З циклу
„Polacy Krzemieńca – Polacy Ukrainy – Polska ukraińska”
«Поляки Кременця – Поляки України – Українська Польща»
Герой цього матеріалу – польський науковець, автор монографій та посібників, багаторічний адміністратор відомого польського закладу вищої освіти, одна з його книг була неодноразово видана, вважається одним з найбільш достовірних джерел у своїй сфері у науковому світі Польщі. Однак у польській Вікіпедії немає статті про нього, натомість у такому суто українському виданні як Енциклопедія Сучасної України стаття про Влодзімежа Вільчинського наявна. Хоча для української історії доктор філології професор Вільчинський знаменний лише тим, що у 1940 році народився у селі Полупанівка Скалатського тоді району Тернопільської області. Родина була очевидно не хліборобського походження, хоча станом на 1931 рік поляків у селі проживало 80 відсотків, та все ж у 1990-і роки Тернопільський обласний архів видав пану професору свідчення того, що до 1939 року сім’ї належало на правах приватної власності досить значне майно. За цією довідкою тодішній польський уряд виплачував своїм громадянам компенсацію. Після закінчення української радянської школи майбутній науковець поступив до Львівського університету, де провчився два роки. Потім вирішив поміняти громадянство – і перевівся до університету Варшавського. Далі почалася його вже суто польська біографія.
Я знав його особисто. Чому знав? Тому що професора вже нема серед живих. І тут виникла проблема у мене як публікатора. Про те, що Влодзімеж Вільчинський 20 вересня 2017 року завершив свій життєвий шлях, нема, як виявилося, інформації на жодній зі сторінок всезнаючого Інтернету. Більше того, працівники Зеленогурського університету, його колеги та співробітники довго не могли мені назвати отої сакральної дати, ніхто з них не був на похоронах. Таке враження, що до найкращого зі світів відійшов настільки засекречений чоловік, що про нього й знати нікому нічого не можна. Але коли я на початку 1990-х років працював у Вищій педагогічній школі імені Тадеуша Котарбинського, пізніше перейменованій у Зеленогурський університет (і даремно, як на мене, бо філософ Котарбинський був таки світовою величиною, який дозволяв собі у соціалістичній тоді Польщі заперечувати ключові поняття філософії марксизму), де стояв ще тоді бюст патрона,
пан професор був деканом гуманітарного факультету, автором монографії про унікального польсько-білоруського письменника Владислава Сирокомлю, тенденційної за вимогами часу книги про російську марксистську дореволюційну літературну критику, і активно починав входити у тему польсько-українських зв’язків з книжкою «Z polsko-wschodniosłowiańskiego pogranicza literackiego» (ще маскуючи у 1986 році «українськість» східним слов’янством). На відділі російської філології він активно запроваджував факультативи з української мови та літератури. Ми зі студентами співали народні пісні та читали повість «Діви ночі» Юрія Винничука, яка наробила тоді гамбарасу у періодиці. Я маю особистий сентимент до Зеленої Гури, де працював, де здобував другу вищу освіту, де певний час жила вся моя родина.
Зелена Гура, відома у Польщі щорічним вересневим фестивалем «Winobrania» (Свята збору винограду) – суто польською подією, оспіваною здавна,
а також за часів ПНР – фестивалем радянської пісні, який відбувався аж до 1989 року і гостею якого бувала примадонна Алла Пугачова.
Уся західна смуга Польщі, включаючи й Зелену Гуру, це так звані «Ziemie Odzyskane» («повернені землі»), якими Сталін після Другої світової зробив полякам рокіровку замість Західної України та Західної Білорусі, анексованих у вересні 1939 року.
І в процесі заселення цих німецьких територій, замість депортованих до Німеччини германців, до Вроцлава та Зеленої Гури масово «переїхали» поляки зі Львова та Тарнополя. Ці поляки продовжували говорити як польською, так і українською, створювали «Towarzystwo Miłośników Lwowa i Kresów Południowo-Wschodnich» (Товариство любителів Львова та Південно-Східних кресів) та активно цікавилися актуальним політичним життям України.
За цих обставин просто не міг уродженець України, україніст за освітою та поляк за національністю, не перейнятися ідеєю розтлумачення полякам того, що то таке – Україна. І він перейнявся. 2000 року у Зеленій Гурі вийшло перше видання книги «Leksykon kultury ukraińskiej» (Словник української культури).
