Курінь №20. Літературно-мистецький альманах. Кременець-Харків: ФОП Озеров Г.В. 2025.-270с.
Коли вглибитися в історію вітчизняної літератури, то не виглядатиме надмірністю твердження про те, що альманахи існували в усі часи. Але давайте не будемо перелічувати поліграфічні вироби такого штибу. Згадаємо тільки про «Вітрила», котрі виходили перед проголошенням незалежності України.
Чому? Тому, що видання яскраво ілюструє красу молодого слова і тогочасні проблеми. З одного боку маємо факт, що більшість тодішніх авторів стали окрасою українського красного письменства . А з другого? Помітна ідеологічна цензура, бездумність редакторів і прагнення окремих писак «виплисти» за рахунок актуальної теми без оригінального її вирішення. Дехто, мабуть, мовить: навіщо мовляв, згадувати про минуле, коли його уже немає. Та вже хоча б через те, що вади нікуди не поділися. Якщо комуністичне «просіювання» уже зникло у прірві часу, то лише і хиби залишилися. Знову маємо пріснопам’ятні «паравозики», де громадянську риторику замінила проукраїнська без належного художнього втілення. Знову «празникує» редакторська невмілість, бо нерідко люди, котрі беруться за цю справу, навіть поняття про неї не мають. Додаймо сюди фінансові проблеми, котрі поочевиднішали останнім часом.
І втішно, що на цьому сумному тлі до читачів приходять цікаві друки альманахового типу. Саме таким є «Курінь», який редагує письменник Іван Потій з Кременця на Тернопільщині. (Зауважимо, що він з’явився ще на початку 90-х рр. минулого століття і перші його випуски уклав незабутній Петро Сорока .І не бачимо нічого дивного, що після його відходу у засвіти видання регулярно вміщує тексти про нього як своєрідну творчу естафету і пам’ять, бо вони (нинішній редактор і пан Петро Сорока багато років приятелювали)).
І це – лишень одна узагальнююча заувага. Бо є й інші. Зокрема, стосуються вони структури альманаху і якості текстів. Та не збираємось лукаво мудрагелити навколо цього та розпросторюватися думками. Навіщо? Особливо тоді, коли нас цікавлять не узагальнення, а конкретика цього випуску «Куреня».
Й спершу, звісно, мовимо про те, що в його основу покладено так званий «жанровий принцип». (На противагу алфавітному). Себто кожен поціновувач красного письменства має можливість «поринути» у безмежні світи поезії, прози, літературної критики, гумору та краєзнавства. (Зрозуміло, що на них ліпше дивитись крізь скельця вираження , які володіють здатністю увиразнити певні нюансики темарійності.)
Чи не найвдаліше натякає на це поезія образністю мислення. “А за бруствером обрію сонце у повні піднімає свій щит, ідучи на війну”. (Михайло Жайворон). “В сизо-білім полі чорні бусли мерзнуть й обнімаються крильми” (Ірина Дем’янова). “… знову буде рушник обіймати ікони і хату, де прадавні пташки зародили цей світ вишиттям” (Світлана Сащук).
-.Подібності побутують й в творах Володимира Невесенка, Наталії Пасічник, Анастасії Михайлюк, Любови Малецької, Ольги Біркової, Івана Потія. Адже нерідко в них побутують неординарні метафори, епітети та порівняння. Зокрема, метафоричність висловлення думки є у багатьох авторів: “Вийшли янголи прати хмари, закіптюжені чорним димом” (Володимир Невесенко). “У двері постукала знову замріяна осінь” (Анастасія Михайлюк). “Харизматичні пальчики вітру правили помелом”. (Любов Малецька).
Кожен, очевидно, помітить, що метафори часто-густо супроводжують епітети. Бо у «Курені» їх таки існує чимало: “зерна світла”, “річка літ”, “хмар сувої”, “тиша ілюзії”, “сонце околиці”, “інтонації зим”, “грань неминучості”, “дим окатий”, “граціозна Венера полів”.
Близькістю до метафоричності та епітетності наближається й порівняльність у різноманітності своїх виявів. Адже цей літературний троп залишається собою і тоді, коли його супроводжують сполучники, і тоді коли їх немає, і тоді коли є присутність й відсутність поєднань, і тоді, коли несподіваність зблискує у подвійності іменників: “…де вічні брили, як могили, на хвильку ліг спочити день”, “я-земля, а ти-свічка в роковинах душі”, “кожен ранок – як битва”, “промені – слова”…
Впевнені також, що неповторності альманаху додають неологізми, рідковживані слова та діалектизми: “студеня”, “сивогруді ”, “прало”, “інклюзи”, “закамарки”, “згоїна”, “смутнолиций”, “ошмаття”, “згар”, “розхристя”. Є теж підстави говорити про «населення» віршів: рослини і дерева, звірі і птахи, небесні світила, кольорові екстраполяції, богошукальницькі мотиви й культурологічні акценти.
