби масової інформації, які мали на меті у висвітленні цієї теми витіснити підпільну польську пресу та ту інформацію, що йшла з приватних листів перших переселенців. Обласна газета «Вільне життя» повідомляла, що 1 січня 1945 р. «Президент Крайової Ради Народової Б. Берут доручив формування Тимчасового Уряду Польської республіки Едварду Осубка-Моравському… До складу уряду входять, таким чином, 5 представників партії «Стронніцтво людове», 5 представників ППС (Польської Соціалістичної партії), 4 представники ППР (Польської робітничої партії), 1 представник партії «Стронніцтво демократичнее» і 2 безпартійних (генерал Роля-Жимерський та міністр шляхів сполучення Рабановський)». А вже за кілька днів газета повідомляла про визнання Радянським Союзом Тимчасового Уряду і встановлення з ним дипломатичних відносин. У номері за 6 січня було вміщено матеріал «Польський народ вітає створення ТУПР», де, зокрема, говорилося, що за останні три дні в Любліні був закладений фундамент відродження демократичної Польщі. Польща буде тісно співробітничати з СРСР і Чехословаччиною, тобто з сусідами, з якими у неї існують найбільш кровні зв’язки. Усі довоєнні польські уряди, на шкоду інтересам народу, всіляко ізолювали Польщу від співробітництва з цими державами. Тимчасовий уряд здійснить давно бажані громадські і економічні реформи.
І надалі в кожному номері новини з Польщі стали обов’язковими на сторінках газети «Вільне життя». Думка, що проводилася у таких матеріалах, мала на меті скомпрометувати агітацію польських підпільних організацій, скеровану на невизнання Люблінського уряду як виразника інтересів польського народу. Для цього залучалися повідомлення з посиланням на міжнародні агентства. У номері за 9 січня говорилося, що політичний оглядач паризького радіо, коментуючи створення ТУПР, заявив: «Обізнані кола вважають, що люблінський комітет користується достатнім довір’ям серед польського населення і що польські реформи, особливо аграрна, є заходом, здібним завоювати симпатії польського населення»[32]. У зв’язку з цим ряд закордонних газет дуже песимістично розцінює перспективи польського еміграційного уряду, надзвичайно стурбованого подіями, які відбулися. Оглядач газети «Дейлі Геральд» Юер, наприклад, відзначає, що кабінет Арцишевського висить на волосинці. «В гостей, які знаходяться тут, — повідомляє з Любліна кореспондент американського агентства Асошейтед Прес, — склалося переконання, що новий уряд буде сильним. Тимчасовий уряд не тільки користується підтримкою більшості населенні, але й підкріплює цю підтримку, сприяючи ростові нової і політично-свідомої армії». Такий сплеск інформаційно-пропагандистського пресингу пояснюється заявами, з якими виступив новий еміграційний уряд Томаша Арцишевського. Утворений в листопаді 1944 р., він відразу зайняв войовничу позицію проти будь-яких поступок СРСР у справі східного кордону. У виступах з Лондона пролунала теза про те, що Польщі непотрібні ані Вроцлав, ані Познань — міста, де не лишилося польського сліду після століть німецького панування, замість втрати на сході таких центрів польської культури та історії, як Вільно і Львів. Не думаю, що поляки на Тернопіллі мали можливість почути ці заяви, але радянські газети почали активну контрпропаганду. Проте ці газети навряд чи доходили до рук польського населення сіл області, а якщо і потрапляли до них, то не справляли належного впливу, бо саме в цей час поляки Тернопілля відчули на собі активізацію дій формувань УПА. З викриттям їх суті виступив у пресі поет і державний діяч Микола Бажан, який був задіяний у налагодженні нових українсько-польських міждержавних взаємовідносин. 10 січня в статті «Українсько-німецькі націоналісти — люті вороги нашого народу» в газеті «Вільне життя», він пише: «…Весь наш народ з огидою і з ненавистю відповідає гітлерівським душогубам на їхнє намагання роздмухати ворожнечу між українцями і росіянами, українцями і поляками».
17 січня обласна газета передрукувала з «Правди» передову статтю «Радянський Союз і демократична Польща», а через три дні почали друкувати матеріали, присвячені визволенню Варшави.
