Ігор Фарина. ПРОЗА СЬОГОДЕННЯ/ Ihor Faryna. PROZA DNIA DZISIEJSZEGO. Гіпертекст: На уродини до сестри. Бумеранг. Вінок цибулі. Помста. Молоток. Поєдинок. Таємниця. Вудженина. П’ять копійок. Джерело. Знимкар. Дотепник.

Гіпертекст

НА УРОДИНИ ДО СЕСТРИ

Оповідання

Тими словами Вірка гаратнула в закутини братової свідомості так сильно, ніби розлюченка мішиськом старих бараболь лупанула межи очі дуже войовничого і нахабистого невідомця на порозі своєї хати. Аж здалося, що поморщені бульбини пережовані невидимим буйволищем льоху, збентежено, але задоволено кавкнули від здиву.

Олегу Бицку в той момент навіть здалося, що з посмутнілих ліхтарень під його постарілими повіками вниз вилетіли яскраво-жовтуваті іскрини, перетворившись на химеруватих довговухих зайців-куцохвостиків, зраділо заламбадили на холодюці поберезнілого асфальту. Ще й услід за сестрою закпинили , що він застолочився й забув про її дві «п’єтки» в далекому галицькому селі.

Розлютився. Хотів насипати у сестрині вушка гаряченьку пригорщу дошкульностей, бо не належав до тих, хто довгенько вишикував слів’ята у кишені. Та мусів вкуситися за язик, бо, якщо розібратися, то не пекельник противнющий, а він засунув насміхи у «мобілку» Віри. Сам намірявся після зимноти навідатися туди, де колись його пупця закопали. Та мовчав про це , бо як дітвак нерозумний, захотів подивувати всіх своєю з’явою. Й, коли вона допитувалася, клеїв з себе пришелепкуватого або нарікав на кепський зв’язок.

«Дурило нещасне! – бештав своє відмовчування. – Потягнув її за язичка. Стули писок. Шлякуй чи не шлякуй, а мусиш думати, як виправдатися за недоладні пацанячі ігриська».

Так Олег Бицко міркував, коли на вокзалі чекав потяга до міста над ставом. Бо що ще могло крутитися у його черепній коробці після телефонних кепкувань старшої сестри? Не було дивним й те, що так і не зміг заснути: коли запхався у купе, то не покидали душу роздумування.

Дуже пекло огниво докору. Та його ще стерпів би. Гірше з тим, що сталося за останній час. Тут нічого не зміг би змінити й найвдатніший гонихмарник, котрий вміє несподіваним дощиськом загасити всі прикрощі що вилізли з потайників.

Позаторік, коли Господь прикликав до себе тата і маму, не зміг провести їх в останню дорогу, бо лежав у лікарні з переламаною ногою. Коли почув страшну звістку од дружини, то навіть лікарі дивувалися, що змовкнув і на всіх зиркав вовкувато.

І тільки Вірця після похоронів співчутливими словами, вгамувала . Й тоді він пообіцяв їй і собі, що побуває на цвинтарі, коли оклигає.

Та не так вийшло. Коли розходжував ходулю уже без палички-виручалочки , мокшанські ненаситники полізли в Україну нахабніше колорадських жуків на дачному городі. Хотів у військо податися, щоб нищити оту гидоту. Та лікарі нагадали йому про давні болячки. Тішився, що згодився хлопцям, привозячи на «передок» потрібне для них. Була в ту пору миттєвість, коли ледь не подружився з кирпатою свашкою: перед авто, яким доставляв тепловізори, розірвався ворожий снаряд.

Тільки повернувся з госпіталю після поранення та контузії, як не спіймала облизня ще одна приключина. В дім, де мешкала родина, вцілила рашистська ракета, знищивши квартиру. Добре, що в селі під Києвом була дача й туди усі перебралися. В оту хатчину з фронту повернувся син Олексій, якому орківська міна забрала ногу. І з роботи Бицко розрахувався, бо не наїздишся на неї без своєї машини.

Усе це причалапало звивинами його свідомості, коли вдивлявся у невидь, добре знаючи, що нічого там не уздрить. Бо все темнющість проковтнула, наче затялася ненаситтям настрахати усіх.

«Тут ляк ще може минутися, коли вимісячиться,– стугоніла у скронях думка.– Але не все отой і з небовиду може».

Дуже не хотілося Олегу розповідати родичам про свої прикрощі. Бо відав, що вони не тільки уважно вислухають, а й поспівчувають та поміч запропонують. Він цього колись не любив. А нині – тим паче. Бо кому чужі проблеми потрібні, коли своїх вистачає?

Його за барки тримала ця думка, коли ступив на перон вокзалу у місті, де давно не був. Пригадав, що колись опинившись на ньому, любив попішкувати до ставу і помилуватися його синьоводдям, пройтися берегом, зупинитися біля фонтана та випити кави у якій-небудь кафешці. А нині це і на думку не спало. Ніби невидимий звір апетитно поласував смаколиками його жадань. І Олег відразу подався на автостанцію повз гамірливий ринок.

Усвідомлював у той момент, що варто повештатися торговими рядами, але не мав бажання пірнати у галасливище.

І раптом увагу привернула чорнявка його ж віку, яка коло гори сіруватих мішків припрошувала купувати картоплю. Не був він великим діалектологом, але вловив нетутешній говір. А ще у цій бадьористих словах не відчувалося радості.

Олег не тямив, що накотилося на нього. Отих бараболин не потребував, бо мав і своїх доста у льосі на дачі. Та й у сестри, либонь, було ще більше, бо ж не на балконі міської багатоповерхівки розмахувала віялом.

Підійшов, розговорилися. Й зрадів, що його здогадка про нетутешність виявилася правильною. Але те, що почув далі, засмутило. Вона, витираючи очі китицями тернової хустини, повідала, що колись і її похоронять у селі під Куп’янськом коло могилки чоловіка, якого паскуднющий рачисько зжер. Але війна проклятуща з хати вигнала. Пострілу з московитського танка стіни дому не витримали. Недовго пробула і в сина з невісткою у Харкові, бо літньої ночі дім на Північній Салтівці вщент зруйнував обстріл.

– А тут у сватів живу, – мовила. – Зі свахою і картохи ці викопувала, коли її чоловік воював… Добрі люди… Дай їм, Боже, здоров’я!

Коли пролунали ці слова, почувся басовитий голосище:

– А я здалечку не міг зовидіти, хто ото підбиває клинці до моєї свашки.

Бицко обернувся. І віч-на-віч зіткнувся з колишнім однокласником Михайлом Буяновським.

– А коли підійшов сюди, то впізнав… Здоров, Бицю!

А потім щось зашепотів на вухо картоплепродавалці, весело зиркаючи у його бік. Олег згадав про школярські витівки старого знайомого і в душі засонячніло од веселинок.

– Подобається, Людко, тобі цей мужичисько?– зненацька загудів бас.– Годиться в чоловіки?… Впирається? …Нічо… зара всьо буде добре…

– Що ви надумали, Михайле Івановичу? – зашарілася чорнявка.– Перестаньте… Ми з ним про таке не говорили…

– Не треба, пані Людо, – втрутився Олег у цей діалог. – Нащо за мене заступатися? Я сам…

Повернувся до шкільного товариша, якого не бачив тридцять п’ять літ. Бо так склалося життя і не було на те ніякої ради.

Бицко після випускного вечора подався до Київської політехніки. Там женився з донькою господині, в особнячку якої наймав кімнатчину. Коли отримав диплома, став інженером на одному заводику. Але скоро те підприємство жабі цицьки дало. Та з «кравчучкою» їздити світами не захотів. Згадав про своє тяжіння до ЕОМ.

А Михайлові покуштувати студентського хліба не вдалося. Хоч і вступав у лісотехнічний інститут у Львові, але не вистачило одного бала. Працював, як і тато, на тракторній у колгоспі. Звідти й до війська пішов. Та після «дембеля» скоро зник – причарувало довгоноге кирпате дівчисько, яке на канікули приїжджало до бабусі.

Й вони довгенько не виділися, хоч випускники не раз зустрічалися. Та виходило так, що у ті дні обоє поперемінно перебували у відрядженнях або хворіли. Їхні шляхи не могли перетнутися на поминальницях. Михайлових батьків його сестра похоронила в іншому містечку області – вони за кілька років до своєї кончини перебралися до неї.

І тепер життя подарувало таку несподівану зустріч. Олег Бицко неочікувано для себе відчув, що кудись зник його поганий настрій. Хоча він розумів, що журинки не пощезали у небуття, бо вони нікуди не втекли зі свідомості, а просто відійшли у тінь. В нього раптово вселився шалапутський настрій. Так зненацька захотілось побути веселуном, як в молоді роки.

– Ніц в тебе не вийде, Міську! – засміявся. – Коб був ти дівкою, то вигнав би тя домів з гарбузяков…

І, дивлячись на Буяновського, думав, як відреагує той на цей жарт. А Михайло і справді здивувався. Він пам’ятав, що Олег міг не одному обрізати язичище своїм кепкуванням. Але почути галицьку говірку з уст Бицка, який вже багато років мешкав у столиці, не сподівався.

Той, хто затіяв оці пересміхи, глипав ротом від несподіванки. До нього, зрозуміло, після відповіді Олега прийшло усвідомлення того, що треба рятувати хисткість свого становища. Але ще не знав , як це має зробити. А Олег, підійшовши впритул, обняв колишнього однокласника, дивуючись, що в того немає однієї руки.

– Здоров, Антипку!

Михайло Буяновський не образився. Бо його так кликали ще тоді, коли повз пастівник бігав до школи. Це прізвисько реп’яшком вчепилося до нього, коли з хлопцями ходив колядувати. Хоч і вчителі і пантрували, аби вони не вертепували. Дуже вреднючою тоді була «історичка». От і він і вискочив перед нею, як справжнісінький чортище. Все лице запацькував сажею, а голову прикрасив ріжками од здохлої кози. І став виривати сумку із зошитом, куди вона записувала прізвища упійманих колядників. Та так перепудилася, що кинула усе і побігла додому льодистою дорогою, хоч ніхто за нею і не гнався. А Михайло у той момент реготав з хлопцями, рвучи на дрібні кавальчики злополучного зашита. А тоді попросив приятелів почекати його: згріб залишки отого зошита і вкупці зі снігом поклав на поріг дому педагогині…

А взагалі він тоді витівником був. І за ці його «штучки» найбільше допікав «фізик», який жив у сусідньому селі і взимку приходив до школи у валянках та залишав свою взувачку у вчительській, а до класу вбігав у модняцьких черевиках.

Буяновський це підмітив і одного разу на уроці фізики попросився вийти, бо дуже треба. Вчитель погодився, не підозрюючи про каверзу. А учень, переконавшись, що всі вчителі були на уроках, прицвяхував калоші.