Потім, 2004 року, було перевидання краківським видавництвом «Uniwersitas». Це видання я, признаюся, піратським чином скачав з Інтернету, де воно нелегальним способом перебуває й досі. Не маючи права книгу перекладати, буду лишень її цитувати.
2010 року книга вийшла під дещо іншою назвою:
І нарешті у 2022 році вона мала вже такий вигляд:
Два десятиліття книжка провінційного професора не зникає з видавничих планів та миттєво розлітається з полиць польських книгарень. Такому «бестселінгу» можуть позаздрити Пауло Коельйо і Стівен Кінг. Це при тому, що ставлення поляків до українців є традиційно на межі негативного. І таке ставлення не менш традиційно підігрівається польськими високопосадовцями, які собі роблять кар’єру на спекуляції радикальними висловлюваннями типу «Polska über alles», «А хто відповість за Волинь?» і таке подібне. Що неминуче призводило до того, що по українському боці завжди знаходилися такі, які задавали зустрічне питання: «А що поляки робили на нашій Волині?». І така дискусія може тривати століттями. Допоки ми не почнемо ще на березі домовлятися про те, що саме ми маємо на увазі, коли вживаємо ті чи інші терміни. Власне до такої спроби – домовлятися – й належить книга Влодзімежа Вільчинського.
Як досвідчений науковець професор починає з аналітичного «Вступу», де пояснює читачеві, що таке Україна, та які саме аспекти цього феномену він має намір прояснити. Звичайно, «Лексикон» – це далеко не книжка для розваги. Щоби ознайомитися з нею, треба мати конкретну мотивацію. Тобто, цільова аудиторія книги – люди безумовно освічені, люди зацікавлені у виявленні істини, і люди готові сприймати нове.
І тому у Вступі укладач не цурається складних історичних та політичних моментів, намагаючись виявити специфіку явища.
«У часи, – пише він, – коли Україна втрачала усілякі форми суверенного існування (1340-1648, 1764-1917, 1920-1991), коли її доля вирішувалася у столицях чужих держав (у Вільні, Кракові і Варшаві, Відню і Стамбулі, Москві і Петербурзі а також у Римі) її етноцентрична культура, не позбуваючись свого войовничо-охоронного вістря, виконувала у відношенні до народу роль інтеграційну, терапевтичну, будительську і виховну. Базувалася тоді у більшості випадків на творчості селянського народу (покинутого суспільною елітою – спершу аристократією і вищим духовенством, пізніше міщанством, робітничим класом та інтелігенцією – яка визнавала могутність переможців і втрачала власну етнічну ідентичність), знаходячи у ній свою традицію, світоглядну позицію та художні зразки. Фольклоризм (або інакше: народницька орієнтація) став її постійною естетичною рисою, що набуло ознак як позитивних (динамічна народна творчість діяла інноваційно), так негативних (народний вплив доводив до консервації традицій і в результаті до створення культури закритої, периферійної)» [LKU, s.5-6].(Переклад тут і далі мій – О.Г.)
Звертаю увагу читача на те, що українська культура для професора Вільчинського – це історично сільська культура, культура народна, фольклорна, бо міська еліта, до якої він відносить і пролетаріат, систематично зраджувала Україну. Тому й головна мелодія української літератури – «Садок вишневий коло хати…Плугатарі з плугами йдуть». Очевидна різниця з літературою російською, похмуро пролетарською: «Возвращаюся с работы, ставлю рашпиль у двери…» або «Мы кузнецы, и дух наш молод, Куем мы к счастию ключи! Вздымайся выше, тяжкий молот, В стальную грудь сильней стучи», або ж навпаки інтелігентсько-богемною «Я сидел у окна в переполненном зале. Где-то пели смычки о любви. Я послал тебе черную розу в бокале золотого, как небо, аи». От не пили українські поети таке вино – «аї», а російські, від В’яземського до Євтушенка – дудлили відрами.
Добре це чи погано, правда чи вигадка – вирішувати тобі, читачу. Але це погляд, який сформувався у свідомості поляка, цей кут зору є домінуючим, хочемо ми цього чи ні. Але враховувати його ми мусимо.
Якщо читати цей словник як книгу, то вона є, без сумніву, про інших. Не таких, як поляки. З іншою історією, іншими традиціями, іншою літературою, іншими поглядами на життя. Оця «іншість» іноді ставала чужою, ворожою, була причиною для конфлікту, для війни.