Під час відправки з області транспортів з польським населенням, яке, цілком зрозуміло, намагалося вивезти з собою якомога більше продуктів харчування, бо їхали невідомо куди, до того ж ще й зимою, місцеві власті, прикриваючися нормативними обмеженнями угоди, подекуди вирішували свої проблеми виконання державних планів хлібозаготівлі. Так, 19 січня 1945 р. представник уряду у справах евакуації повідомив обласне керівництво про те, що на місцях з боку секретарів райкомів КП(б)У і голів райвиконкомів допускаються грубі порушення Угоди Уряду СРСР і Польського Тимчасового Уряду в сфері нормальної евакуації і дотримання прав польських громадян, що евакуюються в Польщу. Трапляються випадки, коли секретарі райкомів і голови райвиконкомів дають розпорядження про вилучення зернопродуктів у польських громадян, які їдуть в Польщу. У той час, коли згідно з Угодою сторін польським родинам надано право брати із собою зернопродуктів і борошна до 2 тон, якщо ця вага не покривається іншим майном.
Не залишалася поза увагою влади і діяльність польських організацій, які агітували проти виїзду. Так, 17 січня було заарештовано керівництво штабу АК округу Підгайці[33], 20 січня 1945 р. в Теребовлі було заарештовано «п’ять польських націоналістів»[34], а відразу після цих подій 22 січня газета «Вільне життя» надрукувала звернення Тимчасового уряду до населення визволених районів Польщі.
Звернемося ще раз до спеціального повідомлення про хід переселення польських громадян з України в Польщу, яке підготував народний комісар держбезпеки УРСР Савченко. Станом на 25 січня 1945 р. він повідомляв, що на виїзд із західних областей України в Польщу із 736661 колишніх польських громадян, які підлягали переселенню, зареєструвалося лише 173154 чоловік. Фактично на той час виїхало 26662 особи[35].
Зростання кількості заяв на виїзд нарком безпеки пояснив так: «Як ми вже відзначали, після проведених нами арештів, запис поляків на виїзд в Польщу різко збільшився… По Чортківському пункту Тернопільської області на 1 січня 1945 р. нараховувалося лише 428 заяв на виїзд, а за 19 днів січня поступило 785 заяв»[36]. У цьому ж документі вказувалося на незадовільне постачання вагонів, так, «на ст. Борщів 15 січня було підвезено 126 родин поляків, а вагони для них були подані тільки через три доби. На ст. Заліщики вагони… були подані 16 січня 1945 р. із запізненням на 5 діб»[37] .
Вимоги про вагони доходили і до ЦК КП(б)У в Київ. Цим займався транспортний відділ. «Вагони для еваконаселення поляків по ст. Теребовля Львівської залізниці надані 12 лютого»[38], але секретар райкому Любарський телеграфував 13 лютого Кириченку в Київ, що «підвезені (з) глибинних пунктів 200 родин евакополяків перебувають десять днів (під) відкритим небом. Становище важке, просимо вашого втручання, вказівки (начальнику) Львівської дороги Шахраю (про) подачу вагонів (на) станцію Трембовля. Неподача вагонів загрожує епідемією»[39] .
Паралельно з переселенням поляків, як і передбачалося в основному розпорядженні про хід трансферу, область готувалася для прийому українців з-за Бугу. Залозецький райвиконком 9 лютого 1945 р. повідомляв, що «в селі Тростянець 350 дворів, з них 326 польських дворів переселяються в Польщу, <село> українцями заселити не можна, бо село на 90 % знищено німецько-фашистськими окупантами, село Оліїв — 133 польських дворів переселяються, а 70% села знищено»[40].
Про те, яку реакцію серед поляків «столиці» Галичини мали результати Ялтинської конференції, засвідчують рядки зі звіту першого секретаря Львівського обкому Грушецького до Києва від 5 березня: «Рішення Кримської конференції трьох союзних держав у значній мірі посилило прагнення поляків м. Львова до виїзду в Польщу. На 1 березня зареєстровано біля 65 тис. громадян польської національності, що побажали виїхати в Польщу. Уже виїхало 16167 осіб. Польські націоналісти посилили свою антирадянську діяльність. Станом на 1 березня арештовано 3319 активних польських націоналістів, що діяли на користь Лондонського емігрантського уряду та німецьких загарбників»[41].
