Сергій Васильович Лазо – відомий в Україні поет, музикант, автор багатьох збірок віршів та популярних пісень. Про нього багато написано вже і буде ще написано. Вірші, з якими він прийшов сьогодні – із нової збірки «Цвяхи».
ПІСНЯ ПРО ПОКИНУТЕ МІСТО
Тепер ми як відірвані листки,
І дні війни вертають у минуле,
Де ті міста, повернення в які
Дарують знову спогади поснулі?
Розорені міста дитячих літ,
Куди би так хотілось зазирнути,
Малюють в вікнах кришталевий лід
З ознаками солодкої отрути.
Ось вулиця, де я тебе чекав,
Дівчина, про яку так ніжно марив,
Вікно кав‘ярні в сполохах заграв
І мрії, заколисані у хмарах…
Ось, друже, наше літо і зима,
Та бомби розірвали те намисто –
Його немає вже, його нема,
Цього війною спаленого міста.
Покинуті міста не повертають,
Покинуті міста – це назавжди,
Які б не були спогади із раю,
Ніколи вже не вернешся туди.
І хай би як не кликали із раю,
Ніколи вже не вернешся туди.
Украдені міста, зруйновані міста,
Покинуті міста –
Це назавжди.
***
Хлопець йшов на війну.
- Мамо, ось тобі гроші,
Купи собі сукню, я хочу,
Щоб в тебе був мій подарунок…
Тепер купила.
Чорну.
***
Із тих – в Маріуполь – ночей,
Де гинуть життя і діти,
Із мертвих ворожих очей
Виростуть наші квіти.
Із гніву та сліз чи злив,
З землі, яка вкриє спесивців,
Лунатиме рідний спів
Про мати і чорнобривці.
І небо відчує журбу,
Жертовну ходу до Бога,
І янгол здійме трубу,
Даруючи перемогу.
***
Вже сказане не виправиш,
Невдачі як той батіг,
Казали мені: не випливеш!
А я вигрібав, як міг.
Привчався не гнути спину,
Карбований біллю шлях
З хохляндії в Україну
Крізь полум’я на гробах.
Майдани світ розіп’яли
На вишиванці доріг…
Не випливеш ти! – кричали,
А я вигрібав, як міг.
Навчався розпізнавати
Де правда, а де олжа,
І шлях твій, країно-мати,
В мені наче лезо ножа.
А в лютому двадцять другого
В загравах війни і пожеж
Збісились: тоніть, недолугі
Країна, ви всі й ти теж.
Ми випливемо на вістрі
Війни, із зіниць москаля
Останнім ковтком повітря
З потопленого корабля.
МОЛЮСЯ
Життя мерехтить наче свічка на злому вітру,
У безладі снів, сподівань і надій безоглядних,
І плаче душа, і злітає: ні, я не помру,
І матері так у прощаннях й сльозах безпорадні.
Молюся за сина свого, що пішов на війну,
За посмішку синю його і незграбні обійми,
За рідні вуста, що сказали мені новину,
Про те, що закінчаться десь геть усі, всі без винятку війни.
Лишають домівки і йдуть у незнане сини,
Фатальне й гірке, як сакральні поняття і числа,
Життя розділилось на те, що було до війни,
І те, що здійсниться, як мовимо стиха «опісля».
Молюся за нього і всіх українських синів,
За надра окопів і землю осколком подерту,
За вогняну лють у душі і холодну в борні
Із тим, хто прийшов убивати під захистом смерті.
Молюся за кулю, що сина мого омине,
Молюся за ворога, що не поцілить у нього,
І дуже надіюся, небо почує мене,
І сина поверне додому з лицем перемоги.
Молюся за тих, хто закінчить цю підлу війну,
І більш не вмиратимуть з горя батьки і солдати,
Молюся за тишу небесну і тишу земну,
І кроки дитячі назустріч до тата, до тата
Молюся…
***
До глибин,
до судин,
до клітин,
ниє ця незагоєна рана,
щохвилинно то вибух, то яма –
Зупиніть кровотечу новин!
Від подій – геть судомою рот,
а історія місить глину,
постає так із болю країна
і народжується
народ.
27.02.23
ВОНО…
П’єш каву, виглядаєш у вікно,
У млі ранковій вулиця лежить,
Годинники дрімають, а воно
Уже летить. Воно уже летить.
Ти ще у сні, як той наївний світ,
Що наче кіт на підвіконні спить,
Але життя вже на зворотній лік
Тече у прірву… Бо воно летить.
Запущено пекельний механізм,
І цокає годинник. Лише мить
Лишилася до кроку на карниз,
До крику стін, дахів… Воно летить.
Таке безжальне і таке тупе,
Сирени вже голосять із вікна,
І вкотре увійшовши у піке,
Навідліг б’є із темряви війна…
23.02.23
***
Під Донецьком на подив тихо.
