У мене з моїм колегою, який крім того є ще й видавцем, є одна ґрунтовна розбіжність у поглядах на те, якою має бути книжка. Я з дитинства полюбляю книжки з картинками, тобто – ілюстраціями тих історій, про які розповідає автор. Бо іноді автор веде мову про далекі чудернацькі краї, яких я ніколи не бачив – і тому у мене нема уявлення про героя та його оточення. І картинка ставить мені у свідомості таку плямку, яка допомагає мені саме цю історію запам’ятати.
І от таку історію я хочу розповісти. У ній буде сюжет про давнього-давнього поета, книжку якого ми плануємо видати. А картинок про життя цього славетного автора – нема. І видавець мій каже: «Ну нема та й нема. Нічого не поробиш. А брати картинки з інших джерел – то великий клопіт, з яким я справи мати не хочу».
Тож народилася така легенда, яку написали ми у співавторстві з колегами, які не будуть наполягати на дотриманні їхніх авторських прав – нейронними мережами, або ж – Штучними інтелектами. Не буду називати ці імена, мені за рекламу нічого не світить. Вони ретельно на моє замовлення малювали картинки з визначеними сюжетами, виправляли блуди, вдосконалювали якість. Правду кажучи, мені, вихованому на полотнах Врубеля та Чюрльоніса, кондовий стиль а-ля Глазунов цих образків не дуже припадає до душі, але вже нічого не вдієш. Тож тепер читач має – книжку з картинками, яка зветься
ЛЕГЕНДА ПРО САПСАНА, ХИЖОГО ПТАХА І ПОЕТА.
P.S. І маю ще тиху надію, що текст цей увійде до книжки як післямова. Але то не точно
За часів сивої давнини, ще коли людина жила у живій природі, їздила на живих тваринах, полювала на них, пила воду зі струмків та криниць, серед усіх тварин, з якими варто було існувати у згоді, особливою пошаною користувалися вільні хижі птахи. Їм було доступно небо, куди людині було зась. Вони літали з неймовірною, казковою швидкістю. Вони селилися та вили собі гнізда де хотіли. Про таке життя людина могла тільки міряти. І тому ці вільні хижі птахи ставали у людей тотемами, символами роду, племені, держави. І як символи шляхетського родоводу перекочовували на герби держав. Де оселялися і продовжують жити досі: на гербі нинішньої Німеччини – чорний орел, нинішніх США – білоголовий орлан, нинішньої Польщі – білий орел, нинішнього Єгипту – золотий орел, нинішнього Перу – кондор, не кажучи вже про неймовірних двоголових птахів, які лякають людей з гербів Албанії та Росії.
І мужі державні стали носити на одязі, на папахах та кучмах ознаки приналежності саме до цього роду, до цього народу, до цієї держави. Ймовірно – ототожнюючи себе з гордовитим птахом, який ширяє небесами, нікому не підвладний, нікому не підзвітний, нікому нічим не зобов’язаний.
А живі хижі птахи з часом стали такими ж помічниками хижаків з роду людського, мисливців і кочівників, якими були вже коні та пси.
Особливим попитом користувалися соколи різних порід. Сокіл у піке, який полює на повітряну чи земну здобич, спроможний розігнатися до такої шаленої швидкості, що перетворюється на крилату трикутну тінь.
Яка так вразила слов’янських князів, що цей сокіл-тризуб став їхнім тотемом.
Соколині лови набули статусу аристократичної забави, прикмети приналежності до еліти, до благородного стану. Королі та герцоги тримали кречетів, беркутів, яструбів, сапсанів, які ставали такою ж ознакою шляхетного статусу, як держава або булава.
А імператор Священної Римської імперії Фридрих II фон Гогенштауфен у тринадцятому столітті
навіть написав цілий підручник, звісно – латинською мовою, як і випадає шляхетним освіченим державним мужам, «De arte venandi cum avibus» («Мистецтво полювання з птахами»), який на століття наперед став настільною книгою спадкоємців європейських правлячих династій.
Ім’я птаха, як і ім’я будь-якої іншої тварини, доволі скоро стало не просто тотемом, а іменем людини, якій були притаманні якісь риси та властивості того птаха. І зародилися роди Горобців, Журавлів, Сорок, Круків, Врон, Сікорських, Рейвенів, Кроу, Моню, Піжо, Фінків, Ганів і таких усяких різних пернатих.