Свою частку в справу прискорення переселення вносили і районні засоби масової інформації. Місцева преса рідко друкувала власний матеріал, домінували передруки з центральної преси і повідомлення ТАРС. Бучацька районна газета від 11 березня 1945 р. повідомила про успіхи земельної реформи в західних районах Польщі. «В багатьох повітах Польської республіки на лівобережжі Вісли почалося проведення в життя закону про земельну реформу. З великим ентузіазмом населення взялося до розподілу земель, які належали відомому фашистському прислужнику Добашинському. Селяни одноголосно постановили організувати в будинку поміщика сільську школу. Газета «Роботник» в статті, присвяченій земельній реформі, вказує, що на польського селянина покладається велика відповідальність за забезпечення міст і промислових центрів продовольством і сировиною, і що це завдання польське селянство виконує з честю»[42].
Особливо турбувало власті майно, яке залишали поляки після виїзду. «За даними, що є в обкомі КП(б)У, в ряді районів області польське населення, що їде в Польщу згідно з Люблінською угодою, залишає коней з возами та упряжжю на залізничних станціях, після завантаження в ешелони — коней, вози і збрую забирають місцеві мешканці селищ і сіл, розташованих поблизу станцій.
Обком КП(б)У зобов’язує райкоми і райвиконкоми в дні виїзду польського населення з сіл на станцію для завантаження в ешелони висилати в села представників заготівельної організації, які зобов’язані надати допомогу польському населенню в організації виїзду на станцію і завантаження в ешелони. Коней, вози і збрую, що залишаються польським населенням з причини неможливості завантаження в ешелони, треба доставити в РайЗО і передати колгоспам, радгоспам і в тимчасове користування підсобним господарствам»[43]. Так рекомендував надавати допомогу в організації виїзду перший секретар обкому І. Компанець 28 лютого 1945 р. Але не тільки рухоме майно мало стати основою колгоспів, які планувалося відродити або організувати в області. Головним питанням було земля. Документ про це власноруч підписав 12 квітня 1945 р. М. Хрущов. «За даними, що є в Раднаркомі УРСР і ЦК КП(б)У, в районах Волинської, Рівненської і Тернопільської областей польські громадяни, що подали заяви про евакуацію в Польщу, не проводять посівів на своїх земельних наділах, що може призвести до невиконання встановленого державного плану посіву в західних областях УРСР. З метою забезпечення виконання встановленого плану весняної сівби в західних і Чернівецької областях УРСР, Раднарком УРСР і ЦК КП(б)У зобов’язують голів виконкомів облрад і секретарів обкомів цих областей керуватися наступними вказівками:
1. У 2-денний термін взяти на облік кількість польських громадян, що проживають у сільській місцевості, і скласти списки по кожному населеному пункту, які, пристосовуючися до транспортних можливостей, можуть виїхати в Польщу до 20 квітня 1945 р. Усім польським громадянам сільської місцевості, що подали заяви про евакуацію їх в Польщу, але не включені до списків на виїзд до 20 квітня 1945 р., запропонувати в обов’язковому порядку (розрядка наша — С.Т.) провести посів на своїх земельних наділах і пояснити цим громадянам те, що вони в разі незасівання своїх полів, згідно з угодою між урядом УРСР і Польським Комітетом Національного визволення, …будуть позбавлені права отримання посівів за місцем їх поселення в Польщі…
3. РНК УРСР і ЦК КП(б)У надають право виконкомам облрад західних і Чернівецької областей УСРС, за поданням виконкомів райрад, дозволяти колгоспам, ініціативним групам, підсобним господарствам — підприємствам, установам і організаціям, а також бідняцько-середняцьким малоземельним господарствам проводити посіви в 1945 р. на землях, що залишаються польськими громадянами»[44].