Неважко, мабуть, здогадатися, що трапилося після цього. «Фізик», засунувши снігоступи у резину, браво вскочив у них.і впав. Аж тільки тоді під сміх усіх вчителів уздрів гостряки у калошах… Це їм розповів однокласник, брат якого вчив клас. Олег пам’ятав, що всі тоді подумали про того, хто на уроці відпрошувався. А він і не віднікувався, коли гуртом запитали.

– Думав, що і мене прицвяхуєш, як тоді кальоші, – іронізував Олег, якого не покидав веселий настрій. – А на тобі мою дулиську…

Він помахав перед очима Михайла скрученими пальцями.

– Та годі, Бицю! – примирливо пробасив, той, хто почав словесну колотнечу. – Чи мо ти захотів до решти заганьбити мя?

– Не я нашу нендзу зачав, – усміхнувся Олег.

– Та як хочеш крапки, то досит…

– У тебе вже багацько сивого волосся, – почув раптом. – І шрамиська писок подряпали… А яким красенем колись був. Всі дівки сохли за тобов…

– І ти вже якийсь інший, – парирував Олег. – Високий, ставний. Як на ровері їхав через село, то всі задивлялися… А ниньки?.. Щось змиршавів ти, Міську…Сутулий… І ця бородища сива…

Він раптом ще раз глянувши на колишнього земляка і запитав:

– А рука твоя де, га?

– Ет! – махнув той правицею з одчаєм у голосі.

– Багацько балакати, але мало слухати… Та й кому треба?..

– Не темняч, Міську…

– Поїхали зо мнов і взнаєш…

Олег Бицко не любив несподіваних запросин. На них не вельми приємні сюрпризики нерідко трапляються. Вже не раз переконувався. Але колишній однокласник прохав й відмовлятися не виходило. От він і стояв серед гамору ринку й думав, що чинити. Рукав, заправлений у кишеню старого плаща, інтригував. Але й до рідного села тягнула невидима силища.

– Ти спішиш? – наче вгадав Буяновський хід його думок.

– Завтра маю бути на уродинах в сестри…

– А де вона жиє?

– Та в нашому селі, Міську…

– Не годиться, Ольку, отако розходитися, – з розпукою у голосі обізвався однорук. – Яко глупаки і людиська паскудні…

Буяновський став ще раз запрохувати його до себе, а до Вірки порадив поїхати наступного ранку автобусом, що курсує через село. І Бицко погодився.

І обоє вийшли на іншу дорогу, аби добратися до потрібної зупинки. Несподівано за їхніми спинами скреготнули гальма. З-за керма темно-синьої «ауді» визирнув кучерявий парубійко.

– Здраствуйте, дядьку Міську! – весело крикнув він.

Олег зауважив, що в тому тоні бриніла якась незбагнена для нього шанобливість.

– Підвезти додому? – запитав хлопчисько.

– Як це тебе не заморочить, – якось винувато пробасив той, кого стосувалися ці слова.

– А чому б не прислужитися братовому однополчанину? – почув Бицко зненацька і зі здивуванням подивився на колишнього однокласника.

Невдовзі вони вмостилися один коло одного на задньому сидінні. Авто, покружлявши тіснуватими вуличками виїхало за місто і жваво покотилося дорогою, яку не раз долав автобусом.

– Не тямлю, Міську, куди ти мене везеш? – запитав Олег. – І що то за машина , з водієм якої ти якось дивно балакаєш? Чи мені не тре це віддати?

– А що тут такого? – не знітився той. – Це, Ольку, братко мого ротного.

З усміхом на лиці показав на молодика за кермом.

– Зачекай! – він якось дивно поглянув на шкільного товариша. – У нашій роті був Олексій Бицко. Не твоя кровинка? Високий. Темночубий. Вусатий. І з шрамиськами на лобі і на шиї…

– Він, – видихнув Олег з небаченим передчуванням. – Якось їхали ми на дачу. В аварію попали. Вижили… Моє лице тоді в місиво перетворилося, а він тими шрамами обійшовся, слава Богу…

– Геройського хлопаку маєш…

– Перестань! – йому справді було ніяково в цю мить.

Бо не розумів, що має казати. Адже належав до тих, хто не вважав великим достоїнством чиїсь добрі дії на «передку». Так його виховали. І цінував людей за нелегку роботу, а капарання не любив. Нічого не казав про це Буяновському, але той, либонь, вловив цю нотку його настрою. Та, незважаючи на це, продовжував.

– Одного разу орки приплентались до його окопу…

І Олег вперше почув, як син став калікою. Бо витягнути з його черепної коробки хоч якусь детальку було неможливо. Все казав, що попав під обстріл і не поталанило. Коли надокучали розпитами, то вдавав з себе дрімайла, ще більше рвучи душі тата і мами.

– Його напарника вбила сліпа куля, – говорив однорук, обнявши правицею. – На капусточку кришив гадів песиголовських. Ми з ротним і хлопцями підоспіли. То ті гнидники кляті тікали жи п’єти блєщали. Ми аж за животяри бралисі.

Буяновський зненацька замовкнув, хоч Бицко відчував, що той не хоче про щось говорити. Він видихнув з себе повітря і поклав руку на Михайлове плече.

– Я, Міську, догадуюся, що ти не хтів би казати…Та не мовчи! Що сталося, то сталося. Ніц вже не переміниш…

І той озвався, дивуючись, що серце не розірвалося до хвилювання.

– Їхня арта почала казитися. Твій Олексій першим почув виття снаряда, що летів до нас. І встигнув накрити собою командира. Отоді він ноги позбувся…

– Чуєш, Петрусю? – він раптом поклав руку на плече водія водія. – А ти не тільки мене везеш, а й тата того хлопуня, що собов накрив твого брата в обстрілі. Порєтував єго, а єму ногу відіграло…

– Ви, дядьку Міську, недавно повідали в нас про це… Буду робити все, що скажете…

Олег Бицко зрозумів, чого хоче шкільний товариш.

– Та нічого не треба, – вирвалося з його уст.–Сам доїду…

– А ти, Бицю, стули писка, – наліг на нього всією вагою кощавого тіла. – Пам’єтаю , шо ти і в школі впертюхом був. Та ниньки ти – мій гість. І мусиш слухатися…

Він шибеникуватими очима глипнув на Бицка, а потім мовив до власника «ауді», поклавши єдину руку на його плече.

– Завтра він має бути на уродинах у своєї сестри в моїм ріднім селі.

– Отому, в яке ми з вами недавно їздили?

– Так, Петрусю! – лице Буяновського розпливлось у посмішці.

– Коли заїхати? – діловито запитав юнак, дивлячись на них.

Він сподівався почути втямливу відповідь.

– Та я автобусом доберуся?

– Знову? – образливо мовив Михайло, гатячи кулаком єдиної руки в спинку сидіння водія. – Не дуйси на мя, Ольку! Але буде так, як я сказав. А тобі, Петрусю, вечером подзвоню і скажу.

Може, вони далі продовжували б діалог, але авто зупинилося коло якоїсь брами.

– Ходімо, Ольку, до меї господи, – проказав колишній однокласник.

Вони наблизилися до ганку. Двері неочікувано скрипнули. На порозі з’явилася жінка, в якій упізнав дівчину з танців у сільському клубі. Це до неї він не наважувався заговорити тоді, наче напала на нього перед тим зла сила і язика вкрала…

– Добридень! – проспівала вона тягучим голосом. – А я впізнала вас, хоч ви вже не такі, як колись. Міську, це – той твій однокласник, знимку якого ти мені показував.

Той на знак згоди кивнув головою. І Бицко згадав, як Буяновський зазнимкував, коли він зліз з вишні у шкільному саду й пригощав ягодами однокласниць.

– Ти зберіг таку дурницю?

– І не тільки! І ти не злуй на мене! Не можу викинути давню свою знимку! Я і до фронту з фотиком ходив. Усі дивувалиси, що шоферюга такий…

Світлини з багатьох альбомів роздивлялися з господарем увечері. Обоє сміялися, коли на котрійсь з них з’являлося зображення особи, з якою був пов’язаний якийсь кумедний випадок. Бо в той момент їх поглинала споминальна течія, з якої неочікувано виринали деталі, які зберегла примхлива пам’ять.

В ту мить до кімнати увійшла Людмила, тримаючи у руках кішку з сіруватою шерстю. Хоч Олег вже познайомився з цією жінкою, але раптом відчув, що вона не змінилася, бо стала якоюсь більш домашньою…

Дивувався, що чотирилапе створіння лащиться до Буяновського, хоч в домі було багато інших людей. Це не в’язалося з образом, який колись намалював для себе господар оселі, хизуючись трафунками з участю домашніх тваринок.

Олегу чомусь згадався один кумедний випадок. Якось на уроці фізики Буяновський попросився вийти і його довгенько не було. І Бицко подумав, що той у туалеті пахкає цигаркою, коли вчитель засовує у голови учнів формуляки. Та скоро після отих припущень хлопець повернувся чомусь, тримаючи руки за спиною. Вчитель, не підозрюючи про каверзу, наказав школяреві опустити. Михайло слухняно зробив це. Усе завершилося тим, що межи партами забігало кошеня, не розуміючи, чому торохкочуть камінчики у бляшанці, прив’язаній до його хвостика.

Допік Михайло і директору школи. Якось він проходив повз його хату й тоді на нього загарчав пес, який сидів біля своєї буди. Може, і він накинувся б на Буяновського , але чотирилапого ланець позбавив утіхи. А хлопця така безпомічність пса розвеселила. Десь через півгодини він знову загавкав на хлопця. Але цього разу злюща дворняга скоро присмирніла, ласуючи домашньою ковбаскою від дивного пришельця. А той, поки собака ковтав смаколика, гладив його голову. Коли процес поїдання завершився, тварина раптом відчула, що її пащека опинилася в наморднику, а противнючий ланець зник. Радо заскавуліла. А невідомець взяв її на руки і кудись поніс. Через вікно він заліз у школу й прошмигнув повз сторожа до кабінету керівника школи, ключ від якого знайшов в учительській.

Це сталося в суботу. А в понеділок «великий педагог» лютував, що охоронець його дому подряпав усі меблі, а найбільше познущався над диваном, який зігрівала своїми сідницями не одна молода вчителька.

Ці сторінки Олег нагадав Михайлу, коли той гладив кішку, котру принесла сваха.

– Ти ще спом’єни, єк я знущавси з наших дівчисок жи нюняли, бо Герасим топив щенюка.

– А не було так?

Однорук кашлянув у кулак.

– Таке ти не видумав,– засміявся він.

– Та муркотунка мене змінила…

– Котиха?

– А що таке?

– Звідки вона в тя?

– Ми вигнали орків з одного міста на Харківщині. В одній хаті зачув перепуджене нєвканнє… В шафі зовидів бутля з тваринков в нему. Та дістатисі не міг – розтєжка була тамечки… Але якос впоравси… З тего часу котиха зо мнов в БМП їздила…

– Причарувала? – спробув покпити Бицко.

– Смійси-смійся, неквапом мовив Буяновський. – А вона мі життє врєтувала…

– Єк? – запитав Олег більш серйозним тоном, ховаючи з ним свою насмішкуватість.

