* * *
На мотив Я. Твардовського
ті жінки, що траплялись у моєму житті
(ви ж бо знаєте напевне, що мається на увазі!)
ким вони мені доводилися насправді –
теплим прихистком на ніч?
шматками живої плоті чи примхою долі?
Ота Галя волоока, що наче втекла
з давньогрецьких трагедій,
чи Віра зрадлива з ямочками на щічках,
непозбувна гризота моя,
чи Оксана – ота, що до свічки останньої схожа
на «Прощальну симфонію» Гайдна.
А Наталя! Наталя!
чий сміх, наче хор лісових дзвіночків…
Віддзвеніло все, звіялось, кануло в безвісті,
як і ті інші проминальні любови,
тепер вже навік безіменні,
позаяк людська пам’ять – річ нетривка.
Дивуюся досі, як мені від усіх вас
не захлиснулося серце!
А тепер зостається хіба що
проказувати для власної втіхи,
мов якийсь мартиролог:
Галя Віра Оксана Наталя…
P. S. А Надії з Любов’ю між них не було.
* * *
Проминає життя, проминає кохання
і густішає тьма, де ряхтіли зірниці…
Залишаються, правда, технічні питання,
але це вже – дрібниці.
ОЖИНА
вигріте сонцем ожинове літо
ряснота чорних ягід на кип’яцькому цвинтарі
тій смертній столиці, в яку
є сотні входів і жодного виходу
переспілі ожини ховались під листям
шорстким, як наждачний папір,
ховались від палючого сонця
від захланних діточих рук –
бо те що призначене для мертвих
мусить дістатися мертвим
як остання офіра
сю істину я аж на схилку літ зрозумів
ну а в ті часи благодатні
ми на те не зважали
ґунцвоте махабундо
правила бабця Маринка
примітивши мої почорнені долоні
чекай-чекай, бозя тебе покарає
знаю тепер добре знаю
що в урочий час, в останню годину
мушу перейти межу з повними долонями
тих цвинтарних ягід
тому що борги слід повертати,
бо ті вже повмирали, що даром давали
бо як взяха, то і оддаха
бо чую вже, чую із тогосвіття
як з ніжністю молитовною мертві мої шепочуть:
ожина… ожина… ожина…
ШОВК І КАМІНЬ
У тих землях голоштаних, де роки
нипають довкола, наче злидні,
був ти каменем, загорнутим в шовки
оксамитні,
був шовками оксамитними, яким
повиття забаглось кам’яного,
а тим часом за пристінком цегляним,
за порогом
прочувалась мертвота гірських порід,
німування ер геологічних,
на яких не залишає навіть слід
сива вічність,
прочувалися заледве не щодня
сном, що сниться,
шелестіння… шурхотіння… шамотня
шовкопряд… шовчина… шовковиця…
Хай не мовкне шумовиння те ніяк
чи пливе мовчання над віками –
байдуже, бо все одно зостанусь як
шовк і камінь.
СПРАГА
Не буду я просити костомах
води принести – так ачи інак
пора якась собача, суча, песька,
та й зрештою: гірка, як смерть, на смак
вода летейська.
Попрошу квітів з асфодельних лук:
«Йдіть, костомахи, тишком-нишком круг
безпам’ятних примар, сновид і візій,
ідіть на те пристанище розлук,
в той наш Елізій,
де наше все і водночас ніщо,
де забуття з непам’яттю про щось
лепечуть між собою, наче діти,
але якби спитати їх – про що
оті бесіди,
почули б ми безтямне лиш: «Які?..»
та безгоміння втомлених віків,
та тіл примарних вицвілі кужелі,
сподоблені заледве що вінків
із асфоделів».
* * *
Є дім, є сад, є осінь – і це все,
що знадобиться смерті для оферти,
а ще є вексель, а ще є акцепт,
і зобов’язання померти,
зирнувши під кінець зі сторони
на дім отой і те вікно мансардне,
де він-вона-воно-вони
вже не дошукуються правди,
де втупився у пізній листопад,
у сад німий в облізлій позолоті
не юний дух, а величенький шмат
болящої старої плоті.
АКВАРІУМ
Був я словом на устах,
але Бог з устами тими…
Ось я – рибка золота
між світами золотими.
Я пливу собі кудись,
може, до чийогось серця…
Чую, каже хтось: «Ловись!..»
Ну а Бог собі сміється…
* * *
Називав мене він мойрою,
не уточнював – якою.
Говорив до мене мовою
офіційно-діловою –
так немов на кожнім нервові
поприв’язував дзвіночки.
Дні котилися мохерові,
дні-клубочки,
в ночі шалу і нестями
за любовами коханими,
де цілуються серцями
ґулістани з рамаянами.
* * *
Все якесь таке шалене,
сповнене такої крові,
а життя летить від мене,
як вогонь по тартакові.
Піду з дому я гостинцем
щоб тривати чи вмирати,
чи метнутися ординцем
у небесні каганати,
де запишуся небавом
у Гермеси Трісмеґісти,
щоби врешті мати право
попіл пригорщами їсти.
КАФКА ДЛЯ ТЕЛЕСИКА
І буде смерть твоя тобі легкою –
і смерть свою легку запросиш ти
у кров’яному човнику пливти
кривавою венозною рікою
туди, туди, де серце в перевеслах
любові. Але що таке любов?!
Ви пливете. Скриплять тихенько весла.
Хлюпоче кров.
ЗАПОРОЖЕЦЬ НА ВЕСІЛЛІ
Галичина се не петля – петелька
поміж світами, де замшілий час,
немовби панчошкóва учитéлька,
всиляє нас
до злиднів злих і потерчат нещасних
за потайний, за виворотний край,
гадаючи, що то не край, а власне,
жаданий рай.
Біда з отими неуками, Боже,
і мислиться вряди-годи мені,
що я мов на весіллі запорожець
в Галичині –
не на святкові званий асамблеї,
а підпирати п’яні паркани.
Звихнувся час, але у тім моєї
нема вини.
Щавурський Борис Богданович як кожен правдивий український віршар і поетяр має глибоко в серці смерекову хату свого дитинства і глибоко в носі – нікчемні хуги злиденного сьогодення.
У сучасному літературному середовищу важко знайти більш ерудовану людину, він знає усі історичні байки і легенди про кожного з світових діячів красного письменства, хто мав оказію потрапити під його пильне редакторське око.