Паралельно продовжувалася мобілізація робочої сили на відбудову Донбасу. Газета «Вільне життя» видрукувала спеціальний репортаж свого кореспондента, який побував на шахтах і інформував про нове життя земляків на новому місці. У номері за 8 квітня вміщено статтю з промовистою назвою «Сини однієї матері»: «В Донбасі я зустрічав людей різних національностей. Тут працює на відбійному молотку українець з тернопільських ланів Дмитро Колибайда, подає ліс для крипіння його уступів поляк Станіслав Топоровський… Люди, які приїхали піднімати з руїн Донбас, живуть дружно, однією сім’єю. Їхня дружба вихована партією Лєніна-Сталіна. Праця і єдина ідея відродження однаково для всіх необхідного Донбасу, загартувала ще більше цю дружбу. І коли я запитав поляка Леона Гужву, як живете ви поляки з українцями, росіянами, грузинами, він відповів: «Як сини однієї матері». До цієї теми газета повернулася ще раз через місяць. У статті «Одна сім’я» описувався вже побут шахтарів: «В одному з покоїв зразкового гуртожитку для стаханівців шахти «Кочегарка» мешкають шість лісогонів. П’ять поляків з села Таурів Козлівського району і один українець з Кам’янець-Подільської області». Мова йшла про того ж Леона Гужву, Яна Козакевича, Станіслава Топоровського, Якуба Борочишина. У цьому ж номері вміщено їх фотографію[45].
Плани проведення трансферу зривалися не тільки в Тернопільській області. Причина полягала в багатьох чинниках, на подолання яких були задіяні різні державні органи. Але треба було обумовити на вищому рівні нові терміни угоди, тобто терміни продовження її дії.
Для ознайомлення з ситуацією на місці 11 жовтня 1945 р. до Львова приїхав віце-президент Польської Республіки С. Грабський. Мабуть, не треба пояснювати, що саме настрої Львова впливали на поляків усього регіону, тому зупинимось детальніше на цих подіях. Заступник Головного Представника Уряду УРСР у справах евакуації польських громадян полковник Гребченко інформував: «Мета його приїзду: створення комітету громадської допомоги в переселенні поляків у Польщу, а також роз’яснення додаткової угоди про продовження терміну переселення поляків з м. Львова. 12 жовтня 1945 р. Грабський прийняв представників Союза Польських Патріотів м. Львова, яких ознайомив з додатковими умовами, підписаними між Урядами УРСР і Польщі. У своїй бесіді Грабський заявив: „Не зважаючи на загальне бажання мешканців м. Львова і області виїхати в Польщу, патріотичні елементи, особливо після Лондонської конференції вирішили знову стриматись від сприяння виїзду поляків зі Львова, бо з’явились надії як не на збройне зіткнення держав Заходу і СРСР, то, у всякому разі, на таке загострення взаємин, що можна буде ще раз поставити питання на світовій конференції про приєднання Львова і Вільно до Польщі. Я передбачив таку можливість, — продовжував Грабський, — і тому просив Уряд УРСР, щоб відклали виїзд поляків до весни 1946 р., цим самим дали польському населенню ще раз продумати свою політичну позицію і прийти разом з польським урядом до спільного рішення…». Значна частина населення Львова, коли взнала, що евакуація поляків зі Львова переривається до 1 квітня 1946 р., почала відвідувати Грабського і вимагати їх відправки зараз. У зв’язку з цим Грабський надіслав нам лист наступного змісту: «Згідно з додатковим протоколом до Угоди про евакуацію польського населення складеним Народним комісаром закордонних справ паном Мануїльським, під час відвідування Українського Уряду Віце-президентом Грабським, евакуацію польських громадян зі Львова вирішено перервати з 1 листопада 1945 р. до 1 квітня 1946 р. Вважаючи, що загалом ці заходи правильні, однак я повинен зазначити, що майже 20 тис. польських мешканців Львова, які були зорієнтовані на те, що евакуація закінчиться в 1945 р, повністю підготувались до евакуації, ліквідували своє господарство. Залишення цієї категорії населення у Львові до квітня 1946 р. було б неправильні, бо ця категорія населення знову буде змушена на зимовий період обзаводитись господарством, що безперечно викличе крайнє невдоволення з боку цього населення. Мною дані вказівки Уповноваженому Польського Уряду по Львівському евакорайону не припиняти евакуацію підготовленого до виїзду населення протягом листопада 1945 р. Прошу Вас надати про це відповідні вказівки своєму Представнику у Львові. Для відправки вказаної кількості населення протягом листопада 1945 р. треба 1500 критих вагонів…»[46].
