Автор про себе:
Я народився 2007 р. в прекрасному Кременчуці, який я люблю, і полюбив ще сильніше, коли переїхав до Чехії 3 роки тому. Навчаюсь на механіка-електротехніка у тихому містечку Брно, на півдні Моравії. Я люблю літературу за її безкінечність. Взявши мало, ти розумієш усі потрібні тобі речі. Їх безкінечно багато, але достатньо лише нагрудної кишені сорочки, аби носити ці речі все своє життя, як достатньо лише голки, аби на горіховому шкарлупинні викарбувати Всесвіт.
…я бачу хлопців з нашого кварталу
і думаю, що ми зачешемо ліверпульців…
Аттила Могильний
(гіперпосилання у тексті – від редакції)
- Сова і глобус
Я люблю слухати і переслухувати пісні групи «Бітлз». Ще я люблю читати вірші сучасних українських поетів.
«Сучасних» – це, як правило, значить: тих людей, які живуть на цій планеті разом зі мною, народженим у ХХІ столітті, ще й не в перших його роках. Зокрема мені подобаються твори поетів, народжених у середині ХХ століття. Вони знайшли себе у 1980-х роках і назвалися вісімдесятниками.
У мене є друзі, які так само народились у ХХІ столітті і люблять те ж саме, що люблю я. Коли я їм сказав, що вперше в житті пишу «есей», та ще й про «містичний» зв’язок між піснями «Бітлз» і творами українських вісімдесятників (поетів і не тільки поетів), то вони мені одказали, що це значить натягувати сову на глобус. Принаймні, заявив найрозумніший із них, «перш ніж це робити тра погуглити, що з цього приводу думають фахівці».
Але ж моє натягування сови на глобус – це суто особиста спроба (привіт, Мішель: un essai!). Позаяк мені однаково дорогі і сова, і глобус, на який я буду її натягувати, тож буде багато власних думок і набагато менше думок інших людей.
Проте, добряче наляканий найрозумнішим із моїх приятелів, я таки звернувся до професора літератури в університеті того міста, де я живу. І професор мене трохи заохотив: мовляв, скільки він знає, тема не така вже й «досліджена», але він радить починати не з вісімдесятників, а аж із шістдесятників. Ще він порадив думати самостійно.
Повернувшись від професора, я аж заходився думати самостійно.
Українські поети мають своє місце в історії світової літератури, чи не так? Українські шістдесятники – ровесники, приміром, Аллена Гінзберга.
Гінзберг знав / читав Паунда і Еліота (те, що до нас у повній мірі дійшло в 70-х рр.). У них на Заході не було цілої генерації викреслених письменників.
Покоління шістдесятників народжене на краю культурної прірви, яку їм допомагають перейти ті, що є носіями певної пам’яті, тобто ровесниками Еліота.
Отже про шістдесятництво в українській літературі можна говорити як про добу запізнілого, високого модернізму, або ж принаймні засвоєння його висновків.
Тут важать великі імена, тут важить контекст (накладка радянської дійсності), тут важить ностальгія за тим, чого не сталось. І сказати умовне „Бітлз популярніші за Ісуса” у некомуністичний спосіб теж не випадає, адже навіть сам Ісус не був аж таким популярним у СРСР.
Так, шістдесятники безперечно знали Камю, їм безперечно був відомий культурний шар домодерної і ранньомодерної спадщини.
Отож, що ми маємо: безперечно, вплив Бітлз на радянську молодь 60-х колосальний і культурно він лишає відбитки в тодішньому маскульті.
Але література поривається до високого, до модерного, до того, що було б протиставлене совковій дійсності. І застрягла у своїх пориваннях.
Отже, доречніше говорити про вплив музики групи «Бітлз» на літературу пізніх 70-х і всього покоління 80-х, ніж на літературу 60-х і дальшу творчість шістдесятників. Але перед тим слід створити відповідний музично-поетичний жанровий контекст.
- Увесь цей блюз
Не слід забувати, що «Бітлз» є постмодерне явище. Воно належить англомовній території свого часу, а отже блюзово-джазовій традиції.
Вони грали рок із примішками (не тільки) ритм-н-блюз (о не лякайтесь цих англійських слів, що переперті автором на осикові словеса кириличного шрифту), а отже ритм і звучання деяких текстів відповідне („Yellow submarine”, „Come together” etc.).
Можна подивитись на перший альбом, де вплив блюзових мотивів найпомітніший.
Взагалі блюз пустив корені в англомовній традиції ХХ ст. (згадати б Одена і всі його „блюзи римської стіни”) як цілісний синтетичний жанр.
Класичні поетичні блюзи писані дольником. Пізніше, у похідних жанрах, ритміка вірша трохи спрощується, але дольник все ще лишається дольником.