І укладач не боїться називати речі своїми іменами. Є така стаття у Словнику – «Стереотип українця в Польщі». І от як він, цей стереотип, виглядає. Нервові можуть цей фрагмент не читати. Отже:
«СТЕРЕОТИП УКРАЇНЦЯ В ПОЛЬЩІ, існував в Польщі до недавнього часу спрощений, схематичний, часто негативний образ українця, у деяких середовищах – синонім бандита; сформований у результаті ускладнень у польсько-українських стосунках періоду 1939-1947 років (у тому числі – етнічних чисток, які проводила УПА на Західній Волині та Східній Галичині); зафіксований на підставі неповного знання про діяльність УПА, підживлений пропагандистською літературою часів ПНР (напр. роман „Відлуння в Бещадах” Яна Герхарда та його екранізація „Ogniomistrz Kaleń” [«Сержант Калень»], реалізована Евою та Чеславом Петельськими); після здобуття Україною незалежності цей образ піддається позитивним змінам, він є різним у різних середовищах, що поглиблюється завдяки співпраці між Польщею та Україною, незалежно від виступів та висловлювань екстремістів в обох країнах» [LKU, s.213].
Укладач, як ми можемо здогадатися, бо ми, читачі, вже знаємо, що відбулося після того, як книга була надрукована, прямо вказує пальцем на тих, хто підігріває оту одвічну конфліктність зсередини, хто є тим «воріженьком», котрий має згинути:
«РОСІЯНИ В УКРАЇНІ, зараз найбільша національна меншина (8,3 млн. осіб); компактно проживають у південно-східних областях країни, а також розпорошені у решті; добре організовані, частково антиукраїнські та прокомуністичні, складають активну політичну і культурну силу; культурно дуже сильні, мають численні суспільні товариства, мас-медіа, театри (у тому числі знаний Національний театр російської драми ім. Лесі Українки у Києві) тощо…у період СРСР були привілейованою меншиною» [LKU, s.196].
Тобто, якщо між поляками та українцями ніби все гармонізується, то росіянам в Україні професор шансів не дає зовсім. Майбутнього у них нема. Вони або мають стати українцями, або виїхати з України. Так писав професор Вільчинський 2000 року. А Україна його не чула.
Навіть подаючи суто антропологічний текст, такий, наприклад, як «АФОРИЗМИ», укладач старанно підкладає фрагменти явно політично спрямовані: «блискучі, дотепні та життєво мудрі висловлювання; мають походження народне (прислів’я), порівняйте «Чужа душа – темний ліс»; «Бійся вола спереду, коня ззаду, а дурня – зі всіх боків»; «З москалем дружи, а камінь за пазухою держи»; а також літературне, пор. «Як в нації вождів нема, тоді вожді її поети!» (Є. Маланюк)» [LKU, s.9].
Взагалі, розповідаючи про складні етапи спільного історичного життя, професор Вільчинський не оминає власне наявних, ще досі живих польських стереотипів трактування конфліктних сторінок польсько-українського фронтиру.
Зайдемо з козирної карти: СТЕПАН БАНДЕРА.
«Революціонер і політик; від 1929 року в ОУН, у 1934-1939 ув’язнений в Польщі за співучасть в організації замаху на міністра Б. Перацького; від 1940 став на чолі радикальної фракції в ОУН; керував збройною боротьбою (УПА) за незалежність України, був прихильником дій як проти Совітів, так Німеччини; політично відповідальний за етнічні чистки польського населення на Західній Волині та Східній Галичині; після війни в еміграції в Німеччині, звідки керував підрозділами ОУН-Б; вбитий радянським агентом Б. Сташинським» [LKU, s.20]. Звертаю увагу на фразу про відповідальність.
Вона супроводжує короткі біографії не тільки Бандери, але й РОМАНА ШУХЕВИЧА («Відповідальний за пацифікацію польського населення на Західній Волині та Східній Галичині» [LKU, s.222]) і МИКОЛИ ЛЕБЕДЯ («Відповідальний за антипольські акції на Західній Волині» [LKU, s.134].