Серед яких невипадково особливою шаною користувалися носії прізвищ, які відразу давали зрозуміти іншим, що з ними краще марно не жартувати: Соколенко, Боривітер, Шуліка, Кречет, Орловський, Каня, Іґл, Фоко, Фальке, Адлер. Чи усі власники тих номенів усвідомлювали свій ранг та були гідними набутого родового імені – важко сказати, але побутує така метафізична думка, що Слово має первородну силу і породжує відповідну дію.
І от в одній європейській країні зародився шляхетський рід, який, виборюючи у змаганнях за місце під сонцем своє гніздечко, стали називатися САПСАНАМИ. І не просто самі себе так іменували, але й інші, сусіди та кревні, теж стали вважати, що оці – таки дійсно справжні сапсани. Які свого з пазурів не випустять і з якими завжди треба бути насторожі.
У якому столітті рід цей почав поширюватися – історія мовчить, але ймовірно, що засновником його був середньовічний сокільник, який добре знався на своїй справі – і тому був особою наближеною до владної еліти і сам незабаром став таким.
Портретів пращура не зберіглося, але його погляд та характер світилися у рисах обличчя внуків та правнуків. Блукаючи у темряві століть, рід поступово виходив на авансцену історії, залишаючи у ній сліди. І першим, чиє ім’я збереглося на шпальтах анналів, був такий собі Ніколаус Сапсан, який для ґрунтовнішого забезпечення шляхетності свого імені вирішив додати до нього аристократичну приставку. У галлів та швабів таке робиться за допомогою словечка «де» або «фон». Слов’яни ж беруть назву свого родового помістя та утворюють з нього прикметник. Тож став Ніколаус – Сапсаном-Артаньянським.
Давно вже на мапі країни того села нема, де був маєток старого Сапсана, а ім’я набуло самостійності, і діти та внуки називалися або Сапсанами, або Артаньянськими. Залежно від ситуації.
Тим більше, що дідусь-засновник, взявши від родового гніздечка усе що можна, помандрував шукати теплих місць, де можна показати усяким різним убогим та не дуже хвацьким де зимують раки. Виявилося, що зимують вони здебільшого у містечку Зимна Вода. І тут розпочалася вже історія справжнього польського шляхтича-воїна, яким зарекомендував себе Юхим Сапсан, син Ніколауса.
Країна, де випало жити Сапсанам, опинилася у цьому столітті на роздоріжжі усіх можливих сутичок та чвар, які тільки можна було вигадати: етнічних, релігійних, династичних. І всюди у блискучих обладунках та з великою залізякою в руці у перших лавах завойовників-вбивць, борців за славу чергового монарха, фанатів чергової конфесії на випещеному коні сяяв своєю ошелешеною відчайдушністю гоноровий шляхтич з хижим птахом на хоругві. Перед ним усе горіло, а за ним усе ридало.
А коли зрідка траплялися пару місяців, у які король або владика не бив на сполох, закликаючи боронити вітчизну або хрест святий, то шляхта мала свою веселу забаву – ганяти мешканців сусідніх сіл, які були винні вже тим, що у них на прапорі був якийсь інший дивний звір, зовсім не подібний на сапсана. Отже, вони були приречені – і Юхим Артаньянський надовго вбивав у їхні голови, як треба шанувати Сапсанів.
Та на дозвіллі, змивши кров та бруд з дворянських свит, удекорувавши їх трофейною зброєю, шляхтич у супроводі свити виїжджав у благородне світське товариство.
Де й збирав належні оплески колег з розбійницького промислу, ласі погляди благородних самиць голубої крові та подяки від очільників і натхненників сучасного йому істеблішменту.
От у цьому-то суспільстві, у цій державі та цієї доби народився і виріс нащадок роду Сапсанів-Артаньянських, якого назвали Ніколаусом на честь славетного дідуся. І мав Юхимченко, плекаючи родову хижість, стати альфа-самцем цієї зграї. Будучи при цьому не тільки найбільш лютим серед них, але й найбільш пристосованим до успіху. Тобто, навченим вбивати, навченим читати латинські трактати, навченим граціозно вихилятися у бальному танці. Адже він був першим сином, спадкоємцем здобутих мозольною працею старших Сапсанів статків та садиб, продовжувачем слави їх грізного імені.