– Міна, жеби чорти її вхопили, вибухла коло мего окопа,– заговорив Михайло. – Я лежав на землі і вже з життєм прощався. Тік кровицею, а руку ще тримав кавалок мего мнєса… Вона й привела санітара… Дома нудивси без неї. А тут привіз мені котиху хлоп з міста… Це від него я йшов, як завидів Биця на базарі…

Він поклав кішку собі на коліна і запустив пальці єдиної руки в шерсть чотирилапихи.

– А знаєш що? – раптом по-змовницьки мовив колишній однокласник.– Я єї тобі подарую… Ні, ні, не єї! Моя котиха недавно окотиласи… Сусіди вже розібрали котят. А одне ще зосталоси…

– Ти, відаєш, Міську, що я ще нескоро буду дома…

– Їдеш на уродини, то возми котя, – проговорив.– Нех сестра має подарка від того, хто колис жив на єї куткови…

…Наступного ранку, коли Бицко йшов до «ауді» брата ротного, з-під його плаща висунулася голівка кошеняти, яке занявчало. А на порозі хати стояв його господар, коло ніг якого терлася хвостата «фронтовичка». Однорук прощався з Олегом і своїм подарунком.

БУМЕРАНГ

Есе

Безсоння – дуже болісна кульмінація роздумувань про будь-які дії у цьому часопросторі. Воно подібне до читання цікавущої книженції, яку перед твоїми натомленими очицями розгорнула розчепіреними пальцями імлавість, нахабно влізши у кімнату і клацнувши вимикачем.

А, може, ота тьмища і не така вже й погана? Хіба ти не знаєш, що вона, блукаючи цілісінький день у виднющості наткнулася на твоє джерело і, наковтавшись холоднющості, намірилася стати тобою? Дивуєшся, що вона підсунулася до тебе і уважно слухає твоє шепотіння бо збирає потрібну інформацію у стиснутих губах. Та не варто ошелешуватися! Вона не стане тобою.  Бо боїться бути ніким і знає, що таке з трапиться, коли займе чуже місце. Запам’ятай: тьмища – рідна сестра безсоння, без якого ти себе не уявляєш.

А водиця? Вона не могла не причарувати своєю принадністю, коли серед зими уперше угледів її. Але звабність усе ж утратила, коли весело бігала між каменюками, котрі гостряками впивалися у її поголубіле тіло, завдаючи їй болю. Вони (і досі доноситься відлуння) таким чином мстилися дзюркотливоці за палке бажання поріднитися з рікою.

І навіщо їй оте синьоводдя межи двома берегами? Бо  ж плесо далеко-далеко й ліпше залишатися в джерелі, мешкання у якому не приносить прикрощів. І чи не дурнувата вона, обравши утечу поміж уламищами скель, коли ще від прабабуні відає, що їм подобаються криваві візерунки на її тілі? Хіба цнотливиця аж мліє від тих грубуватих доторкувань?

Ці питання в’їдаються у  свідомість. І ще більше не годен втямити чому оте прозороводдя (синонім голубизни) пожвавлює моє безсоння? Адже воно – не дитинча маленьке. Навіть давно переконане, що після кіносеансу фантазії з його найбезпосереднішою участю  вже ніколи не захоче допомагати потічку добігти до його мрії. А щоб не передумав, то видумає щось постійне, аби і під час безсоння не з’явилися думки вчинити щось прикре.

Хоч що там не кажіть, а безсоння після цього – запросини в алогічну сінему, яка не має поняття про кольори. Адже воно є саме таким, хоч спочатку може здатися, що така химерія сприймання не відповідає дійсності. Немов каже, що ти, мовляв,  сам спочатку захоплювався світлянистістю, яка перетворилася на синьобарв’я, проковтнуте відсутністю кольорів у демонструванні кінострічки звихнутого часу. Чую, що чорно-біла незрозумілість нашіптує: „Не треба заморочуватися, бо безсоння – не тільки незбагненний кінематограф, а й безкоштовна сповідь душі, котрій байдуже до надуманої кимсь барвистості.” Бо вона хоче прогнати усіх від джерела, натякаючи, що існують і хмільніші напої, хоч з присмаками непам’яти.  

Знаєте: тут не існує нічого надзвичайного. Безсоння диктує суб’єктивність і об’єктивність відчуттів, чого не помічаємо. Та диваком буде той, хто журитиметься через це. Адже це є реальністю. Закон збереження почуттєвої енергії, який ніяка сила не подолає.

Не віриш? А що тобі не так, чоловіче? Ти мусиш зрозуміти, що безсоння – екстрасенс, який не помиляється, хоч і водить тебе через незрозумілості, суть яких у всій красі бачать тільки пришельці з НЛО.

Тобі так не здається? А хіба не до твого безсоння прибрів робочич,якого князь послав на бойовисько, бо ординці запрагли загарбати уділ. Пам’ятаєш, як дивувався, коли подумав, що він перед тим втамовував спрагу тією джерелицею, а потім хитромудра машинерія твого думкування повеліла тобі вдивитися у його лице. Ти, як ошпарений, зіскочив зі свого пристановиська у пітьмищі, коли зовидів, що твар є схожим на твій, тільки чомусь панує суворість у лагідному взоруванні.

Згадай, як пробував виловити хоча б крихтиночку отої ночеотрути у своїй пам’яти, але нічого з того не виходило. Не повертався суворий робочич.   Ти засмуткував, а хтось у той мент почав термосити тебе. Ти в пітьмищі не міг його розгледіти. А потім у тобі запульсувала гадка про гайдамаку з твоїм обличчям, який кличе за собою.

Ще ти бачив себе на дорозі до села: йшов до нього, а застиглість віддалялася з неймовірною швидкістю. Розсерджений, ти кидався наздоганяти, але згодом усвідомлював марницю своїх спроб. І вже не дивувала похмурість.

Безсоння – нещадний катисько з посмішкою на устах, яку не витерти й найреальнішою великою гумкою, неначе пляму з каламаря у зошиті.

Безсоння завершує щоденний психоаналіз твоїх вчинків, більше фокусуючись на реакції навколосвіття. Те, що сам їх виловлюєш із давнезності власного незабування, лише підтверджує це.

І не пробуй утекти від безсоння. Коли наважишся на таке безглуздя, то тебе з головою накриє вода з отого джерела, а гострющі уламки скель бігтимуть до нього, аби посміятися з твого намагання вирватися з узвичаєного кола.

Адже безсоння – бумеранг, який повертається.

ВІНОК ЦИБУЛІ

Оповідання

1

         Віктор Богатиренко не дозволяв собі приймання їжі без вживання цибулі. Тому великий овоч з цього городнього роду завше мав бути у його ранці, з яким ходив до школи. Бо на великій перерві постійно бігав до їдальні, де кухарка тьотя Клава з сусіднього дому насипала йому борщу чи каші, не вимагаючи плати у сиротини. А вдома оцибулювався, коли баба Лизавета, весь час щось бурмочучи собі під носа, ставила перед ним смакоту, запах якої приємно лоскотав ніздрі.

         Та одного разу вона, тримаючи перед собою тарілку з вареною картоплею і густющою підливкою з грибів, прошепелявила беззубим ротом:

• І як , Вітю, дівчиська витримують запах твоїх цибулищ? Ох, здається, це вже світ всенький перевернувся догори дригом.

         Хлопцеві хотілося бовкнути якусь гострість, чуючи охкання старенької. Бо не був тим , хто соромливо шукав відповіді у кишені піджака, що висить у чужій хаті. Й тільки засміявся. Не бажав хоч словечком зобидити свою бабуню. Скільки себе пам’ятав, жив із нею та дідом Прокопом, який цілими днями пропадав в колгоспній кузні, а вранці в садку біля будинку будь-якої пори року “бавився” гирями, котрі колись привіз з міста син-школяр. Мама Віктора померла, народжуючи його, а тато через кілька місяців після цього подався на заробітки в карелію і …здимів, не озиваючись навіть до батька і матері, котрі тягнулися з усіх сил, опікуючись його сином.

         Та якось після вечері хлопець несподівано став сильно одеколонитися і перепитував діда чи ще чути противнющість з його рота. Баба, уздрівши це, заєхидничала:

• Нарешті спам’ятався, лобуряко…
• Та що ви, бабцю, таке кажете? Їв і їстиму цибулю. Але сьогодні вперше йду на танці до клубу. Не хочу, щоб хтось вчув запах…

         Тоді найбільше шейкував з Оксанкою – донькою отієї тьоті Клави. Й не підозрював, що на рік молодша школярка згодом стане його дружиною.

А трапиться це перед закінченням військового училища, в курсанти якого його зарахували після навчання у сільській школі. Ото сміху було, коли недавні однокласники вручили молодому подружжю вінок цибулі і, дивлячись на нього, жартома побажали солодкого життя. Хихотіла, дивлячись на таке несподіване доповнення до церемоніалу, новоспечена дружина. Але вона, не ховаючи усмішки, водномить не кпила із захоплення чоловіка. А він чомусь зненацька згадав не надто приємну для нього історію з вінком цибулі, яка не давала спокою майбутньому офіцерові.

ІІ

         Коли перші пожовклі листочки почали зриватись зі старих берізок біля плацу і, кружляючи у повільному танці, падали додолу, Віктора Богатиренка і Семена Богатирьова (за два роки навчання вони здружилися, а в казармі спали на сусідніх ліжках) покликав до себе начальник училища полковник  Рубцов. Вони заспішили до його кабінету, бо знали, що той не любить запізнень.

         Переступивши поріг, козирнули і відчеканили вітання, як і мало бути в подібних випадках. Й очікували слів свого начальника. А той навіть не підвівся зі свого крісла, а різкуватим помахом руки повелів підійти ближче.

• Ви – молодці! Добре обоє виступили на змаганнях з гирьового спорту в окрузі. Не посоромили честі училища. Даю кожному тиждень відпустки…

Хлопці не чекали такого. Вискочивши з кабінету, почали міркувати, що робитимуть.

• Зможеш тепер щодня бачити свою Ксюху і не думати, що попадешся у “самоволці”, – реготнув Семен.

         Віктор не звернув уваги на дещо іронічний тон товариша.

• Нічого не вийде! Поїхала вона у село до хворої мами. Декан відпустив поки та виздоровіє…
• І чого б тобі не поїхати за нею?
• А де житиму? Баба з дідом вчаділи цієї зими, а їхня хата згоріла…
• В мене такої сумоти немає. Подамся до мами в село на Бєлгородщину. Давно її не бачив…
• Може і я з тобою поїду, якщо ти не проти? Завжди цікаво дізнатися як живуть люди в інших краях.

         Лице товариша розплилося в усмішці.