Після повернення Грабського до Варшави про результати його візиту до Львова доповідав своєму керівництву 24 жовтня 1945 р. посол Італії Eugenio Reale. Нам цікаве це свідчення третьої, незаангажованої у справі, сторони. Посол писав: «Проф. Грабський перш за все сказав мені, що нема в Польщі людини зі здоровим глуздом, яка б не вважала, що справа східних кордонів вирішена остаточно. Тільки люди навіжені можуть вірити в якусь війну з Радянським Союзом, що скінчиться перемогою і поверненням втрачених земель до Польщі. Ніхто на світі не вижене росіян з теренів, які вони зайняли… Під час своєї подорожі до Львова, якихось три місяці тому, проф. Грабський розмовляв з багатьма приятелями, які заявили йому, що вони проти виїзду в Польщу. Вони вважають, що присутність поляків на анексованих росіянами землях, зебезпечить збереження національного характеру цих територій і зможе запобігти їх цілковитій «русифікації». А за цей час, якісь нові події спричинять їх нове приєднання до Польщі. Дуже докладний аналіз сучасної ситуації переконав цих людей у неможливості реалізації цього проєкту. Вони почали готуватися разом з іншими поляками до залишення цих земель. Якщо говорити про хід трансферу, який охопив біля 1,5 млн осіб, то є багато труднощів, які зараз обговорюються двома урядами… Трансфер буде призупинено 1 грудня і відновлено тільки у квітні»[47].
На час підписання додаткового протоколу ще не зареєструвалися на виїзд в Польщу 12108 родин або 81 848 осіб поляків, а з числа зареєстрованих належало відправити 59907 родин або 151629 осіб[48].
Обидві сторони Угоди накопичували все більше фактів порушення прав польських переселенців. Буквально на наступний день після приїзду С. Грабського до Львова на невеличкій ст. Хоростків на Тернопільщині розгорталися драматичні події, про які свідчить «Акт», складений спільно польським уповноваженим по Чортківському району Вайковяком і українським представником Ф. Чарухою 13 жовтня 1945 р.: «Ранком 12 жовтня 1945 р. на ст. Хоростків, де чекали транспорту 104 родини евакуйованих поляків, прибули секретар РКП(б)У т. Кириченко зі своєю працівницею з метою зібрати з людей контингент, які вони не здали (зерно). Під час виконання своїх обов’язків тов.Кириченко почав заперечувати проти наявності хліба в громадян, які не мали поля, і сказав, що хліба купувати не можна.
Після обіду прибули на допомогу Кириченку працівники Уповнаркомзагу Сапач, Романюк і декілька міліціонерів, які ходили по вагонам і забирали зерно, в тих що здали і тих що не здали контингент. Доскоч Б. І. № евакокарти 22458 мала квитанцію, що здала контингент і заплатила податки, але все одно в неї викинули з вагона 6 ц зерна (цьому опиралася референт транспорту, але її насварили і сказали, що це не її справа). Такі ж випадки були і в решті вагонів. Уночі діти у вагонах плакали й кричали, бо там шукали горілку (спирт). Кириченко, Сапач, Романчук, Могилевський викидали з вагонів зерно, шукали в чемоданах і скринях. Під час цього пропала білизна. Крім того ще погрожували конфіскацією всіх запасів, вимагали сала, ковбаси, бекону і т. і. У громадянки Шец М. І., № карти 22475, забрали 4 ц зерна, вона більше нічого не мала. Вона попросила у т. Кириченка, щоб їй це повернули, але він до її грудей наставив пістолет, вона впала і він бив її ногами. Шец М. І. 188… (нерозбірливо — С.Т.) року народження одна. У Польщу не поїхала, а сидить на станції і плаче, бо в неї нічого нема.
До ранку продовжувалася робота Кириченка і Сапача, які напускали серед евакуйованих погрози і залякували, що видані вже еваколисти будуть відібрані Сапачем, а за нездачу контингенту винні будуть заарештовані Кириченком. Громадянка Нога М. В. еваколист № 12584 була заарештована за нездачу контингента, у той час коли вона здала в Фонд Червоної Армії 22 ц хліба з кількості (мабуть площі — С.Т.) 3 га. А для себе в вагоні вона мала 5 ц, але в неї ще 2 ц викинули.
