Звідки береться вірш, картина, скульптура – ніхто цього не знає. Хоча спроби визначити сутність, секрет творення робилися неодноразово, і самими митцями, і дослідниками їхньої творчості. Але реальність завжди спростовувала будь-які аналізи та прогнози, художники і поети писали не те, що від них очікували, а зовсім інше.
Більше того, сакраментальне питання, яке звучить на всіх уроках літератури всього світу – «Що хотів сказати письменник своїм твором?» – навіки залишиться без відповіді. Це стосується й живописців, і композиторів. Пригадуєте роман Дена Брауна «Код да Вінчі» і фільм за цим романом? Виявляється, що навіть всесвітньо відоме полотно можна так розтлумачити, що увесь світ стане на вуха. А чому? А тому що кожен глядач, читач, слухач має недоторкане конституційне римське право сприймати твір мистецтва на свій власний хлопський розсуд. І крапка. Нема у жодній країні закону про те, як читати книжки, слухати музику, дивитися картини, фільми, вистави. Заборонити читати, слухати і дивитися – можуть, примусити любити – зась.
Марк Твен, який полюбляв писати чудернацькі твори, написав одного разу ну дуже чудернацьке оповідання «Подорож капітана Стормфілда до раю», де описав, що робиться у потойбічному світі. І виявилося, що там загальновизнаних у земній юдолі авторитетів ніхто не визнає. Наприклад: «Найвидатнішим воєнним генієм, що будь-коли жив на світі, був каменяр звідкись із-під Бостона – він помер під час революції – на ім’я Ебселом Джонс. Куди б він не йшов, за ним біжать юрби народу, щоб тільки глянути на нього. Бачиш, кожен тут знає, що якби йому трапилася нагода, він показав би світові такі полководницькі таланти, що всі інші славнозвісні воїнські звитяги здалися б перед ним дитячою грою, учнівською мазаниною!». І це є правилом для усіх: письменників, малярів, мулярів, шевців і бондарів. Історія знає масу прикладів того, як за життя ніхто й знати не знав про художника чи поета, а тепер його картини і вірші вивчають в школі.
Тож ми можемо жити поруч з генієм світового штибу – і не усвідомлювати цього. Твори митця можуть здаватися божевільними, взагалі не творами мистецтва, а потім коштувати незліченну купу долярів. Наприклад, оця чудасія словацького лемка Андрія Варголи, якого світ знає як американського засновника попарту Енді Воргола, потягнула на сто мільйонів зелених. А тут всього лишень вісім однакових Елвісів Преслі, виконаних тим самим способом, яким робляться, наприклад, візитівки – трафаретним друком, шовкографією.
Сьогодні ми представляємо нашим читачам людину, яка вже тривалий час заробляє на життя тим, що створює певні дизайни. Дизайн може бути прикладним, прикрасою чогось, а може бути й самостійним твором. Як у Воргола, наприклад. Зараз тернополянин Ігор Цап є військовослужбовцем, старшим солдатом ЗСУ. Навряд чи він має багато часу на те, щоби на папері, дереві, полотні чи у комп’ютері втілювати якісь свої враження у візуальні символи. Тому усі ті малюнки та ескізи належать до довоєнного часу. Ну умовно довоєнного, бо з 2014 року держава живе на киплячому вулкані, уламки магми від якого розліталися по країні у вигляді барельєфів з портретами загиблих героїв на стінах шкіл та житлових будинків.
Малюнки Ігоря Цапа є дуже невеликою часткою того, що він міг би продемонструвати. Та при всьому тому, що на дворі ХХІ століття, що вже були і Далі, і Пікассо, і Воргол – і здивувати чимось сьогодні у цій сфері дуже важко, ми (і художники, і глядачі) і далі перебуваємо часто-густо у консервативній задумі – а як це сприймуть? а чи не будуть сміятися? а чи буде це дійсно продуктом мистецтва, що матиме свою ціну? На усі ці питання відповіді не має ніхто.
Образи, які я як глядач бачу на малюнках Ігоря Цапа, не укладаються у якусь струнку картину світу. Назви цих зображень викликають (у мене) подекуди дивні асоціації, не пов’язані із силуетами на папері. Вони похмурі і містичні, песимістичні і філософські, прив’язані до сьогодення як на картинах реалістів-передвижників і абстрактні та водночас до болю актуальні як на полотнах Шагала.
Картина Марка Шагала „Українська родина”
Почнемо з автопортрета. Звісно, та мить, яку упіймав художник, дивлячись в дзеркало, не має нічого спільного з банальним селфі. Вік, зачіска, вираз обличчя – усе це має значення, і таки не має ніякого. Бо портрет Доріана Грея не старівся не тому, що був зачаклованим, а тому, що час не має фізичних координат виміру. Отаким художник Ігор Цап є в душі, таким він буде завжди.
Малюнок, який автор назвав «Руки». Нічого надзвичайного ніби
Але, як мені здається, це власне той момент, на якому зупинився Мікеланджело у своїй картині «Створення Адама», коли руки Бога і Людини так і не зустрілися
Це така підказка генію через століття від нашого сучасника, який почав здогадуватися, чого ж бракує людині у тому світі, про який Бог забув.
Є у нашого автора такі нехитрі ніби сюжети, але з якимось фантастичним або казковим підтекстом. Особливо колоритно це виглядає, коли герої картини промовляють такою собі галицькою говіркою, наприклад, у малюнку «Прийміт людську подобу»
Або фантасмагорична картинка «Повітровий хробак пролітає через мою хату», у якій я навіть уявити собі не можу, про кого тут йдеться, хай Бог милує
Чи щось із мерехтливих дитячих сновидінь у картинці «Летів дельфінолітак, і йшов чоловік. дельфінолітак полетів далі, і чоловік пішов»
Звісно, з цього кошмарного сюжету високий профі зробив би цілий ансамбль хижих пащек пасажирів того літака, а Цап дає свободу уяві глядача, хай сам дивиться і сам жахається.
Є теплі, а навіть із родинною іронією картинки – «Батьки», у якій важливо ще й підпис прочитати
Або ж з довгою, у середньовічному стилі, назвою картинка «Всьо нездале пропаде, а зле щезне. А лишитсє тілько наше, і зробимо ше ліпше. Хоч і Не так як було»
А у картинці «Почав багато пити» звучить ніби така звична для мистецької богеми тема, але так, ніби це хлопчик про батька думає
Ну й цикл малюнків, які я би назвав песимістичними. «б’єсє, як чорт – за двох хлопів»,
«Чоловік мав дім і жив в нім, але прийшли великі люди»,
картинка без назви, на якій силует істоти з рогами тримає в руках автомат
Не знаю, як складеться творча доля художника Ігоря Цапа. Багато залежить від того, як складеться доля бійця ЗСУ Ігоря Цапа. І точно – від того, як складеться доля України. Хай їм обом щастить!