Професор у ці роки був малим хлопцем та жив саме на тій території. Як воно вже відбилося у його свідомості, важко тепер сказати, але очевидно, що він відчував себе часткою отого стражденного польського народу, який першим потерпав від німецької навали. Тому є у Словнику окрема стаття «ЕТНІЧНІ ЧИСТКИ НА ЗАХІДНІЙ ВОЛИНІ ТА СХІДНІЙ ГАЛИЧИНІ, вигнання та ліквідація польського населення через накази головного уряду ОУН-Б у 1943 та 1944 роках, які були реалізовані з усією безпощадністю УПА…вигнано 450 тисяч поляків, забито біля 80-100 тисяч…»[LKU, s.62-63].
Муляє ця тема польську свідомість, мусять вони цієї хвороби якимось чином позбутися: або забути геть, або знайти таки конкретного винного і перекласти на нього увесь біль. Провідників, уряду, який завжди у всьому винуватий, у поляків на цей момент не було, тож свої – не винні. Винні – чужі. Але чужих 1943 року у поліських хащах було досхочу, аж роїлося: і німці, і українці, і загони УПА, і радянські партизани, і агенти НКВС, які сьогодні були у формі німецьких офіцерів, вчора – у мундурах бандерівців, а завтра – у партизанських кожушках. І хто там підклав гранату під шопу у польському селі – ніколи не буде відомо. А sub specie aeternitatis це взагалі не відіграє жодної ролі, оскільки минулого змінити просто неможливо.
Звичайно, апріорі відомо, що українці ніколи не були ангелами і дошкуляли не тільки полякам та росіянам. Є ще й єврейська тема, на яку поляки охоче відгукуються, хоча їм теж є у чому висповідатися:
«АНТИСЕМИТИЗМ, вороже ставлення до євреїв, приписуване українцям; підставу для такого ствердження дали крім усього іншого єврейські погроми військами Б. Хмельницького і у період Коліївщини, а також погроми і холокост у ХІХ-ХХ ст.; самовиправдання українців ґрунтується на ствердженні, що євреї в Україні належали до привілейованої верстви економічно (XVI–XX) і політично (у часи СРСР)» [LKU, s.14].
Не забув укладач згадати, що були такі затяті поляки, які заради української відкараскалися від мови рідної – і почали писати вірші солов’їною говіркою: Томаш Падура, Ян Комарницький, А.Шашкевич, П.Свєнцицький, Томаш Август Олізаровський (випускник Кременецького ліцею), Мечислав Романовський, Теофіл Ленартович, Йосиф Богдан Залеський («ПОЛЬСЬКІ ПОЕТИ, ЩО ПИСАЛИ УКРАЇНСЬКОЮ» [LKU, s.179]). Звісно, ніхто з них так і не потрапив до історії української літератури, але сам факт безвідплатної самопожертви свідчить про шляхетність польського характеру і є безсумнівною підставою для гордості українців.
Укладач доходить у своїй самовіддачі аж до того, що вміщає статтю «ПОЛЬСЬКИЙ ТЕРОР ПРОТИ УКРАЇНЦІВ», де вказує великий хронікальний діапазон явища: від 17-18 століть до 1921-1939 та 1944-1947 років. [LKU, s.230]. Було де набути негативних настроїв з обох боків.
Більше того, професор виокремлює такий історичний факт – «УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА 1943-1947» [LKU, s.255] , якого просто нема ані в українських, ані в польських енциклопедіях, а укладач пише, що це – «один з найбільш трагічних періодів в історії польського та українського народів…результат зіткнення двох націоналізмів; взаємні злочини та етнічні чистки, пацифікації села та нищення населення, репатріації та виселення, які відбиваються на взаємних стосунках до сьогодні». Треба визнати громадянську мужність професора Вільчинського.
У процесі ознайомлення зі Словником я іноді зустрічався з фрагментами української історії, які мені були ну зовсім незнайомі. Наприклад, «НАПОЛЕОНІДА» [LKU, s.156], яку автор трактує як майже доконаний історичний факт – проєкт нібито самого Наполеона, що планував створити з козацької України та Криму окрему державу під протекторатом самого імператора для стримування амбіцій Росії. Ідея непогана і, що там казати, досі актуальна. Але вона існувала у гарячковій свідомості лише кількох істориків наполеонівських війн і до кінця не відомо, чи встиг про це довідатися власне Бонапарт, бо події розвивалися так швидко, що він не встиг оговтатися, як опинився на острові.