Хто і що там не балакав би, а без них є неможливим позитивне сприймання громадянськості, філософічності, пейзажності та любовності… І ця думка, як нам здається, превалює й у прозі, яка представлена у “Курені”. Варто, либонь, згадати тут про уривок з роману “По той бік Золотої Липи” Богдана Манюка, оповідання і новели Ірини Дем’янової, Миколи Тютюнника, Володимири Якимчука, Олександра Апалькова. Правда, тут є один нюансик. Фрагмент історичного полотна першого з них привертає увагу доторком до проминулого. Адже Богдан Манюк на високому художньому рівні розповів про життя галичан під “сонцем” польської окупації перед Другою світовою війною. А в центрі писань Олександра Апалькова і Володимира Якимчука опинилися складні будні сучасних українців за межами рідного краю. А от Микола Тютюнник, Аліна Шевченко, Діана Горбенко не захотіли уявних мандрувань світами і зосередили свою увагу на сьогочассі людей на рідній землі.
Але тематична різність не означає відмови авторів від оригінальності вираження думок. І це ствердження знаходимо у багатьох фразах (Дещо, безперечно, процитуємо, та перед цим зауважимо наступне. Прозаїк не може обійтися без них, бо вони – ознаки творчої індивідуальності, без яких тьмяніє будь-який прозовий твір з найкарколомнішим сюжетом).
“Теплими краплями, як слізьми немовляти по кругленьких щічках, ранньої весни по перших пролісках котиться синій дощ ”(Аліна Шевченко). “Багряні собаки полум’я рвали полу і підстрибували вгору до блискучих ґудзиків чорної одежини ночі” (Богдан Манюк). ”Спів птахів накладався на інтимний шепіт вітру і на ледь чутні подихи сонного моря, яке сьогодні виразно пахло свіжо виловленою рибою у лозових кошах на причалі неподалік” (Володимир Якимчук). Дехто (навіщо це приховувати?) назве ці пейзажинки поетизмами, котрі не є обов’язковими для прозотекстів. (Це міркування смішить і обурює воодночас. Адже навіть сліпець розуміє, що без неординарності ніколи не буде художньої справжності).
Ще таке. Уже згадано, що в альманасі маємо прозові тексти Миколи Тютюнника – письменника з Луганщини, якого вітри війни занесли у Придніпров’я. Згодні, що у його творах бачимо реалії життя. Але вони, напевно, потьмяніли б без словочарівностей на кшталт: “…поїзд, наче запалений, важко дихав», «У густому тумані побачив сонце, яке нагадало йому перестиглий гарбуз» , « не дуже глибокий яр, до схилів якого тулилися, як світ хатки». Фрази, які свідчать про колоритність новел письменника, який додав до них свої розміркування про творчість Петра Сороки –засновника альманаху.
Це взірець літературного краєзнавства, та не лишень він прикрашає видання. Бо чимало до пізнання навколосвіття додають спогади Валентини Кульчинської про світлої пам’яті чоловіка Богдана, відомого на Кременеччині громадсько-політичного діяча з дисидентським минулим та нотатки Олега Домбровського про його перші кроки на кременецькій землі.
Не можна оминути й гумор з оповідкою «Щоденник власника смерекової хатини біля Буковелю» Віктора Підгурського. Цей твір разом з перегуками з Володимира Висоцького – «пірнання» в оптимізм людини, котра не уявляє себе без іронічних позирків на довколишність.
Заслуговують на увагу й питання художнього оформлення та поліграфічного виконання «Куреня». Дизайн обкладинки, здійснений Віктором Підгурським, зацікавлює. Як і те, що на 1-ій та 4-ій сторінках використано вірші про Кременець.
Ще либонь, варто сказати, що вдало підібрано світлини для рубрик альманаху. А от з видавничими проблемами не все так просто. На жаль, нині все важче знайти спонсорів для друкованих видань, та й видавці нерідко підливають оливи до непростості, дивуючи непомірними апетитами. От і доводиться авторам книг та укладачам різних друків шукати щастя за межами свого регіону. Підтверджує це
«Курінь», який побачив світ завдяки видавничій майстерності Аліни Шевченко з Кропивницького, котра запросила до співпраці харків’ян.
…А завершимо ці нотатки ще таким міркуванням. Альманахи, які останнім часом потрапляли до нас, здебільшого орієнтувались на місцеву автуру. За великим рахунком в цьому негативу немає. Бо, як відомо, в літературі має значення не місце проживання, а рівень написаного з художньої точки зору (те, що окремі «альманахотворці» безглуздо намагаються заперечити це –тема окремої розмови.) А редакційна рада «Куреня» пішла іншим шляхом. Перед нашими очима з’явилися не тільки твори кременчан і тернопільців, а й тексти тих, хто пов’язав своє життя з Сумами, Житомиром, Кропивницьким… Орієнтація на всеукраїнський літературний простір. А чому б і ні, коли такий підхід допомагає виданню залишатися на вітрищах часу?
Олег Василишин,
кандидат філологічних наук, доцент КОГПА імені Тараса Шевченка
Ігор Фарина,
член НСПУ