Як в’їжджати до Львова зі сходу, то конче потрапиш до Винник. Потім до гори – і ти у Львові.
Винники. Такий собі закапелок Львова. Але це місто. Від 1666 року місто, хто б що не казав. Тривалий час це був навіть районний центр. Це тепер він «у складі Львівської міської територіальної громади». Та має свій герб і прапор. Має своїх фанатів, які готові прославляти місто. Поети і композитори пишуть пісні для молодих винниківчан.
Але попри все тінь королівського міста Львова постійно накривала славетну сильветку Винної гори. І при усій повазі до величезного переліку видатних уродженців та поселян Винників хочу відзначити кількох знаних особистостей, які тим чи іншим способом причетні як до міста Винники, так і до міста Львів.
Пригадавши, що 1978 року у Львові відбувалися зйомки фільму за мотивами роману Дюма «Три мушкетери», не можу не навести хай сумнівної з наукової точки зору, але, як на мене, доречної аналогії щодо наших персонажів. Граф де ла Фер, він же Атос, найстарший та найшляхетніший з четвірки мушкетерів – найбільш пасує у цій категорії до найстаршого та відомого своїм шляхетним статусом винниківчанина: Леопольда фон Захер-Мазоха, який провів дитинство під опікою української селянки Гані у затишній винниківській оселі тодішнього ректора Львівського університету Франца фон Мазоха, що історично мав не менші права на пам’ятник біля центрального корпусу університету, аніж Іван Якович, який, на жаль, не був причетним до цього навчального закладу. Так чи інакше Захер-Мазох має пам’ятник біля кав’ярні свого імені у Львові, а не у Винниках.
Тому що навіть спільні зусилля письменницької та музейної інтелігенції не мали успіху у пошуках легендарної винниківчанки, яка вчила маленького Леопольда галицької говірки.
Юрій Павлович Винничук, якому як очевидному важковаговику серед наших героїв-митців, припадає псевдо «Портос», хоча й народився у Станіславові, після здобуття вищої освіти та детермінації творчого та життєвого шляху, вирішив не розпорошувати увагу читача і об’єднати звучання свого прізвища та звучання місця проживання. Обираючи між Вінницею та Винниками, яко справжній український філолог не міг не побачити різницю між літерами «і» та «и» – і Винники перемогли. І все одно як автор різноманітних художніх та популяризаторських книжок про легенди та кнайпи Львова він відомий набагато більше, аніж мешканець Винників.
Найбільш легкий та світлий серед мушкетерів «Араміс», ним можна пойменувати світлої пам’яті Романа Івановича Солила, відомого також як Ганя Полупанцьова, такого собі трикстера у жіночому форматі, що виник у сучасному шоу-бізнесі ще до Вєрки Сердючки. Роман також мав хатинку у Винниках, де написав свою книжку «Кульбабовий ангел», куди приїздив зі своїх гастролей, де жила й живе його родина. Він писав про усю Галичину, про усю Львівщину, але мріяв про український гумористичний фестиваль з робочою назвою «На хвилях Маруньки».
Олександр Володимирович Албул, якому як дійсно музиканту підходить позивний «Д’Артаньян», від народження живе у Винниках, але вчився і працював у Львові. Він є композитором широкого діапазону, віддав належне класичним жанрам – симфоніям, сюїтам та сонатинам, але не забуває й музику популярних форм. І власне його пісні про Львів є основною темою нашого повідомлення. Першу пісню на слова Зеновія Филипчука «На каві у Львові» виконує відомий бандурист народний артист України Остап Стахів.
Я мав підступний намір зіштовхнути пісню Олександра Албула з відомою міжвоєнною польською пісенькою «Tylko we Lwowie» з фільму «Волоцюги», але мене переконали, що це буде неспортивно, бо час існування та ареал поширення цих пісень непорівняльні. Та я маю сподівання, що публікація у нашому альманасі – є порталом у Вічність, стартом у велике міжнародне життя. І настане час, коли ми поборемося з відомими польськими виконавцями.
Друга пісня – «Блюз у місті Лева», це вже для знавців вишуканих музичних жанрів, не для хорового застольного співу. Це те, що митець собі дозволяє для заповнення потреб його спраглої широти та глибини композиторської душі.
От така картина маслом, у якій йдеться про те, що маленьке містечко може вміщати у собі великі історії, великі діяння, великих людей тощо. Ви спитаєте, а яке відношення це має до Кременця? А я скажу, що Кременець – у кожного свій. У когось він називається Кременець, у когось Винники…