І такі місця, де цьому всьому навчають, у ці часи вже були. Європою розсипалися університетські містечка, часом у столицях, часом у якихось забутих Богом і людьми «волових бродах». Пішов Ніколаус у спудеї, навчився носити спудейський берет, навчився дивитися у височінь неба замріяним поглядом, роздумуючи над елегіями Гораціуса.
А ще навчили юнака читати і навіть писати вірші не тільки рідною говіркою, якою й холопи з його села навчені балакати, але й високородною латиною.
І це була пастка, до якої трапив не тільки сам Ніколаус Сапсан, але й увесь рід його. Бо саме цей Сапсан з роду Артаньянських залишився в історії краю. Не дідусь – мисливець за маєтками, не батько – шляхетний воїн та мародер. А він – делікатний хижак, що ніжними пазурами своїми та лагідним дзьобом своїм рве на криваві шматки душу і сором’язливої юнки, і доброчесного сивочолого старця, і навіть – задубілого у кровопролитних герцях крижаного лицаря.
Бо він увійшов до когорти тих, хто змагається з Господом Богом. Бо саме поети творять, як творив Всевишній, всесвіт, якого до них не було. А є у цьому всесвіті усе, що має бути у досконалому світі: і добро, і зло, і щастя, і страждання. І дивиться з того часу на нас своїм проникливим поглядом юний Ніколаус, який так і залишився юним шукачем правди світу цього.
У рядках його віршів, які прорвалися крізь пітьму століть, живе живим життям усе те, що становить основу цивілізації і культури:
роздуми, завжди банальні і завжди актуальні, про сутність усього того, що нас оточує, палкі дискусії та гіркі розкаяння
Щедротному Богу, щоб знестися вгору,
Співати завзято, як ангельські хори,
Не можу, хоч хочу, таку маю вдачу.
Та я Його бачу!
намагання знайти природу живого і мертвого, правила та закони, за якими існує і Природа, і суспільство
Не випадок недбалий людським життям керує,
І не фортуна дика настирливо пантрує.
То паросток безкраїй, могутній і прозорий,
То Боже провидіння, всього живого корінь.
Поет, при всьому своєму небесному статусі деміурга, залишається сином людським, з притаманними цьому виду живих істот інстинктами. Але ці животворні інстинкти, цілком тваринні за походженням, в уяві поета стають шляхетною історією, яка підносить душу та виправдовує химерність чуття та пристрасті. Кохання, з його одвічною драмою та кумедністю, трагедією та фарсом, завжди було, є й буде першою темою, першим болем і першим щастям будь-якого поета.
Що маю діяти, Ерота вістрям збитий?
Чи той, що трафив, має хист лічити,
Якщо бальзам не знає про страждання?
А хоч би й знав – хто зніме гріх кохання.
Прекрасні панночки, їх так багато навкруги, вони такі жадані і спокусливі, у них нема вад, і вони володіють численними принадами. І так важко зупинитися
Аннуся і Кася, обидві пластичні і гарні,
Мої намагання пручатися полум’ю – марні.
Їх жести і рухи безжально смертельні –
Тортур моїх корінь солодких і вічно пекельних.
Сидіти з двома водночас – то добірна зневага,
Очам моїм кара: кому віддаси перевагу.
Це фатум поета. Майже нікому з них не вдається погодити той вимріяний ідеал дівочої краси та вдачі з конкретними представницями жіночої статі. Не вдалося і юному Артаньянському, його мисливський азарт не давав йому шансу зупинитися і вибрати, він хотів ще й ще. Тому й зберіг свою цноту і не залишив нащадків роду Сапсанів.
А життя між тим буяло навколо жахливими пристрастями глобального ґатунку, гинуть та відроджуються роди і держави, здобувають славу і ганьбу народи та їхні поводирі.
Фридруш гнівом запалився доблесним, шляхетним,
Вже не думав ні про що він від того моменту.
Крики лицарські лунали у юрбі ворожій.
Кров татарська і кров польська різні, але схожі.
Рідний край знову й знову заповнюють зайди, яким він такий лакомий. І трагедія у тому, що знову й знову оборону від загарбника доводиться шукати серед чужинців. І шукати у цьому чужинцеві істинну шляхетність. А він іноді й говорити по-нашому не вмів. Хоч і благородний, що казати.