Безпосередньо перед від’їздом транспорту (ешелона) декілька чоловік під керівництвом Сапача влізли у вагон і розкидали по підлозі пшеницю і з вагона викинули 2ц білого борошна, 1ц ячменю, 1ц висівок, 1ц рису (мабуть — грису — С.Т.). Громадянка … (нерозбірливо — С.Т.), еваколист № 87085, взяла своїх двох дітей і вийшла з вагону з метою перешкодити грабунку, в цей час вагон рушив, вона скочила у вагон, а діти залишилися на станції. Наступного дня зранку невідомо яким чином після відправки ешелону було поцуплено 2ц борошна в громадянки Калинської. Цей акт складено у присутності начальника станції Хоростків т. Лисенка, чергового по станції т. Ващишин, дружини референта Гмитрасевич і багатьох поляків, що залишилися на станції, бо для них не вистачило вагонів. Просимо товариша Прокурора притягнути за хуліганські дії»[49].
25 жовтня 1945 р. О. Цоколь з Луцька знову надсилає лист до І. Компанця: «На нараді, що проходила в Києві у вересні 1945 р. між Урядом УРСР і представниками Польського Уряду, на чолі з віце-президентом Крайової Ради Народової Польської Республіки Грабським, з питання евакуації польських громадян з Західних областей України, польська сторона, на попередній нараді у тов. Мануїльського, крім висунутих нею ряду заходів щодо евакуації, заявила скаргу на місцеві радянські, партійні організації, на органи НКВС, НКДБ і міліцію, що вони безпосередньо втручаються у справу евакуації, що засадничо суперечить Угоді, що підписана між Урядами України і Польщі про евакуацію, а саме:
1. Під час завантаження польських громадян у вагони, працівники райкомів КП(б)У, райвиконкомів, міськрад, органів НКВС, НКДБ і міліції проводять перевірку вантажу і реквізицію майна, худоби і реманенту, не маючи на це жодних повноважень і права.
2. Є багато випадків, коли заарештовують польських громадян і навіть судять без ретельної перевірки, а потім, перевіривши і переконавшись у помилковості арешту — звільняють. Такі беззаконні дії з боку влади використовують польські націоналісти у своїх цілях і ведуть активну агітацію на послаблення польсько-радянської дружби. Треба прямо заявити, що заява польської сторони має під собою грунт, наведу деякі приклади: 1) 4-го серпня 1945 р. о 5 годині вечора на ст. Трембовля був поданий ешелон з 58 вагонів під завантаження польського населення, до початку завантаження на рампу прибули всі відповідальні працівники Трембовлянського району на чолі з першим секретарем РК КП(б)У т. Любарським. Біля вагонів поставили бійців залізничної охорони, працівників НКВС, НКДБ і під час завантаження перевіряли вантаж польських громадян. Унаслідок такої перевірки в польських громадян було вилучено до 30 т зерна, 41 коня, 31 корову, 2 вівці, 31 віз, багато плугів і борон. Крім цього, секретар РК КП(б)У т. Любарський заборонив проводити завантаження у нічний час і, таким чином, затримав ешелон на 236 вагоногодин… Прошу Вас дати категоричну заборону втручатися будь-кому у справи евакуації через голову нашого Райпредставника у справах евакуації, а людей, що порушують Угоду між Урядами України і Польщі про евакуацію, притягати до партійної та судової відповідальності»[50]. У цьому ж документі наводились факти порушень в Дрогобичі, Бориславі, Кам’янці-Бузькій, Ходорові, Станіславі.
Обком був змушений знову повернутися до «теребовлянської» справи. Цьому була присвячена спеціальна постанова «Про факти незаконних дій з боку працівників по Копичинецькому і Теребовлянському районах у зв’язку з евакуацією польських громадян з території УРСР» від 3 листопада 1945 р. Серед перерахування вже відомих фактів найцікавішим є те, який же висновок зробили і які покарання застосували до винних. Бюро обкому ухвалило таке рішення: «Звернути увагу секретарів Теребовлянського РК КП(б)У тов. Любарського, Копичинецького РК КП(б)У тов. Захлівного на неприйняття ними своєчасних заходів усунення вказаних цим рішенням порушень, встановлених інструкцією РНК УРСР «Про евакуацію польських громадян». Роз’яснити тов. Любарському і тов. Захлівному, що надлишки зерна понад 2,5 т оформлюються документально і здаються польськими громадянами, що виїжджають до Польщі, на місці їх проживання, райуповнаркомзагу, який видає їм акт-накладну. За незаконні дії з боку Копичинецького і Теребовлянського райуповноважених наркозага тов. Копаченка і тов. Баркова, що проявилися у вилученні хліба на рампах залізниці, і неоформлення вилученого хліба актами-накладними — оголосити догану. Зобов’язати райуповнаркомзагу всіх районів області організувати прийом хліба за місцем проживання поляків, які виїжджають, оформляти документи в порядку зазначеному інструкцією РНК УРСР. Заборонити місцевим партійним і радянським органам влади проводити будь-які перевірки майна в польських громадян на залізничних рампах». До цього лишається додати, що невдовзі секретар райкому Любарський пішов на підвищення — він став завідуючим відділом пропаганди і агітації обкому партії.