Він чистив автомат і думав про дім:
Ось-ось Різдво настане.
Телефонувала дружина, і голос її тремтів,
Він не знав, що ходила вона до ворожки,
І не знала вона, що ворожка не бреше,
І не знала ворожка, що з вечора запив вражий снайпер,
І сьогодні
Ніхто не помре…
***
Українська залізниця,
Чую, як пульсують рейки:
Потяги летять, мов птиці:
Боротьба, війна – не фейки!
Київ, Харків, Львів, Чернігів –
Натовп біженців вирує,
Ще про те напишуть книги,
Як вокзал людей рятує.
Серед ночі, на світанку,
Чи то сполох, чи то спалах,
Люди, зойк, валізи, танки
На перонах, на вокзалах…
Поїзди летять прозоро,
Крізь війну лягла дорога:
Ско-ро, ско-ро, ско-ро, ско-ро
Наша, браття, перемога!
А вже потім, якось влітку,
Відслуживши свою месу,
Понесе нас залізниця
Десь у сонячну Одесу.
В українське Чорне море
В українське небо синє,
Ворогам лишимо горе,
А собі – дочку і сина.
Хтось повернеться з полону,
Хтось з фронтів твердий, як криця,
І на кожному пероні
Їм всміхнеться провідниця.
09.04.22
***
Звиклі до світла й тепла,
Новорічних гірлянд,
Теплих батарей, газових плит, кондиціонерів, комп’ютерів,
Ми впадаємо у розпач,
Коли це все якимось чином зникає.
Як воно, занурюватись у темряву?
Трагічно споглядати на конаючі ґаджети,
Відчувати, як покидає життя металеві ребра радіаторів,
І як згасає полум’я під туркою кави…
Графіки відключень-підключень,
Карколомні тріщини звичного ненав’язливого комфорту…
Чого варті ці незручності
У порівнянні з налагодженим побутом у зимових окопах,
Які також мають свій графік світла і вогню,
Які також опалюються батареями –
Залпами ворожої артилерії,
Коли мерзла земля
Тепліша за весь африканський континент,
А смерть зазирає у вічі
І комусь мовчки їх закриває …
10.12.22
***
росія палає, палає росія,
війна – бумеранг, повертає плач,
на схід нестримно прямує месія,
накинув на плечі вогняний плащ.
за ним пожежі, провали, ями
червоним тчуться на чорне рядно,
і сморід, що стелеться над полями,
ще й досі нагадує «край родной».
І лжа і правда кружляють у зграї,
пече московію божий гнів,
палає москва, москва палає,
і небо не надішле дощів…
СЛОВА…
Слова, які живуть, печуть вогнем,
Слова, що не наважишся сказати,
Де замість лексиконів і фонем
Зойк почуттів на тисячу каратів.
Освідчення, прокляття, каяття,
Що рвуть всі заборони, наче шати,
Слова, які наважився сказати,
І є насправді свідчення життя.
Ті, не почуті, – в образах святих –
Слова-заклання, заповіти жертви,
Знебарвлені, як спогади живих,
Яких не пригадають вже і мертві…
Слова любові і слова війни
Із Києва, Бахмуту, Волновахи,
Вони на фоні згарищ і весни
Як ті забиті в гроб ворожий цвяхи.
ОЧІ МОГО ТАТА
Коли я ще дитиною була,
Й попереду років було багато,
Я заглядалася, як у дзеркала,
У добрі і веселі очі тата.
І в них було так лагідно мені,
Із його рук летіла просто в небо,
Втікала на дитячому коні,
А він сміявся і горнув до себе.
Коли життя поглинуло мене,
І зовсім інші люди стали в ньому,
Я думала: насправді все мине,
І з батьком знов зустрінемося в домі.
І він, як бог, простить мої гріхи,
І мудро даруватиме пораду,
Як маю жити серед нас усіх,
Бо він єдиний, хто мене не зрадив.
Батькові очі, добрі й пророчі,
Світ тих очей не згас.
Батькові очі, татові очі,
Як мені сумно без вас.
КВІТЕНЬ
Весна в Тернополі,
і квітень
Розсипав по траві фіалки,
Дерева забілили квіти,
І аромат п’янить як змалку.
Птахи на віти посідали
І гомонять щось цвіркунове,
І начебто нема навали
І вибухів у млі ранковій.
І начебто війни немає,
І біль назад вже не поверне,
І одному мені співає
Моя чорнява Тіна Тернер.
Легкий етюд пера да Вінчі,
Забута парасоля пляжна,
І небо дивиться у вічі
Таке таємне, неосяжне…
24.04.23
РУСЬ
Небо, жито, а
Поміж літа і люди,
Київська Русь була,
Київською і буде.
Зборемо татарву,
Інших шляхів немає,
Київ хрестив Москву,
Київ і відспіває.