• Коли хочеш, то я не буду проти…

         І ще того вечора обоє зупинилися на вокзалі в Харкові. Могли б нічним потягом податися до Бєлгорода і зійти на одній із станцій, звідки Семен, як він говорив, дійшов би додому із зав’язаними очима. Але Віктор впросив його хоч на день залишитися у місті. Після ночівлі на жорстких лавицях двірця, курсанти подалися у середмістя, коли засвітало. На вулиці Сумській Богатиренко з побожністю дивився на кожен старий будинок і намагався детальніше розпитати про їх стіни в людей, які виходили з під’їздів. А Богатирьов у цей час дивувався з цікавості товариша.

• І чого, Сьомо, ти такий байдужий? – допитувався Віктор.
• Та не потрібна мені ота хохлятчина, – спересердя випалив Семен. – А коли б усе було б російським, то я не був би таким. Не розумію, Вітю, чому якимось хохлам віддали наше місто…
• А чого ти такого ніколи не говорив у Києві? – не втримався.
• Та ж то матір городів руських.

         Віктор не хотів сваритися з ним і обоє скоро повернулися на вокзал. А невдовзі кур’єрський потяг довіз обох до отієї станції. Вийшовши на маленький перончик, вдихнули свіжого повітря. Семен роззирнувся надовкола і, взявши у руку невеличкий чемоданчик, рушив на путівець, що зміївся між всілякої рослинністю, котра вже почала вкриватися жовтизною осені. Віктор мовчком пішов за ним.

Надвечір, коли навколишність опустилася перед сутінками, вони переступили поріг хати, в якій жила Семенова мама. Ненька, угледівши сина, кинулися на нього з обіймами й радісно залепетала, наче до маленької дитини. Хлопець щось балакав, звертаючись до неї. Віктор не прислухався до тієї бесіди. Йому постелили у світлиці. Він, поклавши голову на подушку, відразу заснув, бо таки далася взнаки ніч у сутолоці поосенілого вокзалу і далека дорога, яку подолав.

Уранці вийшов на подвір’я і почав ритмічно розмахувати руками, як під час фіззарядки в училищі. Визирнув за подвір’я. Угледів, що батьківська хата його товариша міститься недалеко від крамниці, біля якої суботнього осіннього ранку стала збиратися незрозуміла черга.

Це зацікавило Віктора і він у штанах воєнного крою та в майці, заправленій в них, рушив до гурту.

• За чим така черга? – поцікавився у гевала із зарослим щетиною лицем, який і не намагався приховувати запах міцнющого перегару, випитого напередодні.
• Цибулю привезли! – заволав він.- Ах, яка добра вона для закуски…
• А у вас немає своєї?
• Не росте, солдатику, Не росте… Затямив?

         Богатиренко ще хотів про щось його запитати, але раптом його погляд упав на садибу, де очікували ласки сонячного проміння вінки цибулі.

         Торкнувся плеча недавнього співбесідника.

• А онде? – показав рукою.
• Набрид ти мені, хлопче! Але з поваги до мундира коротко поясню. Хохол там живе, пойняв.

         Із уст його зірвалася матюччя, яке промовляв, регочучи. Віктор і раніше чув міцні лайки з чужих уст. Тому не здивувало почуте. Але стало якось ніяково.

ІІІ

         Повернувшись в дім, де колись жив його товариш, запитав у нього про сусіда, який вирощує цибулю.

• Та не знаю я його, бо той недавно переїхав сюди, – чесно зізнався Семен. – Тільки знаю, що прізвище у нього таке ж, як і твоє.

         Заінтригував.

• Ти собі як знаєш, а я піду познайомитися з ним, – запально вигукнув.

         Як мовлено, так і зроблено. У випрасуваному і застебнутому на всі гудзики мундирі вийшов з хати. Вже через кілька хвилин відчинив хвіртку чужої садиби.

         Її господар здивувався появі незнайомця, але нічого не сказав. На його лиці не блукало хоча б слідочка цікавості.

Коли Віктор підійшов впритул, то поручкався. А почувши про мету візиту молодика у курсантському мундирі, запросив його до хати.

• Жінко, куди ти запропастилася? Ходи сюди! Накривай стола… Гостя маємо…

         В оселю, де вони стояли, увійшла представниця прекрасної половини людства, мило усміхаючись. Було видно, що прожиті літа вже поборознили її смагляве лице, але вона не подавала вигляду, що втомилася від щоденності, котра, мабуть, надумалася битися з нею навкулачки.

• О-хо-хо! Стоять, наче батько і син, – сердито буркнула, проходячи повз них.

         І тільки після цього Віктор ще раз уважно подивився на вирощувача цибулі. Аж остовпів, коли втямив, що вони є подібними один на одного, як дві краплі води. Лише той виглядав набагато старішим від хлопця. Щось кольнуло під серцем. Уперше. Ніби стало додатковим аргументом, що він неодмінно спробує хоч якось пояснити для себе цю дивність. Хоч і не знав, як заведе про це мову, але вже був переконаним, що не відступиться.

‘        Доки тривали ці оглядини, господар не обмовився жодним словом, а винувато усміхався. Та після того, як дружина запросила до столу, пожвавішав. Плечем підштовхнув його до жаданого і поставив перед ним стільця. Віктор не хотів противитися, хоч усе йому не подобалося. Не міг втямити чому оту меблеву необхідність застелили загидженою мухами скатертиною з плямами від овочів та якогось незрозумілого жиру. “В нашому селі ніколи не зробили б такого”, – подумав він. А господиня й не подумала, що комусь буде незручно за нечупарність у її домі.

Господар в той час схопив за горлечко бутля із сивуватою рідиною, який вищився серед кількох цибулин та овочів, звідкілясь витягнув стакани, щоб розлити у них питво. Віктор один із них рішуче закрив рукою.

• Дивися, Ксюхо, він пити з нами бридиться!, – здивовано викрикнув літній мужчина. – А чого ж тоді сюди приперся. Пий, коли наливають.

         Грізний монолог був недовгим. Але чи не кожне речення він присмачував багатоповерховими витворами “ласкавих” слів, які вилітали з його рота, наче горошини зі стручка, який лускався.

         Він захихотів, блиснувши жовтизною зубів. І став наливати собі, підсунувши ближче цибулину.

• Та я вже казав вам чого хочу, – запально заговорив курсантик, чомусь торкнувшись рукою короткостриженого волосся. – І не п’ю я зовсім, бо займаюся спортом. А цибулину з вашого столу з’їм із задоволенням.

         З лиця господаря не зникало здивування. Він лише кліпав очима, коли хлопець взяв овоч, який недавно витягнули із землі. Позирком пошукав ножа. А вздрівши його, взяв у руки. Обережно, але впевненим рухом зняв одежину з цибулі. Відрізав залишок того, що колись живило її. А потім розполовинив її та, часткуючи ще дрібніше, почав кидати собі до рота оті шматочки, щедро підсолюючи їх, ковтав і не кривився, а навіть чомусь усміхався з своєї витівки.

• Звідки ти?, – дивлячись на таку дивність, повільно видушив з себе той, на чиєму обійсті Богатиренко вздрів вінки цибулі, які зробив приводом для ближчого знайомства.

         Віктор спокійно назвав своє рідне село. Й не зрозумів чому той  так раптово змінився на лиці. Весь побілів. В якійсь незрозумілій судомі почав ковтати повітря, наче воно зненацька зникло і тільки ковтки свіжого кисню могли порятувати. А з руки його дружини, яка вмостилася поряд з благовірним, випав стакан із самогонкою.

         Запала тиша. І після паузи нарешті обізвався ще не оцибулений.

• І я колись в ньому народився, – ковтаєчи слова, тихенько мовив він.- Зачекай… У селі було кілька родин з таким прізвищем… Ти з чиїх… Богатиренків?

         Нічого не підозрюючи, хлопець почав розповідати про діда Прокопа і бабу Лизавету.

• То мої татко і мама, – заплямкав сполотнілими губами старший Богатиренко.

         Хлопець уже зрозумів, що несподівано прийшов в оселю свого батька, який колись залишив його маленьким. Та не мав наміру зупиняти потік відвертості.

• Як вони там?
• Нема вже обох на білому світі. Вчаділи цієї зими.

         На мить хлопцеві здалося, що влучні кулі розтрощили бутель самогону, немов мішень на полігоні, і господар не знав, що тепер чинити.

         А юнак, згадавши про пережите, не захотів обіймати віднайденого батька. Вставши і насунувши форменого кашкета на голову, рушив до виходу. Бо був максималістом у виявах почуттів.  І “хохол” з цибулею перестав його цікавити.

IV

         …Навчання в училищі підходило до кінця. Але й тут не обійшлося без несподіванок. В той останній рік Україна проголосила свою незалежність.

Після того, як про це оголосили перед строєм, Віктор і Семен несподівано отримали звільнення. Обоє подалися на Теремки, де в якоїсь родички мешкала Оксана. Віктор гадав, що ще застане її ще перед тим, як вона піде до свого інституту й тоді у них буде більше часу для приємного спілкування. А в Семена був інший намір, бо і він завів собі дівчину там і теж хотів побачити її.

         Дорогою хлопці обговорювали недавно почуту новину.

• Залишайся тут, Сьомо… Давай попросимося в одну частину української армії.
• Не сміши мене… Щоб я служив у Хохляндії… Придумали собі якусь державу. Та ніколи не було такої. То все Малоросія, а точніше Росія… Краще їдьмо до неї. Зі своїми дівчатами…

Вікторове лице посуворішало.

• Не мели дурниць… Ти ж добре знаєш, що такого ніколи не буде!..
• От ще колись зустрінемося. Але в різних арміях. Стережися мене, Богатиренку…

         Він якось дивнющо подивився на Віктора. А потім продовжив, не вибираючи слів.

• Думай про що говориш, хохол нещасний… А не хочеш втямити, то навчу колись… Та пішов ти.

         І махнув рукою. І не помітив, як однокурсник змінився на лиці. Він і раніше чув словесну нестриманість від Семена. Але особливого значення їй не придавав, бо не бажав перейматися молодечою бравадою іншої людини. Може й тому промовчав. Та відчув, що йому знову стало ніяково, коли почув матюки у селі, де народився Богатирьов.

V

         …Комбат з позивним “Богатир” разом з начальником штабу і командирами рот обмірковували як витискатимуть орків з одного селища біля Куп’янська, бо таке завдання отримав підрозділ. До офіцерів, які сперечалися в бліндажі, увійшов сержант – русявий юнак, лице якого було подібне на комбатове.

         Козирнувши усім, чітко сказав, що хоче звернутися до найстаршого з них.

• Говори, синку! – наказав той.
• Там хлопці кількох диверсантів полонили…
• То відправте їх до штабу бригади. Нема в мене часу займатися ними, – і махнув рукою. – Хоча зачекай! Приведи когось з них сюди…

         Невдовзі двоє солдатів розлючено заштовхали у земляне приміщення якогось високого хлопця в чужинському мундирі.

• Обережнішими будьте , хлопці, – сказав комбат. – Не штовхайте його так.
• Ми розуміємо, командире, – обізвався один з них. – Та не можемо стриматися. Він ножем поранив одного з нашої трійці.

         А той осмілів від почутого.