Продовжували інформувати вище партійне керівництво України про хід трансферу органи безпеки. Нарком держбезпеки Савченко подав 10 листопада 1945 р. М. Хрущову чергову доповідну записку: «З моменту укладення Люблінської угоди про репатріацію населення учасники білопольського підпілля стали розповсюджувати провокаційні чутки про нібито «жахливі» матеріальні труднощі і «голод» у районах, що заселяються поляками, про втручання Англії та США, які нібито досягнуть відторгнення від СРСР території Західної України і відтворення Польщі в кордонах 1939 р. Поряд з цим, білополяки вдалися щодо осіб, що підтримують ПКНВ, і працівників комісій з переселення до терористичних актів, підпалення вагонів, що призначалися для евакуйованих, приміщень комісій з переселення та іншим відкритим ворожим виступам. З огляду на ситуацію, що склалася, і деякі організаційні прорахунки, головним чином, через неподачу транспорта, виїзд колишніх польських громадян в Польщу згідно з Люблінською угодою затягнувся. Подальші політичні події, а саме створення Польського Уряду Національної Єдності, перемога СРСР над фашистською Німеччиною, угода з Польським урядом щодо східних кордонів Польщі, а також завдані по білопольському підпіллю оперативно-чекістські удари змінили ситуацію, викликали помітне збільшення реєстрації польських громадян і прискорили їх виїзд до Польщі. За час від 15 жовтня 1944 р. до 25 жовтня 1945 р. з числа 797029 осіб, що взяті на облік як такі, що належать переселенню, зареєстровалося на виїзд 737390 колишніх польських громадян і фактично виїхало в Польщу 513041 чоловік.
[1] Polska w Europie. Zeszyt specjalny. Warszawa, 1995.
[2] Лановик Б., Траф’як М., Матейко Р. та ін.. Українська еміграція: від минувшини до сьогодення. Тернопіль, 1999; Качараба С. Еміграція з Західної України (1919-1939). Львів, 2003.
[3] Ткачов С. Міграційні процеси у Центральній та Східній Європі після Другої світової війни. Депортації українців з етнічних земель – трагічна сторінка в історії нашого народу. Матеріали регіональної наукової конференції, присвяченої 60-річчю почату виселення українців з території Польщі в 1944-1946 рр. Тернопіль, 2004. С.68-78.
[4] Полян П. «Не то своїй воле…» История и география принудительных миграций в СССР. Москва, ОГИ «Мемориал», 2001, 327 с.
[5] Rzaczpospolita N 117, 21.05.2002
[6] Кersten K. II wojna światowa i podzial Europy [w] Jałta, Poczdam. Proces podejmowania decyzji. Warszawa, 1996. S.47.
[7] Czerniakiewicz J. Repatriacja ludności polskiej z ZSRR 1944-1948. Warszawa, 1987. S.15.
[8]Friszke A. Jałta i Poczdam w polskich koncepcjach politycznych (1945-47). Jałta, Poczdam. S.100.
[9] Мались на увазі лемки.
[10] Советский Союз на международных конференциях периода Великой Отечественной войны 1941-1945. Тегеранская конференция руководителей трех союзных держав СССР, США и Великобритании. Сборник документов. М., 1978.C.164.
[11] Боднарук І. Трагедія польського повстання. Визвольний шлях, 1965. Кн.7-8. C 864-867.
[12] Цит. за І. Білас. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953. К., 1994. Кн.2. C.360-362.
[13] Советский Союз на международных конференциях периода Великой Отечественной войны 1941-1945. Тегеранская конференция руководителей трёх союзных держав СССР, США и Великобритании. Сборник документов. М., 1978. C.93.
[14]Там само. с.164.
[15] Там само. с.165.