Як приклад можна навести того ж таки Одена (W.H.Oden) і один із його найвідоміших віршів 60-х років, «Поховальний блюз» (Funeral Blues: текст подається в оригіналі задля збереження первісного звучання):
„Stop all the clocks, cut off the telephone,
Prevent the dog from barking with a juicy bone,
Silence the pianos and with muffled drum
Bring out the coffin, let the mourners come.
Let aeroplanes circle moaning overhead
Scribbling on the sky the message He Is Dead,
Put crepe bows round the white necks of the public doves,
Let the traffic policemen wear black cotton gloves.
He was my North, my South, my East and West,
My working week and my Sunday rest,
My noon, my midnight, my talk, my song;
I thought that love would last for ever: I was wrong.
The stars are not wanted now: put out every one;
Pack up the moon and dismantle the sun;
Pour away the ocean and sweep up the wood.
For nothing now can ever come to any good.”
З технічної точки зору тут типовий для блюзу дольник лірично-оповідної манери. Речевість, предметність, типова для англійського модернізму 30-х років. На перший погляд вірш без патосу, але за цими речами у Одена криється начебто приглушене почуття.
Це саме можна сказати і про поезію Івана Драча. Правда, сам Драч виходить з Пабло Неруди більшою мірою, до того ж англійська стримана естетика йому могла б бути чужа. Він її просто міг не знати.
Але, тим не менш, Драч з усіх шістдесятників найбільш наближений до блюзової традиції.
Естетика сонця і речевості, надривний ритм вірша схожі на те, що роблять блюз-музиканти та поети бітники.
Ще можна кинути певну репліку в бік його лівих поглядів, що не є чимось дивним для його часу і його місця життя.
Інша справа, чи говорити про самого Драча в цій манері? Зрештою, він міг і не знати американську поезію постмодерну.
Але, тим не менш, це єдиний поет, про кого можна було б міркувати в сенсі його співвідношення з блюзом і «Бітлз». Що багато чого говорить про інших представників покоління.
Інша справа вже покоління «витіснене» (термін Івана Андрусяка) – це розмаїте і вельми цікаве покоління 70-х, де превалює вже естетика типового модернізму.
Це поети, що пишуть верлібром (Київська школа), чи ті, що зберігають класичний розмір (Т.Мельничук, Г.Чубай), чи вельми осібні постаті (О.Лишега).
Тут вже орієнтація на класичні зразки високого модернізму стає чимось звичним ба навіть банальним: Еліот і Аполлінер в одній каструлі. Але що важливо, так це те, що вже про їх естетику можна говорити як про естетику блюзу.
Згадати б Чубая і його різні вірші („Ти чуєш тихий звук коня…”) чи то пак епіграф до книжки Лишеги „Поцілунок Еви Фітцджеральд” (яка промовиста назва!). Тут вже можна говорити про певну стилістичну і естетичну подібність до бітлів. Їх не могли не знати у поколінні андеграунду і, особливо, постшістдесятників.
Отже багато речей схожих. Взяти б „Коли до губ твоїх лишається пів подиху…” вище згаданого Чубая чи певну апеляцію Лишеги до західної культури в „Пісні 212”.
- Покоління Бітлз
3.1. Вісімдесятники
А тепер, після демагогії на кількасот слів (привіт найрозумнішому приятелеві та пану професорові), можна перейти до, власне, самого спадку бітлів в укрліті.
Найбільш видно їхній вплив у 80-х роках, вони стають певним тлом для голосу людей, котрих ми звикли звати вісімдестниками.
Отже, покоління 80-х? Про що воно, чим воно дихало і про що йшлося їм? Це, фактично, наші сучасники, які у всіх нас на слуху, і тому вгадати, про що їм йшлося, доволі неважко.
Контекст їхньої молодості: набагато більша внутрішня свобода, війна в Афганістані, що все ніяк не закінчується, внутрішній дозвіл на багато офіційно заборонених речей і відхід від постулювання істин, яким грішило шістдесятництво.
Митець сходить із п’єдесталу, ліричні герої спиваються і вірять в Україну, звичайно не без страху перед «ГКЧП» (хоча це дуже забігаючи наперед).
Отже, де ж тут музика «Бітлз»? Вона прямо у нас перед носом, позаяк тут ми вже бачимо й чуємо прямі посилання на славнозвісний гурт і відлуння певних звучань у поезії (Оксана Забужко, Віктор Неборак, Аттила Могильний), а також у прозі (Володимир Діброва).
Музика «Бітлз» дійсно стає музикою масового протесту: під неї підривається берлінський мур, Наталка Білоцерківець пише „Баладу про нескорених”.
Але свою увагу я хочу сконцентрувати більше на Володимирі Діброві та Аттилі Могильному, позаяк це одні із найяскравіших постатей, у яких можна прямо відслідкувати вплив музики і стилістики гурту «Бітлз».