• Укри нещасні… Нацики… Негайно відпустіть мене, – нахабно заговорив російською. – А то пошкодуєте…

         На голови усіх, хто в той момент був у бліндажі, полився потік лайки.

         Офіцери та солдати розреготалися. Вимагач перебував у полоні, але поводив себе так, неначе усі відчували якусь вину перед ним й він має право повелівати. Через це й сміялися.

• Та будьте тихіше, хлопці! – Богатиренко тупнув ногою, хоч теж не міг стримати усміху від самовпевненості незнайомця.

         А після цього звернувся до нього.

• Прикуси язичка, герою, і реально оціни становище, в якому опинився… До речі, ти звідки?

І полонений назвав село в Бєлгородській області, в яке комбат колись приїжджав, будучи курсантом військового училища.

• А прізвище у тебе яке?
• Богатирьов я. Олександром величають.
• А батька часом не Семеном звуть?
• Звали, – буркнув той. – Нема вже його. Торік разом з сусідом Богатиренком пішов рибалити. Перепилися обоє і втонули на човні, коли він перевернувся.

         На лице комбата набігла якась осмута. Бо не думав він, що так несподівано дізнається про смерть батька, якого у свідомому житті бачив тільки раз. Та й колишнього знайомця з училища було по-людськи жаль. Такі безглузді кончини.

         Полонений не міг збагнути, що раптом сталося з найстаршим командиром.

• Ви знали мого тата? – залепетав тихеньким голосом після невеликої паузи.
• Колись разом училися у загальновійськовому командному, – ошелешив комбат. – І з Богатиренком говорив, як був у вашому селі…

         Ще хотів щось сказати. Та юнак, заінтригований почутим, уже не відступав.

• Що було далі?
• Коли закінчували навчання, то проголосили незалежність України. Тоді пропонував йому служити разом. Але він тоді категорично сказав, що і не мріє про Хохляндію…
• Впізнаю батю! – якось усміхнено мовив хлопець. – Не любив він хохлів.
• І що ж мав за це?

Тепер молодику довелося задуматися.

• У владивостоці, де жив, дослужився до командира роти. Але з армії його вигнали . Бо на черговій пиятиці забагато наговорив полковникові з округу, а він виявився злопам’ятним…
• Пригадую, що він таки нестриманим був, – додав у монолог своїх кілька слів Богатиренко. А той, хто стояв навпроти, продовжив говоріння.
• Не затримався і в міліції. Сам після запою пішов звідти. Ще десь працював. А коли померла мамка, то продав квартиру і переїхав зі мною у своє село…
• А ти як тут опинився?
• Коли батя потонув, я тільки повернувся зі строкової. Куди податися? Колись трохи був ковалем. З села поїхав у місто. Сантехніком влаштувався. А коли прийшов з армії, то не захотів вертатися до чорної роботи. От і підписав контракт.

         В той момент Віктор Богатиренко згадав свою молодість. Після закінчення військового училища його призначили взводним, згодом довірили і роту. Службу закінчив на посаді командира мотострілецького батальйону. Сидіти на заслуженому відпочинку не став. Влаштувався інженером в комунгоспі в містечку, де жив. І радів, що на вихідних до нього та Оксани приїжджав син Артем, який після строкової служби в обласному центрі вчився у технічному університеті.

         Коли почалася війна, сам того ж дня подався у райвійськкомат. Вже в обласному центрі побачив серед новобранців сина. Знайомого офіцера, який займався поповненням, попросив направити в одну частину.

         Так і потрапили вони на Харківщину.

• Може, залишитеся при штабі? – запитав його на якийсь десяток літ на вигляд молодший комбриг з полковницькими погонами, скроні якого вкрила перша сивина. – Досвідчені офіцери мені дуже потрібні. А в поповненні такі рідко трапляються.
• Розумію, Павле Івановичу! – перед прибуттям він взнав прізвище та ім’я майбутнього командира і, підійшовши впритул до нього, по-батьківськи поклав руку на плече. – Не люблю штабної роботи. Ліпше відправте на “передок”…

         Так і став комбатом. А син знайшов своє місце серед розвідників, бо таку військову спеціальність мав.

         …Ніби у повільній демонстрації життєйського кіно, пропливли перед ним знайомі кадри. Занурившись у спогади, не помітив, що тихенько вийшли всі офіцери, а полоненого кудись повели оті солдати… Із задуми вивів голос сина…

• Знову ти, тату, забув про обід.

         І поставив перед ним посудину із вареною картоплею, густо заправлену тушениною. Порившись у кишенях свого мундира, витягнув цибулину.

         Дивлячись на неї, Віктор Богатиренко вдруге того дня усміхнувся. Йому чомусь подумалося про давні вінки цибулі. Про отой, що жартома вручили на весіллі. І про побачений у російському селі.

ПОМСТА

Оповідання

Тьмища була непрозірною. «Сивий» з власного досвіду знав, що у таку пору можна чекати на несподіванку, неприємно забарвлену. Диверсанти не дріматимуть. Підійдуть впритул, нароблять рейваху і займуть вигідну позицію. Вже тричі за це літо намагалися, але… Тому він, стоячи на посту, вслухався у кожен шурхіт. Хто-хто, а недавній вчитель біології теорією і практикою підштовхувався до того, що тишина уміє промовляти. Той, хто підкрадається, неодмінно сполохає якусь комашину і вона обурено подасть сигнал іншим.

Не помилився. Десь вдалині озвався цвіркун. І це стривожило. Почав вслухатися у сумеркність. Хтось чалапав до них, не думаючи про осторогу. Напружився, клацнув  затвором автомата.

–Хто там? – прокричав у невидне, не висовуючись з окопчика.

–Свій! Свій! Не стріляйте!

–Залишайся на місці і не ворушися!

А сам випустив у беззоряне небо коротку чергу трасуючих куль. Ще не встигнув опустити зброю, як до нього підбігло двоє хлопців, на ходу поправляючи бронежилети.

–Нащо знімаєш тривогу, «Сивий»?

–Там, у низині, хтось є. Варнякає, що свій, а паролю не знає.

–Клич його сюди! – пошепки мовив один з тих, хто прибіг на тривожні постріли.

Трійця вже давно діяли разом. І після цих слів напарники вартівничого миттю зникли у тумані. Навіть він не вспів втямити. Та й не мав часу цим перейматися . Мусив робити своє, щоб не підвести побратимів. Заціпенів. Але тільки на мить. Гукнув у непрозірність, щоб той, хто наблизився до позиції,повз на його голос. А сам мерщій віддалився від того місця, з якого кричав. Бо всяке могло статися. Лише почув невдовзі, що  на дно траншеї щось гупнуло. За  звуком визначив, що впало людське тіло.

Скоро опинився коло нього. А поряд щось з’явилося. Чужу присутність видавали уривчасті подихи. «Сивий» маленьким ліхтариком освітив низ свого недавнього сховку. Там зводився на ноги літній мужчина з продовгуватим мужнім лицем землистого кольору та сивуватого  волосся і такими ж вусами, які закінчувалися там, де підборіддя почало плавно переходити у шию.

–Тьху ти!– процідив крізь зуби і вилаявся.

А потім впритул підійшов до незнайомця та легенько штовхнув його у груди.

–І чого ви приперлися, дядьку? Ми ж направду могли  вбити.

Він хотів проказати ще якусь дошкульність, але вмовк. Наче наткнувся на якусь невидиму перепону.

– А вже ліпше вмерти, ніж жити далі,–засопів у темені.

Молодих вояків ошелешили такі слова. Ні, вони розуміли, що від чужої кулі можна несподівано згинути . І як солдати були готовими до цього. Та дивнувата фраза про байдужість до власного життя прозвучала від цивільної людини. Це ошелешувало. В головах почали роїтися різні думки. Та неочікуванець цього не бачив у суцільній темряві.

–Що ви таке патякаєте, дядьку? – першим спромігся вичавити з себе слова «Сивий». – То – життя -. То – дар Божий…

Він вже опанував себе і хотів почати лекцію.

–Добре тобі балакати,– шморгнув носом незнайомець.–А мені вже світ немилий…

У пітьмавицю знову вгвинтилася тиша. Солдати стрибнули у траншею і підсунулися до незнайомця.

А той продовжував плакати і не міг зупинитися.

–Та перестаньте,– буркнув «Сивий».–Що сталося?

Те, що в темнющості почули хлопці, не вкладалося у голови.

–Живу у селі,– заговорив дядько.– І не думав, що прийде біда!

–Яка?

–Ті сепари допекли. Вбили…

–Вашу жінку?

–Н-є-є, моя Василина давно померла. Рак з’їв її.

–А у вас що дітей нема?

–Чому ж? Мав сина. На інженера він вивчився. Працював у Донецьку. Женився. На однокласниці. Та нема вже його…

-Чого?

–П’яний мент роз’їхав своєю тачкою. А невістка після похорону продала хату і перебралася до мене…

–В неї що своїх тата і мами не було?

–Вчаділи вони одної зими. А вона сама там жити не захотіла. І перебралася до мене. На свою погибель…

Молоді почули шморгання носом.

–Заспокойтесь! – тихо мовив «Сивий», обнявши за плечі.

Спокійність і доброта подіяли магічно. Плач припинився і було чутно, що старий хоче далі розповідати.

–Жили ми тихо. Та війна почалася…

–Щось ви, дядьку не договорюєте?–раптом озвався хтось із колег «Сивого»– І українською так ладно шпарите…

–А як я маю балакати?

–Та по-кацапськи. Всі ви на Донбасі такі…

–Не заперечую, що знаю російську. І говорю нею деколи. Але українська є рідною…

–Не розумію.

–Та зі слобожанських я. Ще цариця Катерина ІІ переселила мій рід. В нас все село таке…

Хлопці у темені  не могли розгледіти як він пучком пальців перехрестив лоба.

–Ви зупинилися на тому, що почалася війна,– нагадав «Сивий».

Нічний гість продовжив говорити.

–Ет!– махнув рукою.–Ніч ще довга. Слухайте…

Тільки він проказав це, як з далечіні почувся свист. За характерним звуком «Сивий» моментально визначив, що летить міна і встиг впасти на дно траншеї, збивши з ніг несподіваного візитера. Чужий «гостинець» розірвався десь поблизу, обсипавши їх холодною землею.

–Прицільно б’ють, гади!– проговорив «Сивий», випльовуючи грунт. – Але ми ще живі. Дідько його вхопив би. Продовжуйте, дядьку!

***

–Сепари зайшли до нашого села. Нещадно били, коли чули хоч одне українське слівце. Та скоро ваші хлопці вигнали їх. Ніби українські ми. Та влади немає. Хіба що іноді диверсанти прибредуть.

–Вибили би ми їх!–скрегочучи зубами, мовив вартівничий.– Але команди немає. На жаль…

Знову з долини почулося свистіння. Цього разу міна вибухнула за траншеєю.

«Третя неодмінно поцілить в нас»– подумав «Сивий» і вскочив до бліндажа, штовхнувши перед собою дядька. Його розрахунок виявився точним, бо бухнуло у траншеї і вибухова хвиля підняла вгору і жбурнула безтямного на долівку. Очуняв. Розплющив очі .