[16] Дехто вживає безглуздий вираз братовбивча війна.
[17] Я. Чернякевич подає, що перед початком трансферу Західну Україну залишило 100 тисяч поляків під загрозою стати жертвами терору українських націоналістів: Czerniakiewicz J. S.46. П. Еберхардт наводить дані, які свідчать про 200 тис. чоловік: Eberchardt P. Przemiany narodowiościowe na Ukrainie XX wieku. Warszawa, 1994.S.167.
[18] У 1943 р. здійснювалась перереєстрація всіх посадових осіб, які працювали перед війною в області. Складено списки з інформацією про те, хто і де перебував на цей час, чи то на фронті, чи то в тилу. По партійній лінії їх було поінформовано про можливе повернення на попереднє місце праці.
[19] ДАТО. Ф.п-1. Оп.1. Спр.111. с.16.
[20] ДАТО. Ф.п-25. Оп.1. Спр.15. с.46.
[21] Там само. с.55.У цьому документі були наведені Сороцька Анна Янівна, 1908 р.н., голова Семенівської сільради, освіта незакінчена середня, Лещинський Антон Кузьмович, 1916 р.н., голова Сільради с.Сади, освіта нижча, Гаєвський Тадей Янович, 1908 р.н., директор школи, освіта вища, Гродзіцький Болеслав Олександрович, 1893 р.н. завзаготшкірсировини, освіта вища, Рипальський Роман Теодорович, 1906 р.н., директор школи, освіта вища.
[22] Там само. с.56.
[23] Wolski W. Kartki kontrowersyjne. Kraków,1980. s.307.
[24] Там само. s.308.
[25] Очолив його В.Іванов.
[26] ДАТО. Ф.р-1833. Оп.4. Спр.20. с.5-8.
[27] ДАТО. Ф.п-25. Оп.1. Спр.15. с.64.
[28] ЦДАЖР. Ф.-2. Оп.7. Спр.1420. с.149. Центральний державний архів Жовтневої революції в Києві (використовується стара назва, бо на ксерокопіях документів, якими користувався автор, стоїть печатка саме з такою атрибутацією).
[29] ДАТО. Ф.р-1833. Оп.4. Спр.20. с.1.
[30] ЦДАГОУ. Ф.-1. Оп.23. Спр.1080. с.11-12.
[31] Там само. с.115.
[32] Цитується за оригіналом.
[33] Ośrodek Karta. Archiwum Wschodni. II/638. s.2.
[34] ДАТО. Ф.п-25. Оп.1. Спр.15. с.29.
[35] Польські дослідники оперують іншими цифрами. Так, П.Жаронь посилається на К.Керстен, що до кінця 1944 р. з України в Польщу прибуло 5765 родин (біля 15,5 тис. осіб): Żaron P. Ludność polska w Związku Radzieckim w czasie II wojny światowej. Warszawa, 1990. s.334.
[36] ЦДАГОУ. Ф.-1. Оп.23. Спр.1466. с.37.
[37] ЦДАГОУ. Ф.-1. Оп.23. Спр.1466. с.46.
[38] ЦДАГОУ. Ф.-1. Оп.30. Спр.207. с.55.
[39] Там само. с.56-57.
[40] ДАТО. Ф.р -2713. Оп.1. Спр.17. с.5.
[41] ЦДАГОУ. Ф.-1. Оп.23. Спр.1633. с.6.
[42] «Нова зірка» орган Бучачського РК КП(б) № 19.
[43] ДАТО. Ф.п-1. Оп.1. Спр.284. с.1.
[44] ЦДАГОУ. Ф.-1. Оп.23. Спр.1466. с.152-153.
[45] Вільне життя. Орган Тернопільського обкому КП(б)У 8 квітня 1945 р.
[46] ЦДАГОУ. Ф.-1. Оп.23. Спр.1466. с.279-281.
[47] Reale E. Raporty. Polska 1945-1946. Warszawa, 1991. s.36-37.
[48] ЦДАГОУ. Ф.-1. Оп.23. Спр.1466. с.279.
[49] ДАТО. Ф.р-1833. Оп.5с. Спр.30. с.141-142. Цей документ, хоча й написаний російською мовою, судячи з синтаксису і граматичних помилок, був написаний поляком.
[50] ДАТО. Ф.п-1. Оп.1. Спр.284. с.30-31.