Припало поету і шляхтичу Ніколасу Сапсану жити за часів історичних. Король, дорогу до трону якому освятив піїт, затьмарив собою в історії краю багатьох інших. Тож відчув суспільний запит на нього рупор людських душ
Небо мужньому вінець, вдома мають що сказати,
А для нас він наш король, наш король, брати-Сармати
У всіх народів та за всіх часів літератор не тільки розважав публіку, він ще й навчав її жити. Література як підручник життя – ця формула за усієї свої суперечливості завжди є актуальною. І поет Сапсан гостро відчував це, вдаючись до відверто дидактичних засобів у свої віршах. Сучасник має відповідати тим очікуванням, які покладає на нього Поет. Хай це як складно і важко втілити, але так має бути
Але народження буде замало, множити треба фамільні чесноти,
Звичку тренуй у вправлянні тривалім і не страшися нудної роботи;
Викують серце високі ремесла, зроблять стійким елегантні науки,
Волі не дай ти привичкам нечесним, бо про шляхетність забудуть онуки.
Для своїх сучасників Ніколаус Сапсан був звичайним шляхтичем, в міру активним, в міру доброзичливим, зовсім не агресивним (про що дуже шкодував його батько). У своєму середовищу він був своїм. Як поета його не знали. Така біда трапляється часто. Поет не встигає сказати сокровенне, буденне затуляє йому рота. Він багато встиг пережити, але це були драми часу, на які ніхто не звертав уваги.
Яке життя як хто провів, то смерть на все покаже,
Надія, як відомо всім, останньою поляже.
Смерть, як завжди, прийшла раптово. Ми не знаємо, чому у віці 30 років пішов з життя Сапсан. Не на полі битви, не внаслідок рицарського поєдинку, не під час людожерної епідемії. Навіть не від нещасного кохання. Жодного вірша не встигнувши видати.
Через кілька років молодший брат його знайшов рукопис, ба навіть не рукопис, а розпорошені листочки паперу, які він як міг зібрав до купки, посортував та своїм коштом і видав. І ніхто цього не помітив. Навіть у ці часи, далекі від інформаційного буму, це не стало подією. Цій книжечці не передувала піар-кампанія. Від небіжчика ніхто не чекав такої несподіванки. І вона благополучно загубилася в архівах бібліотек. Яких, до речі, у цих століттях не так вже й багато було.
Тяжкою ходою сунули ці століття уперед, крізь буревії війн та революцій, крізь хмари пандемій та голодоморів. Народжувалися та здобували славу інші поети. Формувався той народ, який так сподівався бачити мудрим та щасливим поет Сапсан. А тому народові все не щастило та не щастило. Аж поки не втратив своєї державності. На довгі півтора століття втратив.
Аж раптом сталося диво, якому досі нема пояснення. Хтось у похмурій тиші бібліотек надибав тоненьку книжечку, видану двісті років тому, автор геть невідомий, вірші написані старовинним друком, чудернацьким стилем, на старих авторитетів не подібним. Сенсація! Диво! Треба негайно переписувати історію!
Та ця процедура не проста. Ще кілька десятиліть треба було, щоби Сапсан був впроваджений до рангу поетів-пророків. Такий собі Предтеча. Наївний і чистий. Пастушок, що на лоні природи промовляє до Бога.
Таким його навіть побачив один з живописців століття романтизму. Худорлявий юнак з лютнею в руках, який заблукав на стежинах століть.
Та надто поважною є роль та функція поетичного слова, щоби піддатися спокусі першого враження. Тоненьку книжечку почали перевидавати, коментувати, писати про неї монографії, шукати в архівах манускрипти руки автора – безуспішно, знаходити безіменні твори, яким приписувалося авторство Сапсана – Поет рішуче увійшов до іконостасу національної літератури. Він став об’єктом докторських дисертацій та недоспаних ночей учнів середньої школи. Звичайна рутина наукового життя.
Але залишилося таємницею оте незбагнене єство Поета, який творив симулякр життя, не очікуючи ані гонорару, ані слави земної. Отой лютий інстинкт хижого птаха, який невтомно полює за новим словом, новим почуттям, новою картиною світу. І що дивно: усі знають, що відповіді на ці питання нема, але приходять нові Поети, народжують нове Слово, яке шукає і знаходить нового Читача. Полювання продовжується! Сапсан вирушив у політ!
