вони не питають куди
вони не питають навіщо ця війна
кожен повинен робити
що повинен
можливо я не знаю що таке переповнений потяг
я не знаю як вибивати черевиком вікно
бо нічим дихати
може я не знаю як боротися з безборонними
бо боронитися нічим крім власної безборонності
чи знаю
іще цілі руки насип
іще цілі руки
насип іще цілі руки
радісна дівчинка наказує мені
сипати їй пригорщі пшона
бо голуби виїдають усе
блискавично
крила шурхотять тріпочуть
разять як фольга на сонці
дзвенить вирване пір’я
й осідає на брук
стріляють у повітря
заради спокою
хлопчик зі сльозами на очах
вдягає наплічника з дракончиком
на пероні
кажуть зайняти чергу
займає чергу
кажуть у потяг
вискакує по сходах
як голуб
у брудну воду
осідає папір
і намокає широкими колами
де свідоцтво
про народження свідоцтво
Юрій Романович Завадський почуває себе латентним революціонером: у науці, де він був першовідкривачем мережевої літератури, у поезії, яку він трактує як майданчик для експериментів, у видавничій справі, де він видає чудернацьких авторів у дивних форматах, у викладацькій роботі…отут почекаємо на перших жертв…