• А хлопці де?
• Не знаю. Певно, вбило їх, бо ніхто не озивається.

Це був лише здогад. Але він виявися правильним. Коли «Сивий» визирнув з бліндажа, в його нюх ударив запах крові й людського калу. У темноті спробував намацати двері і рука доторкнулася до чогось липкого. Зрозумів, що то кавалок людської кишки. Повернувся туди, де перебував раніше. А невідомець оглядав все доокруж при тьмавому світлі. Погляд його зупинився на кулеметі у просвіті.

– Знайома зброя?– поцікавився «Сивий». 

–В армії був кулеметником.

Знову бабахнуло. Метнувся до зброї, націленої у тьмищу. Вчасно. Бо залунали постріли. Невидність прокреслювали трасуючі кулі. Якась з них, очевидно, вцілила у солдата, бо він став повільно сповзати додолу. Старий кинувся до нього допомагати, бо побачив, що смерть ще не завітала до бійця. Але той, важко дихаючи, прохрипів.

–Облиш мене і ставай до кулемета!

Селюк мовчки виконав команду. До плеча притулилося поліроване дерево. Миттю згадав все, що його колись вчили. Подивився у прицільний отвір і угледів кілька розмитих постатей, які простували на бліндаж.

–Ну чекайте, суки!–випалив ураз.– Буде вам свято.

Почекав, поки чужинці підійдуть. Лише тоді натиснув на курок. Стріляв короткими чергами, але прицільно. Кулі одна за одною досягали мети. У нічне небо полинуло нелюдське завивання. То кричали поранені.

Атакуючі припали до землі. На кілька «двохсотих» і «трьохсотих» не звертали уваги. Самим би уціліти у катавасії, в яку потрапили через командира. Гарячково міркували над цим до того, як десь поблизу, загуркотів мотор. Зірвалися і побігли замінованим полем. Під лунання вибухів до бліндажа під’їхала БМПешка. З неї вискочили солдати і розбіглися надовкіллям.

А кулеметник схопив автомата і побіг туди, куди недавно стріляв. Та через кілька митей спіткнувся через щось незрозуміле. У світі зеленої ракети побачив, що то тіло одного з тих, хто хотів захопити позицію. «Матиме тепер землю коло нашого села», – подумав зі злістю. Не міг заспокоїтися, дослухаючись до тишини. І виразно почув, як звідкілясь доноситься стогін.

Рушив на звук. І біля каменя, який освітила фара БМПешки , побачив пораненого. Коли підійшов до нього ближче, то упізнав «Кепа», від якого утік.

***

Сепари до того знахабніли, що п’яною компанією частенько вривалися в село.

Так сталося і того разу. Коли почало темніти, на сільську вулицю несподівано в’їхав бронетранспортер. Зупинився біля крайньої хати. З його нутра вивалися сп’яніла ватага у військових камуфляжах без шевронів.

–Хазяин накрывай на стол, – загорлопанив найстарший, ногою відчинивши двері. – І побистрее. Нам некогда!

– Не стыдно вам вымагать?- невістка господаря перейшла на російську.- Вместо того, чтоб войти в чужой дом по-человечески.

Грізний тон молодиці на мить охолодив нахаб. Першим оговтався старший за чином.

–Вы слышите, что поет птичка?- ­ він впритул підійшов до молодої жінки і різким рухом вхопив її за підборіддя.

          –Не боишся?- вивів її у коло. Безвусі юнаки захихотіли. Вони наблизилися до свого командира і мовчки дивилися за тим, як він однією рукою обхопив жертву, а другою м’яв тужаві груди під кофтиною.

Старий зрозумів, що наближається халепа. Підійшов до того , кого хлопці кликали «Кепом», і  примирливо поклав руку на плече.

• Та не обращай  ты на нее внимания, сейчас сам все сделаю.

Поглядом темнуватих очей повелів родичці зникнути, як побачив, що зайди випустили її. Коли вона простягнула руку до клямки дверей, зненацька притягнув її до себе. Здалося, що її тужавості буквально прилипли до грудей велетня у полосатій майці.

–Побавимся ребятушки!- він пожбурив молодицю на ліжко і поглядом обвів підлеглих, які почали весело розстебуватися.

–Что вы удумали?– прохрипів старий і кинувся до старшого. Але не вспів наблизитися до нього , бо впав непритомним на підлогу від різкого удару в спину. І уже не бачив, як старший різко зірвав кофтину з тіла невістки, котра безуспішно намагалася встати з ліжка і, наче кішка, відчайдушно царапала того, хто накинувся на неї. Й не помітила як він різко штовхнув її й вона непритомною впала на подушки. Між ними заховалася її голова, а молоде тіло зваблювало білиною. Як дикий звір зробив свою справу і вдоволено посміхаючись, кивнув підлеглим, очима показуючи на розпластане жіноче тіло з розсунутими ногами. А сам підійшов до столу, де хлопці розливали спирт зі своїх баклаг у знайдені посудини і штик-ножем кускували старе сало та хліб. З насолодою випив і, закусуючи, погладив черево.

–А с ней что будем делать?– поцікавився останній з черги, підходячи до гурту.

• А штык-нож тебе зачем дали?

«Кеп» рвучко підвівся, схопив холодну зброю, яка лежала на столі, Підійшов до ліжка і гострінь легко проткнула тужавість, під якою билося серце.

На той час старий вже очуняв і з жахом бачив, як зайда розправився з невісткою. Жити не хотілося. Склепив повіки. Йому вже було байдуже до того, що станеться з ним.

–«Кеп»! Неужели мы свидетеля оставим?– перепитав хтось з ще більше захмелілих хлопців і показав на старого на підлозі.

• Ну его!– байдуже махнув рукою старший.–Еще успеем.

Пиятика продовжувалася. Всі залпом перехилили те, що стояло перед ними. Накинулися на закуску. Старий краєчком ока помітив, що ніхто не дивиться за ним. Одним ривком звівся на ноги і прожогом кинувся за двері. Не гаючи часу, вибіг на подвір’я і щез у темноті, яка ніби проковтнула його. Зайди спам’яталися, коли він віддалявся від власної хати. Вони зчинили несусвітню стрілянину. Та жодна куля не зачепила того, хто утікав.

– Сбежал старый хрыч!– лайнувся «Кеп».

Коли старий біг темінню, чужинці спересердя вилили у посудини те, що зосталося у баклагах. Та тільки хотіли ковтнути алкоголь, як до кімнати ввірвався кремезняк в плямистій уніформі. Однофразово привітався з усіма, а потім підбіг до «Кепа» і міцнющо обійняв його.

–Чертяка! Когда мы с тобой виделись последний раз?– не випускав його з свого обхоплення.

–Кажется лет пятнадцать. Еще с тех пор, когда в Перми жили в одном доме. И не думал,что встречу тебя здесь.

-Я тоже.А теперь даже рад. Поможешь мне?

• Что надо делать?
• Вместе с моими ребятами завладеть одной высоткой.
• А не боишся, что начнут отстреливаться?
• Не сцы! Верняк.

І коротко розповів, що розвідгрупа вже обдивилася позицію і дала координати артилеристам. Ті обіцяли накрити точку щільним вогнем. А після того хлопці можуть атакувати, бо опору вже не буде.

Говорив чітко та упевнено. Це і стало аргументом на користь участі у нападі. Ще й зрадів, що його п’яне військо розімнеться. А ще й, може, нагороди отримає. Тому й кивнув головою згідливо замість слова.

Двоє земляків випили разом з іншими. Похапцем закусили залишками сала та хліба. Шумливою ватагою вийшли з хати. На подвір’ї «Кеп» вишикував своїх і коротко пояснив, що треба робити. І з диверсантами, яких бачили вперше, вони подалися у невідомість. Наче на якусь прогулянку.

А в цей час старий, добравшись до позицій «укрів», розповідав про себе. Але виговоритися не встигнув, бо почався мінометний обстріл, під час якого і встав до кулемета. А після стрільби з нього скоро подався сюди.

Тепер стояв перед своїм кривдником і дивився, як той затискав рукою коричнувату пляму на лівій нозі. Фара з бронетранспортера ще обмацувала надовкілля. І у спаласі світла «Кеп» угледів крижаний погляд своєї недавньої жертви. Потягнувся до «фінки», захованої в одній з кишень. Та метнути не встигнув , бо ударом носака старого шкарбуна  селюк вибив холодну зброю. З зі злістю вхопив автомата і натиснув на курок.

На постріли збіглися солдати. Побачили невідомого чоловіка, який стріляв у тіло вже мертвого ворога. Скрутили і повели до бліндажа.

– Та відпустіть його, – тихо мовив «Сивий». –То він стріляв… То він…

– Та він став до кулемета, коли мене поранили.

                                                ***

Командир розпорядився двом солдатам залишитися на позиції, а скаліченого занести до БМпешки. Хлопці сновигали траншеєю, а старий сидів на порожньому ящику і прислухався до того, як потужна машина,надсадно ревучи, везла у тьмищу «Сивого», якому не вспів дооповісти про свою кривду і свою помсту.

МОЛОТОК

Новела

Вечорова імла насувалася на село, як розлючена вовчиха на беззахисну жертву. Височінню, котра опускалася все нижче, біг  вітрюган, погрожуючи кулачиськом маленьким веселим хмаринкам, котрі стрімголов утікали од нього.

Михайло Семків, прошкуючи зимовою вуличкою  села, радів, що скоро дійде до своєї хати, де заховається й не уздріватиме страхоти.

Раптом на засніжений шлях упала відчахнута гілка розлогого старого клена. Рефлекторно відскочив з дороги, бо не хотів, аби подарунок лютневого повітря зачепив його. І впав у сніг, бо не сподівався на таке.

Чортихнувся перед тим, як звестися на ноги.  Та скорчився од різкого болю і безсило опустився на те місце, де перебував, не розуміючи, що  з ним сталося.

Але це, слава Богу, тривало недовго. Нагодився сусід, який постійно підтримуючи, допоміг дошкандибати до оселі. Галя (дружина і медсестра місцевої амбулаторії )  обдивилась його, сказала про розтягнені сухожилля на лівій нозі. І побігла до комірчини, аби знайти висушені трави, припасені для такого випадку.

Через кілька днів він уже ходив хатою, опираючись на паличку, й думав, що мине ще небагато часу і він увійде у шкільний клас, аби наткнутися на допитливі позирки учнів.

Та під ранок проснувся і протирав очі, не розуміючи, чому на околиці села, де  знаходився його навчальний заклад, залунали вибухи. Вискочив за поріг, хоч ноги ще поболювала. І побачив, як невідомий літак, скинувши бомби, зникає у сіризні поранкового неба.

• Михайле!.. – почув переляканий жіночий голос. – Війна!..