Є й дрібні, очевидно, друкарські помилки, коли у статті про групу «Плач Єремії», автором тексту пісні «Вона» названий «Кость Мослец», який насправді зветься Костянтином Вілійовичем Москальцем.
Мене як історика літератури особливо цікавила картина літературного побуту, яка виникла під пером укладача. Мушу зазначити ретельність професора Вільчинського, який не оминув класиків 19 і 20 століття, виокремивши навіть тих представників радянської літератури, яких вже років тридцять як нема у списку рекомендованих ані для учнів, ані для студентів. Таких, скажімо, як Юрій Мушкетик, лауреат, депутат та багаторічний голова – та книжок його ну правда не читають. Незважаючи на рекламу професора. Це одна сторона.
А друга, яка мене вразила не менше – перелік письменників, про яких навіть вчительки української літератури з багаторічним стажем почули вперше. Я розумію, що доктор філології мав намір продемонструвати вищий пілотаж ерудиції. Але я взяв для коригування найбільш солідну книгу, де йдеться про всі розстріляні і забуті покоління – Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики. У 4-х книгах. К., 1994-1995 – і взявся гортати.
І от результат. Христя Алчевська (1882-1931) – нема. Роман Андріяшик (1933-2000) – нема. Дмитро Фальківський (1898-1934) – нема. Мойсей Фішбейн (1946) – нема. Михайло Яцків (1873-1961) – нема. Михайло Козимиренко (1938) циганський поет (!) – нема. Уляна Кравченко (1860-1947) – нема. Остап Лапський (1926) – нема. Клим Поліщук (1891-1937) – нема. Людмила Старицька-Черняхівська (1868-1941) – нема. Володимир Цибулько (1964) – нема. Василь Чумак (1901-1919) – нема. Звісно, усі ці постаті є і у Вікіпедії, і у супровідних джерелах. І якщо знати про них, то знайти інформацію завжди можна. Але власне що ця інформація є на даний момент неочевидною.
Правда, сяють своєю присутністю в обох джерелах Павло Филипович (1891-1937), Василь Гренджа-Донський (1897-1974), Іван Сенченко (1901-1975), Микола Воробйов (1941), Дмитро Загул (1890-1944). Усі дати подані станом на 2004 рік, звичайно.
Щоби переконатися у достовірності цієї концепції – взяв шкільну програму з української літератури, затверджену не проти ночі загаданим Міністерством освіти і науки України. Адже, укладаючи словник національної культури, професор Вільчинський мав, скоріш за все, на думці ідею відтворення українського національного менталітету, який формується не в останню чергу тими літературними творами, які дитя змалечку читає у школі. Однак, подавши дюжину авторів, яких нема ані в «Українському слові», ані в шкільній програмі, укладач геть не звернув увагу на таких авторів: Олександр Олесь, Зірка Мензатюк, Володимир Рутківський, Станіслав Чернілевський, Ірина Жиленко, Всеволод Нестайко, Ярослав Стельмах, Леся Воронина, Марина Павленко, Степан Процюк, Любов Пономаренко, Олександр Гаврош, Володимир Івасюк, Володимир Підпалий, Ніна Бічуя, Юрій Винничук, Осип Турянський. Аж сімнадцять імен. Не знаю, як кого, але Івасюка, Нестайка, Олеся, Винничука таки варто було згадати.
Що усе це означає. Банальна картина. Це трапляється всюди і завжди. Наприклад, французького письменника Віктора Гюґо ми знаємо перш за все як автора романів: «Собор Паризької Богоматері», «Знедолені», «Людина, що сміється», «Дев’яносто третій рік» тощо. А французький читач цінує Гюґо-поета, прозу ж вважаючи тривіальною та не зовсім оригінальною.
От і польський україніст Влодзімеж Вільчинський бачить картину української літератури з інших позицій. Він не встиг до кінця оскоромитися теорією та практикою соціалістичного реалізму, давши драла з радянського університету поки не загуло. У нього інша оптика, інший слух. Правильний чи не правильний – це вже інше питання. Ми перебуваємо у гуманітарних науках, де нема жодного питання, на яке є правильна (чи неправильна) відповідь. Отака біда.
Думаю, що цей Словник будуть ще довго читати, українці будуть звіряти свої погляди з поглядами поляків, поляки – уточнювати факти української історії. Мусимо дійти згоди.
Олександр Глотов, доктор філологічних наук, професор