Ми обіцяли зробити виставку робіт художника Олега Сороки. Зусиллями Наталі Сороки та друзів митця вдалося зібрати репродукції картин різних жанрів. Але спершу Вступне слово від Наталі Сороки:
Олег Сорока: невідомий світу Майстер, який залишив світло
Олег Ярославович Сорока народився 19 квітня 1962 року у Бережанах у родині педагогів Стефанії та Ярослава. Мати Стефанія Теодорівна Сорока (Цапок) родом з Лемківщини. Свого часу родину Цапків (маму Олега, братів та сестру разом із батьками примусово виселили з тодішньої Криниці (тепер Криниця-Здруй). Совєти поселили родину у невеличкому будиночку у Бережанах. Батьківський будинок був розташований прямо на березі величезного ставка (кажуть, що аж 140 гектарів), в який розливалася річка Золота Липа, а за будинком горбатився косогір із чагарниками дикого винограду. За містом починалися порослі лісом пагорби – це ще не зовсім Прикарпаття, але наче його ландшафтна репетиція. Вже будучи тернополянином, Олег неодноразово був ініціатором дружніх туристичних вилазок у бережанські околиці – тут він усе знав і на природі він усе вмів: як розвести багаття з одного сірника і щоб лісу не нашкодити, і щоб смачний обід зварити; як поставити намет, щоб у ньому тепло і без комарів було й у разі дощу не намокнути, де нарвати оберемок лікувальних трав і як на двохсотметрову висоту щоранку затягнути каністру води з мінімальними зусиллями… Напевно, в бережанську природу здавна закладено якийсь код, який формує романтиків, що в той самий час міцно стоять на землі.
Зрозуміло, що самородкам необхідне огранювання – без базових знань важко щось зробити, і доля розпорядилася так, що Олег Сорока став учнем легендарного Зеновія Мігоцького, який пройшов зі своїми батьками заслання в Іркутській області і згодом став Заслуженим працівником культури України, справжнім майстром прикладних мистецтв. На жаль, це навчання перервалося – у 1979 році Олег був призваний на строкову військову службу, яку проходив у військах зв’язку в Мурманській області, а після демобілізації вступив на філфак Тернопільського педагогічного інституту, закінчив його та працював учителем Тернопільської школи №13. У 1988 році повернувся до інституту – вже як асистент кафедри російської мови, одночасно працював співредактором газети “Студентський вісник”.
Під тиском невідворотних змін кафедра потроху розпадалася, йшло скорочення штатів, і журналістська робота стала для Олега основною. Хоча й не надовго – педінститут, як і всі бюджетні організації, опинився у жахливому фінансовому становищі. Почалися непрості роки виживання. Побував на закордонних заробітках, спробував себе у таксистах, був і безробітним, і менеджером у “Книжковій хаті”, був редактором газети «Ровесник», потім працював у видавництві «Навчальна книга – Богдан” – пропагував по всій Україні продукцію видавництва.
Варто зауважити, що Олег був дуже активною та свідомою людиною, адже обидві революції «пережив» на Майдані у Києві.
До журналістики повернувся у двохтисячних, очолив інтернет-сайт “Патріот України”, де зарекомендувавши себе вдумливим та принциповим редактором, працював не на сенсації, а на істину. Від партії “Патріот” був зареєстрований кандидатом у народні депутати України за партійним списком. На жаль, партія не здолала необхідний бар’єр мінімальної кількості голосів і політичним діячем Олег Сорока так і не став.
Творчий доробок – роботи різних років. Цікава деталь: ікони почав писати, коли довгий час не вдавалося влаштуватися на роботу. Тож, аби не впасти у розпач, зацікавився іконописом. Як сам Олег любив казати: «Писати ікони – це своєрідна молитва тільки не словесна, а з допомогою фарб та пензля, це тиха розмова з Богом». Головне, що свої роботи з радістю та легкістю дарував друзям, рідним та знайомим.
Після 22 лютого 2022 року підключився до волонтерської діяльності – переганяв закуплені в Європі автомобілі для передової, потім працював водієм у благодійному фонді „Рокада». Смерть застала зненацька: як згодом з’ясувалося, відірвався тромб.
61 рік – за нинішніх часів, це так мало! Він був люблячим батьком та чоловіком, опорою для друзів та близьких. Його називали Майстром з великої літери. Шкода, що він не встиг стати великим художником, але навіть те, що він зробив, зарахується його душі в вирії…
І власне – ВЕРНІСАЖ
Почнемо з автопортрету, з якого ми починали розповідь про митця. Цього разу, сподіваємося, завдяки допомозі знаної на Тернопіллі фотомайстрині Ірини Дворницької, нам вдалося більш адекватно відтворити образ:
Ми не знаємо хронології виникнення картин Олега Сороки. Крім однієї. Це була обкладинка наукової праці, виданої у Польщі як презентація габілітаційної роботи. Однак провести габілітацію, тобто – захист докторської дисертації, у Польщі не вдалося. Тому що занадто сміливим видався польським науковцям, традиційно – активним християнам, задум цієї обкладинки. А справа йшла у роботі про всього лиш вторинність радянської літератури, яка наслідувала етичні та естетичні зразки культової літератури. Так художник своїм сміливим задумом 1995 року не дав автору шансів залишитися у Польщі назавжди. Може, й добре, що так сталося:
Значне місце у арсеналі художника займали портрети. Сучасники, родичі, близькі люди. Дамо можливість читачам самим впізнавати героїв цих картин:
А оце, незважаючи на тривалі вагання, визначити як ще один автопортрет ми повинні були:
Є ще один цикл робіт, який займає дуже вагоме місце у творчому доробку художника – храми. З усією впевненістю – переважно тернопільські храми
Думається, ще один жанр живопису був для Олега Сороки чимось більшим, аніж намагання спробувати свої сили ще у одному виді малювання. Бо це не просто малювання. Це образ. Це ІКОНА. Не беремося судити якість виконання, адекватність Слову. Але це було.
І три роботи, про які ми не знаємо, як і що сказати. Вони про нас і про те, що навколо нас. Вони серйозні – і вони жартівливі:
Думаю, що будуть знайдені ще роботи Олега Сороки, живописні і акварельні, графічні і пастельні. Але й того, що є тут, достатньо для того, щоби зрозуміти: з нами, біля нас була людина, яка бачила світ не так, як ми. І завдяки цьому ми тепер можемо бачити світ ще й трохи по-іншому. І хай так буде завжди.
О.Г.