Були часи, коли поет, який написав щось нове і хотів, щоби це нове почули люди, приходив на стадіон і ставав перед тисячами страдників музи поезії Евтерпи, що прагнули почути живе слово пророка. На користь їм це слово йшло чи на шкоду – це вже інше питання. Але можна уявити собі ейфорію митця, що стояв перед тисячами своїх фанів, які жадібно прислухалися до кожного звуку, боячись пропустити бодай крихту з поетичного одкровення.
І можна уявити ентузіазм адепта ліричного слова, який відчував усю гостроту спорідненості з тисячами інших, не знайомих йому, але таких самих як він, що разом із ним поринають у глибини істини, що звучить з вуст улюбленого поета.
Це була релігія. Поет вірив у те, що його відкриття – аксіоматичні. Слухач вірив у те, що ця правда – назавжди. І усе це було структурним елементом системи. Соціальної системи, у якій було точно відомо, що таке добро, а що таке – зло. І яке суспільство ми будуємо. І хто наш друг, а хто наш ворог.
Тепер цієї системи нема. І поет, живий поет – вже давно не кумир і не ідол. Давно вже не носій істини у останній інстанції. Щоби стати таким, йому мало навіть померти. Пам’ять про митця живе недовго. Взяти хоча б, наприклад, такого знаного не тільки у Тернополі режисера, композитора, виконавця як Анатолій Горчинський, якому цього року виповнилося б 100 років. На жаль, лише декілька сотень людей спромоглися подивитися пам’ятний ролик, присвячений цій події.
На презентацію нової, вже навіть точно не скажу якого за ліком десятка, книги Сергія Лазо «Цвяхи» у Тернопільській обласній універсальній науковій бібліотеці (ну а де ще зібрати читачів, як не у бібліотеці – не на стадіоні ж), про яку вже ми писали, прийшли актори і педагоги, солдати і робітники, журналісти і державні службовці. У невеличкій бібліотечній залі були різні люди. Не було тільки письменників. Колеги автора книги, у якій звучить слово про наш день, не зважили за потрібне, не опустилися до рівня, коротше – знехтували. Історія все розставить на місця, хто тут і тепер – класик, а хто погуляти вийшов, буде відомо неодмінно. І комусь стане соромно.
Пісні Сергія Лазо співає вся Україна. Так, багато хто й не знає, що це пісні (слова і музика) саме цієї людини. Така болісно парадоксальна доля митця. Чим більше людей знає його твір, тим менше людей знає, хто автор твору. У перспективі твір стає фольклором, у якого взагалі, як відомо, автора нема.
На презентацію Лазо прийшли актори і вокалісти Микола Булат, Тетяна Панкевич, Борис Солобчук і Оксана Ващишин, а Сергій Андрушко прийшов у ще недавно актуальній для нього військовій формі, як тепер кажуть – «у пікселі». Директор бібліотеки Валерій Йосипович Бачинський особисто відкрив презентацію, познайомивши гостей з автором (раптом хтось не знає Сергія Лазо). У записі звучали привітання і пісні від народної артистки України Наталі Сумської та пісні у виконанні української співачки, яка живе в Ізраїлі, Надії Синенко. Модератором дійства була заввідділом читацького залу бібліотеки Людмила Рюміна.
Все було як по нотах (у композитора інакше й бути не може), сценарій був бездоганним (бо ж драматург складав), голоси звучали гармонійно (досвід виконання величезний). Переповідати ліричні вірші та пісні – нема сенсу. Фрагменти книги можна прочитати у нашому альманасі. Знаючи автора багато років, не можу не дивуватися його невтомній вдачі, з якою він не спочиває на лаврах досягнутих музичних і поетичних вершин, а кожної днини виходить в люди з новим ліричним героєм, який кохає і страждає, воює і будує, живе, вмирає і воскресає.
Світлини, які додаю до цього короткого коментаря, не потребують пояснень. Не став робити фото залу. Хай буде ілюзія багатотисячного стадіону, який молитовно мовчить та шаленіючи плескає у долоні. Бо поет – частина народу. Вони разом. Який народ – такий поет. Який поет – такий народ.