Почуте ошелешило. І він не знав, що має чинити в такій ситуації, хоч не вважав себе людиною, яку несподіванка може налякати. Але заціпеніння минуло, коли побачив стовп вогню  у тому боці, де недавно вибухало. Пожалкував, що не може добігти туди через пошкоджену ногу й втішав себе, що люди без нього збіжаться та загасять пожежисько.

З такого болісного розмірковування його вивело звернення благовірної:

• Досить тобі сиднем бути… Пішли до льоху… Хіба не чуєш, що гул наближається?.. Знову бомбитимуть…

Семків, нічого не кажучи, пішов за нею.  Через кілька хвилин, коли на село знову впали бомби, відчинив двері споруди  посеред  двору, котра псувала його доладність своєю недобудованістю. Поволеньки сходами зійшов вниз. Стовбичив на земляній долівці та намагався нашорошеними вухами вловити, що діється угорі.

А там творилося щось грізнюще. Замість літаків у нахабно розбудженій ними небовисі, у зацепенілість сільських вуличок увірвався противнющий лязкіт танкових гусениць. Семківи ще не знали про це, бо звивини в обох головах охоплювало думкування  про голосне  ревисько  межи хмарами.

Михайлу ще важко було ходити і він залишився на місці, коли жінка долала  вгору крутосходами. Але скоро вона повернулася й сердито сплеснула руками:

• Вони вже є нашому селі… Може, пройдуть повз хату… Добре, що ми тут заховалися… А там якось буде…

Її лицем пробігла кисла посмішка. Можливо, у цей момент вона виглядала недоречно. Але що вже вдієш, коли так сталося? Галина в мирну пору всього боялася. А тепер поготів подружилася з лякливістю. На противагу чоловіку, якого могла запалити, наче найсухіша тріска багаття, будь-яка неочікуваність.

Не встигнули вони отямитися, як скрипнули двері до льоху. Підземну темнющість прорізало світло ліхтарика того, хто стояв на порозі. Високий, ніби  тичка для квасолиння, уздрівши чоловіка і жінку, проговорив захриплим басищем:

• А-а, ви здєся!

Михайло і Галина не знали, що чинити. Хотіли вберегтися від зайди, який нахраписто вліз у будні сімейства, та…

• Нє двігайтєсь! – викрикнув той  суворим тоном. – Я сам подойду.

Чужинця не довелося довго чекати. Той скоро збіг сходами і постав перед ними в темнуватій уніформі з незрозумілим шевроном. Переминаючись з ноги на ногу , хотів, напевно, щось сказати  обом, але зненацька його позирк упав на виструнчені банки консервацій.

• Нікогда нє відєл столько жрачкі, – вдоволено прохрипів він.

Дивлячись на посудини з різним вмістом, підійшов до них і вибрав те, що йому сподобалося. Наказовим тоном повелів витягнути  із закутини льоху дерев’яні ящики і застелити картоном з долівки. Коли з’явився цей імпровізований  стіл  поставив на нього все, що вхопив. Потім знайшов у кишені штанів ножичок й почав відкривати облюбоване, не звертаючи жодної уваги на господарів.

• Ей, хазяйка! – раптом закричав до Галини, тримаючи у руках банку тушкованої курятини. – Нєсі сюда випівон! Я так хачу!..

Молоду жінку зачепили ці слова, бо ще ніхто і ніколи так не командував нею. Та й горілка  чи самогонка  водилися в хаті тільки на свята, але  було ще далекувато до них.

А Михайло, знаючи про жінчину нехіть до алкоголю, міг перехилити чарчину на роботі чи в сільському барі, за що дружина ніколи не дорікала. Тому й роззлостила її команда. Але згадала, що в хаті є ємкість з медичним спиртом, яким обтирала чоловікову ногу перед накладанням компресу.

-Я сєйчас! – доторкнулася до руки молодого вимагача з автоматом на грудях.

Вона метнулася на сходи і невдовзі повернулася з пляшкою рідини, затканою пробкою з-під шампанського, випитого ще у Новоріччя.

Зайда нетерпляче вихопив принесене й почав розливати у стакани, викинувши з них намоклі у воді цибулини. Тільки два він взяв для цього.

• Чєво остолбєнєла? – гарикнув він. – Нє люблю, кагда женщіни п’ют с мущінамі. Оні для другова создани…
• Отойді отсюдова! – проговорив до  неї й упіймав на собі Михайлів погляд.
• А с тобой ми будєм піть, – сказав примирливо Семківу.

І взяв у руки стакан.

• За твойо освобаждєніє!
• Какоє освобождєніє? – мало не поперхнувся господар.
• От нациков і бендєровцев…
• Нє буду піть с тобой, – мовив. – Здєсь нєт нікакіх нациков і бендєровцев…

І поставив на буцімто стола стакан, що був наповнений розведеним медичним спиртом. А чужинець тим часом ще раз налив собі у свою посудину. Випив і витер губи рукавом, навіть не глянувши на їжу.

• Ти, навєрноє, тоже нацик, – прохрипів, видихнувши випар спожитого алкоголю. – А ба–ба у тєбя нячєво. Мнє нравіца!

І вхопив Галину за руки, аби повести її з льоху.

• А ти сіді! – штовхнув його. – Там ти мнє нє нужен.

Михайло звівся на весь ріст і ударом кулачиська звалив на землю зазіхача. Той од несподіваності упав на землю. Але перед тим встигнув натиснути на курок і кілька куль прошили тіло Семківа.

Галина схилилася над чоловіком. Зрозуміла, що він мертвий і вже нічого не оживить його. З ненавистю подивилася на чужинця, який все ще не міг прийти до тями. Вхопила молоток, який  лежав неподалік, з усієї сили гаратнула ним вбивцю чоловіка  у черепну коробку. Аж  кров цвіркнула на її сукню. І не спинялася, гамселячи  зайдине  лице. Отямившись, вибігла з льоху й подалася до місцини коло чоловікової школи, де недавно вибухали бомби. Їй, боягузці за натурою, було байдуже до того, що може статися з нею.

ПОЄДИНОК

Оповідання

Не поталанило. Хотів попасти домів стареньким автобусом, а він показав противнющого задимленого хвостика , коли першокурсник університету Антон Музика вийшов на трамвайній зупинці, аби встигнути. І не було ради на прикрість. Й він пішком поплентався у середмістя, щоб звідти повернутися у гуртожиток. Хоч ще не мав поняття чим займатиметься далі.

Слава Богу, транспорту не довелося довго чекати. Вскочив у той, що під’їхав, і, стоячи коло заднього вікна, вдивлявся в силуети будинків та поодиноких дерев. Зненацька відчув , як хтось  вгатив межи лопаток. Озирнувся. Неподалік стояв Михайло Королюк , що вчився на іншому факультеті, але мешкав у тій самій багатоповерхівці що і він.

– Хотів у рідних пенатах побувати, але не вспів на розкішнющий „Ікарус”  кисло усміхнувся він  показуючи на пузату сумку.  – От і мушу назад у свою кімнатчину їхати.

– І що тепер чинитимеш?

– Ще не знаю, – знизав плечима.

– Пішли зі мною на танці до сусідів, – запропонував Михайло. – Не прогадаєш…

Хлопцеві не дуже подобалися оті тупцювання багатьох ніг під музику, але вголос про це говорити не наважувався. Адже, як й багато його перевесників, вважав суботні жести молодих тіл важливим елементом студентської буденщини , яку не можна псувати поганими думками.

Невдовзі вони, обнявшись, зайшли у напівморок зали у сусідній багатоповерхівці.

Королюк кудись щез. Та скоро він повернувся, ведучи з собою двох дівчат. Антон згадав, що одну з них вже бачив із приятелем, коли прогулювався містом. А другу угледів уперше.

Та довго розглядати обох не зміг. Після павзи магнітофонна бобіна народила тужливу мелодію і всі подалися до танцю, якщо так можна назвати постійні вихиляси молодих тіл. До цієї дивної товкотнечі приєднався знайомець, потягнувши за собою й партнершу. Й Антон, щоб не виглядати несміливим білим ворониськом, кивнув головою до її подруги. Підійшовши до гурту, взяв її за талію і відразу каштановолоса припала до його плеча та всім тілом притулилася до нього. Йому здалося, що округлості кофтинки пропалюють груди, а в єство вливається невідома енергія. Гіпнотично і незбагненно! І вони не відходили одне від одного кілька танцювальних турів.

Але „відклеїтися” таки довелося. Бо втихла музика: щось клацнуло у магнітофоні і він перестав подавати ознаки життя. Й вони пішли на те місце, де вперше зустрілися позирками. Прошкуючи туди, перетнулися поглядами з якимось юнаком з вилицюватим лицем, запалими щоками і неохайно зачесаним волоссям. Спочатку він дивно-дивно втуплював зір в обох, а потім злющими очицями ковзнув  на дівочі тужавості під одежиною та оголені повнуваті ноги дівчини.

– Мені страшно… – залепетала вона, притискаючись до нього.

– Не звертай уваги, – весело сказав. – Хтось витріщився на тебе… Подумаєш… Ходімо до своїх.

Та знову четвірка не змогла довго перекидатися словами. Їх заглушило звучання мелодій. Всі знову полинули на її поклик, наче нетямущі метелики на палахкий вогонь.

Антон не сподівався, що у такі моменти може статися щось несподіване. Але… Через якийсь час до нього підійшов високий гевал, з-під картатої сорочки якого виднівся тільник. Ще він помітив золоту фіксу у нижньому ряді пожовтілих від паління зубів.

– Треба поговорити! – рішуче пробасив він.

Як суворий морський вовк, гадав, що суворий тон налякає низькорослого хлопчиська і той перепудиться.

– Відчепися! – Музика скинув зі свого плеча важезну долоню невідомця. – Я тебе не знаю! Про що ми балакатимем?

Той не сподівався та чиюсь таку реакцію на його грізнющість. І шарпонув юнака до себе.

– Доведеться! – реготнув огидно. – Але не зі мною, а з хлопцем, що стоїть оно в кінці коридора.

І, відштовхнувши хлопця від дівчини та боляче штовхнувши кулачиськом у спину, підвів до початку коридору і вказав у кінець, де справді стовбичила якась постать.

І Музика попрямував туди. Дуже кортіло взнати про те, кому захотілося терміново поговорити з ним, почути голос того, хто покликав його у гуртожитку, де він раніше ніколи не був. Яким було його здивування, коли побачив хирляка, який недавно пас очищами його і дівчину.

-Хто ти? – перепитав, коли не почув й привітання з його уст, що, мабуть, найбільше годилося в такій ситуації.  

– Тобі не обов’язково знати, – пробурмотів той. – Дай спокій дівці… Відчепися від неї.

– Від кого?

– Що ти викобенюєшся? Від тієї, до якої реп’яхом причепився…

– А тобі що до того?

– Не буду пояснювати нетямущому, – проговорив той. – Забагато честі! Тільки вимагаю „відклеїтися” від неї. Вона – моя…

– То чого сам не танцюєш з нею? – дивацька вимога його розсмішила і він вже хотів повернутися назад, бо його почала бісити незрозумілість.