3.2. «Бітлз — це наша юність»
Юність у них ніби однакова, хоч Могильний (якого між живих, на жаль, уже нема) народився аж через 12 років після Діброви. Мабуть, однаковість «юностей» свідомих українців застійної доби саме і є яскравим прикладом цього ж застою.
Аттила Могильний – київський поет андеграунду 80-х, за духом явно бітник, котрому просто не пощастило народитися в Києві в 63-му.
І от тримаю у електронному варіанті його книжку „Київські контури” і, гортаючи сторінки, відкриваю цикл з 4-х віршів, який прямо називається „Музика бітлз”.
Він згадує про цю групу, як про відлуння своєї юності, – цикл починається зі слів: „Я хочу тобі розповісти // як ми любили одне одного // королево моїх 16”.
Музика бітлз – це все що лишилося із того часу і з того кохання для ліричного героя. Ну і ще простір – київський простір часто конкурує у віршах Могильного з іншою, хоча і природною для нього, західною культурою.
Це ніскільки не ворожість, радше бажання позмагатись (хто кого), як от у третьому вірші цієї збірки, який тут можна було б подати цілком для наочності:
„…я бачу хлопців з нашого кварталу
і думаю, що ми зачешемо ліверпульців –
наші гітари грають нашу музику,
а губи вимовляють наші слова
і, можливо, це ще не дуже красиво,
але це пісні про нас –
як ми любимо,
і як вчимося застосовувати у бійках
ламаючі удари,
і як поволі доростаємо до слів
Боротьба і Батьківщина,
і як звучать серця наших коханих,
перекриваючи музику ліверпульців,
і я думаю,
що в наших кварталах існує своя музика
і ми намацаємо її.”
Отже, для Могильного бітли є умовними та уявними конкурентами. Так, неперевершений взірець – але, маючи його на увазі, ми «намацаємо» свою музику, яка, хоч іще не почута, реально існує не лише в Ліверпулі, а й у нашому кварталі.
Ну і ще сліди його юного кохання (звісно ж: “Michelle ma belle” etc.), як от в другому вірші циклу („Повір, Бітлз…”). Власне, в цьому вірші і було сказано все про вплив музики «Бітлз» на українську поезію тих часів.
На цьому моменті можна розгубитися, бо я помічаю, що просто не маю чого сказати про вплив на літературу ще, окрім як процитувати уже згаданого вірша А. Могильного „Повір, Бітлз…”
А висновки, як то кажуть, робіть самі:
„Повір,
Бітлз –
це наша юність
духмяна, як відчинене вікно
в порожній кімнаті масового мистецтва
і стерильно очищеної
класичної музики,
але чуєш –
квартал живе,
живуть люди, коти, дерева,
живе над кварталом велике сонце,
живуть пісні, і тому
ти роздягаєшся –
джинси і светер летять у куток,
і без одягу
ти стаєш така жіночна,
що я починаю любити
твої плавні несміливі рухи
і стриману радість передчуття,
що затуманила твої очі.
Тому, повір,
Бітлз –
це наша юність,
але про нашу любов
ми напишемо
самі.”
3.3. Віра і Бітлз
У Володимира Діброви є цілий цикл, що присвячений поколінню бітлів і називається він (як не дивно) „Музика бітлз”.
Нас цікавить одне оповідання, яке можна вважати канонічним із цієї збірки, до того ж воно з однойменною назвою.
Написане в (напів)потоці свідомості, воно розповідає нам про студента, що їде на море на канікулах. Доволі бітниківське оповідання за своїм змістом і доволі характерне для поціновувачів музики Леннона:
„Я прокинувся о сьомій і визирнув у вікно.
Новий день починався так празниково, що, ставши спиною до інших пожильців готельного номеру, я перехрестився. З незвички хрест вийшов кривенький.”
І далі ще кілька пасажів на адресу Трійці. Варто ще додати, що бітли для головного героя – річ майже на рівні із самвидавом, хоча вони начебто офіційно не заборонені. Однаково, як і для Могильного, для персонажа Діброви – це музика проживання своєї молодості і музика старшої школи.
Під цю музику у відділку, куди потрапляє парубок, під час допиту безхатька він згадує пісню „Why don’t we do it on the road?”
Тут вже можна побачити тему переслідування за самвидав і образи гебешників, які так і хочуть запроторити головного героя до в’язниці, але він не здається та успішно від них відкручується.
Варто ще зазначити, що «Бітлз» – це територія пам’яті про юні роки. Про роки формування особистостей обох цих авторів, як ми можемо побачити. Це час шкільних парт і підліткових бунтів, які закінчаться (або ні?) зі здобуттям незалежності в 91-му році.
Але вже далі – то зовсім інша історія, варта окремих абзаців.