Лілія Помернюк (Халаман) – журналістка та редакторка онлайн-видання «Бізнес. Район». Бакалавр журналістики та магістр релігієзнавства Острозької академії. У професійній діяльності фокусується на аналітичному осмисленні соціальних та економічних процесів.
У листопаді 2018 року Лілія здобула заохочувальну премію у щорічному літературному конкурсі «Витоки-2018», що проводить Острозька академія, у номінації «Поезія». У липні 2019 року брала участь у літературній резиденції «Куст».
Читає інтелектуальну прозу й наукову фантастику. У своїй творчості намагається досліджувати глибини людської підсвідомості, моральні дилеми та приховані зв’язки між людьми.
ЦИКЛ “ПАЛІМПСЕСТ ПАМ’ЯТІ”
Tamen amor nihil datur*
Цнотливість моєї любові
Іконно-книжна…
Б’є у скронях – «Бух!»
Я слабка… Я суміжна як кут.
Я б померла та смішно
На війні від любові конати.
Досить! Спати!
Я мілію без тебе.
Й хоч ніч та вже
біло в очах, треба встати,
Й на сусідньому ліжку Марія –
Христа мати.
Як же складно тебе відпускати…
* Проте любов нічого не дає
***
Моя душа – куб або циліндр,
І ти дряпаєш її зсередини
Своїм мовчанням опівночі,
Холодним, як думки пересічні.
Ніколи не скажеш уголос про
Тих, у кого входиш, як у двері.
А після – чорний колір витісняє
Сірість і стискає циліндр.
Або куб. Ми – пустелі і спрага,
То річка між мізками.
Без постелі сягнули дна,
І куб тріснув.
Розгерметизація в апогеї,
І відстань, як між атомами
В молекулі… так далеко і
Незграбно шукаємо істину.
Та вже пізно… Бо закони
Будови непізнані, і сміється
Над нашими змістами
Бог, що тихо вдихає гелій.
***
Дівчино з ведмедиком,
підступна Венеро в осінньому пальті,
чому я чую музику у твоїх
аритмічних кроках?
Чому ти всміхаєшся мені
зрадливою посмішкою,
о нерозумна дочко Єви?
Чому пестиш мене без сорому,
віддаєшся (подумки),
не замислюючись про прадавній гріх?
Якби я вірував,
то кликав би тебе демоницею,
насінням непокірної Ліліт.
На зло всім «праведникам»
я взяв би тебе на підлозі під місяцем –
жінку розхристану, не діву загублену.
Я взяв би тебе на розгорнутій Біблії
і соками нашого танцю
скропив би священні писання.
Та ти не така…
Ти мовчки проходиш
і здалеку тихо посміхаєшся.
Чому ж? Чому ж знову і знову
у твоїх цнотливих кроках
вчувається древня мелодія?
«L’art de vivre»
Ти – прозорим кришталиком цукру,
змішуючись зі мною, розтікаєшся
солоною густою карамеллю вздовж
берегових ліній моєї душі.
Залишившись наодинці,
ми мріємо осягнути «l’art de vivre»
(мистецтво жити).
Коли торкаюсь твого волосся,
відчуваю всередині Бога,
дихаю лавою вулканічною.
І хай кричать невігласи, що то гріх –
все ж, провалюсь з тобою у царство,
де Морфей править, щоб
вдовольнити спрагу соками твоїми,
моя мерехтлива Маріє.
Тому причасти ж мене тілом своїм,
як хлібом, діво!
І кров’ю першою – вином терпким!
Зізнаюсь тобі як на сповіді,
не лякає мене час, що човгає позаду,
розмазуючи риси-контури наших невічних тіл.
Вір мені, вони не відберуть нашу пам’ять,
бо ж то Євангеліє, яке так глибоко засіло там,
де не дістане його ні ладан, ні гостре око людське.
А Господь простить дітям нерозумним,
він ж бо милосердний…