– Не твоя справа, – почув від незнайомця. – Востаннє кажу тобі зникнути…

– А коли не послухаю, то що мені зробиш? – веселий настрій у ту мить вселився в юнака, бо вже не мав бажання говорити з нетанцюристом про щось серйозне…

– Відлупцюю, щоб не перечив… Коло маминої цицьки будь героєм, а не тутка…

– Щось не бачу тут шафи, яка впала тобі на голову? – продовжив Антон в своєму ж дусі, подивившись на все, що було навколо.

Пробував, як від надокучливої мухи, відмахнутися від дивачиська. Та й більше думав про дівчину, яку покинув задля розмови, яка не дала можливості хоч щось збагнути.

– Завтра опівдні чекаю тебе з секундантом, –   відчеканив замість пояснення. – Галявину у ліску коло гуртожитка знаєш… Отам всьо й буде…

– А коли не прийду?

– Віддухопелю, коли й не сподіваєшся…

– І чого ти причепився до мене?

– За ту дівку…

– Смішно якось, – прошепотів сам до себе. –Я навіть імені її не знаю.

Думав, що тільки він чує власне шепотіння. Та порухи його губ прочитав і невідомець. Це стало зрозумілим з його повеселілості.

– От і добре, – зненацька промовив він. – Йди собі геть звідси і вважай, що все тобі тільки приснилося…

– А чого це ти маєш вирішувати, що я маю робити? – у душі сімнадцятирічного юнака заговорило несприймання дивного прохання з нотками нахабної вимоги.

Ще через мить додав:

– Йди сам туди, куди мене посилаєш… Це тобі приснилося, що говорив зі мною…

– Отак?

– А що такого? – здивувався він. – Як ти до мене, то я так і до тебе…

– Доведеться тобі дещо пояснити, – сказав він, зрозумівши, що Музика продовжує іронічно ставитися до його слів.

Проковтнувши, наче противнющі оскомини, вибирав слова. Був упевненим, що своєю тирадою розставить усе на свої місця.

Але те, що він хотів сказати, Антон збагнув з фраз, окремі слова з яких мовець залишив у своєму нутрі. Й хлопець, в якого вимагали відчепитися від дівчини, почув, що той народився у маленькому галицькому селі. Звідти і до армії пішов, коли настала пора. І там його застав лист від мами з неприємною вісткою: вийшла заміж дівчина, яка обіцяла чекати. Взнав, що вона з чоловіком живе у цьому місті. Вступив до університету, аби одного дня продефілювати перед зрадницею з новою дружиною. Ще й похвалитися, що та вірніша. Й чув, що з легкодоступних, які самі вішаються на хлопців, такі виходять.

Музика розсміявся, почувши таке.

–Хіба твоє хотіння для мене щось означає? – перепитав він.- Чи ти, дурню, не розумієш, що не все від тебе залежить?  

– Жона має робити те, що я хочу…

– А не пам’ятаєш приказку про пана і його кожуха?

– Смійся! Смійся! Ще раз доказуєш, що ти мене розумієш… Регочи собі й регочи, але затям: дуелі бути!

Вищирив зуби на Антона та зникнув на сходах, що вели вниз. А Музика, не оглядаючись пішов туди, де його могли чекати Королюк і дівчата.

– Де ти пропав? – накинувся на нього Михайло. – Танці закінчилися, бо маг поламався. І я вже не  знав, що маю чинити…

Він натякав, що Антон мав прихистити дівчину, яка йому заважала. Та неочікувано сказав  те, на що не сподівався.

– А пішли ви всі на… , – прокричав той, хто підійшов до гурту.

Махнув рукою і швидкими кроками подався до свого гуртожитка, до якого треба було йти повз галявину майбутньої дуелі. У темноті не міг нічого помітити. Але в ту мить у глибині єства озвалося переконання, що все буде добре.

Уранці проснувся від стуку в двері своєї кімнатчини. Відчинив. І угледів за ними Королюка.

– І яка муха вчора тебе вкусила? – запитав після вітання. – Не розумію… Ми ж тебе не образили…

– А… – промовив протяжно. – Маю клопіт через ті танці. Та якось сам виплутаюся.

– Що сталося? – занепокоївся Михайло. -Не просто так питаю. Виходить, що я і винуватий…

Й Антон після наполягань розповів про дивну розмову. Ще й попросив його стати секундантом, бо когось ліпшого недільного ранку вже не знайде. І не здивувався, що той погодився. Та натомість якось знічено дивився на годинник на своїй руці.

– Мушу сказати своїй дівчині, що наша прогулянка містом переноситься на вечір, – пояснив він.- А заодно розповім Людці про дуель…

– Якій?

– Та дівчині, через яку хочеш битися з тим хлопцем… Зачекай! Ти що не знаєш, як її звуть?

– Навіть не питав, коли танцювали, – зізнався Антон. – Ми мовчали. І це нас влаштовувало…

–Оце так! – аж присвиснув знайомець. – Вперше чую про дуель через незнайомку…

Вони ще поговорили про різне. А опівдні обоє прийшли на галявину, де Музику і його приятеля очікував суперник. Фіксатий був секундантом закликача на дуель.

Хлопці утворили квадрат на пожовклій траві, позначивши кути спільними речами. Попередили, що під час сутички ніхто не має права вийти за нього. Більше говорив колишній морячок, а Михайло тільки згідно кивав головою.

Та сама дуель тривала недовго. Музика, увійшовши в означене місце, ще раз подивився на суперника. Збагнув, що той переважає силою рук. Й вирішив, що варто стерегтися їхніх рухів. Помітив, що той замахнувся  лівою, відкривши при цьому частину корпуса. Гріхом з боку Антона було б не скористатися цим. І він з усієї сили вдарив правою ногою. І той, хто вчора кликав на дуель, звалився на холодну землю, як мішок щойно викопаної картоплі.

* * *

Та згодом Людка таки стала дружиною Музики. Після недуельного поєдинку за неї посеред березневого надвечір’я.

А спричинив усе один випадок. Коли на місто опускалися сутінки, він з бібліотеки прямував на трамвайну зупинку, щоб добратися до гуртожитка. Настрою не мав. Його зіпсував кепський роман про дуель молодого клерка за честь юної дворянки. Бештав себе, що згайнував чимало часу на книженцію замість того, аби хоч погортати потрібний посібник. Вже підходив до місця, де хотів сісти на трамвай, як з підворітні пролунав переляканий жіночий крик:

– Відчепися від мене, гнидо! А-й! А-й!

Моментально кинувся у тьмищу. І перед ним проз неї відкрилася картина: огрядний амбал підступав до невідомиці, котра щулилася коло темної стіни.

– Не кричи, сучко! Нікуди від мене ти вже не подінешся! – просторікував він, розстебуючи ширінку. – По-ве-се…

Голос зненацька пропав, а його власник розпластався на холодному і мокрому асфальті, судомно ковтаючи повітря. Над ним стояв низькорослий хлопець, який несподіваним прийомом звалив його.

– Навіть не думай підвестися, гниднику! – проговорив суворим тоном, бачичи, що той намагається підвестися.

А ще через мить додав, звертаючись до жертви огрядника.

– Ви, громадяночко, скоріше йдіть звідси! Чого баньки вилупили?

І тільки тоді, коли вона проходила повз нього, упізнав ту, з якою колись мовчком тупцював на танцях. Дивився на неї, відійшовши від місця поєдинку, яке перестало його цікавити. Чомусь з глибини пам’яті нахлинуло те, як дівчина, постать якої віддалялася, тулилася до нього.

Врапт темінь розрізав її вигук:

– Обережно! Він уже піднімається.

Це змусило Антона оглянутися. І угледів, що амбал шукає опертя поза калюжею.

– Я ж попереджав тебе, щоб не ворушився, – мовив зі злістю. – А я караю неслухняних… Отримуй!

Міг би ще раз пожбурити незнайомця у мокроту, як це не раз робив на заняттях секції самбо, до котрої записався після отієї дуелі. Та не хотів демонструвати свою спортивну майстерність войовничому незнайомцю. І носаком черевика з усієї сили зацідив того у черевисько. Нахилившись після цього над ним, побачив, що огидна пика валяється у дощовиці, а губи ворушаться.

– Людко! Я тебе наздоганяю…

Через кілька хвилин вони вскочили у свій трамвай. Він невдовзі довіз обох на кінцеву зупинку. І весь цей час вона пригорталася до юнака, наче продовжувала шукати захисту від лиха, хоч воно вже віддалилося від неї завдяки тому, хто був поряд.

Коли вийшли з транспортного засобу і стали дихати повітрям березневого передніччя, заблагала, тримаючи у своїх долоньках руку хлопця і торкаючись правиці пальченятами:

– Проведи мене до гуртожитка… Я боюся…

Говорила це, цокочучи зубами і мало не плачучи. Антон не розумів, що йому чинити далі, бо, як завше, хотів прогулятися межи деревами лісопарку коло зупинки, посидіти на лавиці посеред його днища і ще раз поміркувати над тим, що йому чомусь не щастить у спілкуванні з представницями прекрасної статті, бо вони хочуть повного підкорення з його боку, чого не хотів сприймати. Але водномить він усвідомлював, що зараз не треба про це балакати.

– Чого ти, дурненька? – почав заспокоювати, стиснувши у долонях маленьке рученятко. – Вже минулося… Не думай про те…

– Ага! – продовжувала Людка плаксиву арію. – Добре тобі говорити, коли знаєш прийомчики…

Музиці не хотілося нічого пояснювати і він , галантно узявши дівчину під руку, закрокував до гуртожитків, котрі мрячка і вечір ховали від зорів молодих людей.

Зупинився коло дверей, котрі вели до її тимчасового помешкання. Вже колись побував у ньому. Після отієї дуелі Королюк таки затягнув його туди. Але після того він більше не переступав поріг.

Тому й здивувався, коли почув від неї запрошення. Перебив схвильований монолог тієї, що привела його сюди.

– А що скажуть твої дівчата? – запитав, маючи на увазі ніч, яка невмолимо насувалася.

– Ти нікого там не налякаєш, – мовила кислувато, намагаючись витиснути посмішку з себе: – Всі подалилися до своїх мамць… Зоставили мене самісіньку. А до мого села і за день не доїдеш…

Антон слухав це і тупцяв на місці. Та збагнув, що так не може довго тривати. Й несподівано погодився із запросинами студентки, через яку колись дуелював.

І через кілька хвилин вони сиділи в кімнаті.  З уст Антона одна за одною лилися веселі історії, якими він намагався відволікти її від поганих думок. В цю мить на столі з’явилося домашнє вино, яким обоє маленькими ковтками смакували посеред березнілості. І все завершилося тим, що Антон вперше доторкнувся Людчиних уст. А невдовзі він обіймав все трепетне тіло дівчини, обціловуючи кожну його частиночку…

Після закінчення нежданного ошелешено дивився на дівчину.

– Щось не так? – захвилювалася вона.

– Та все гаразд!- впевнено  проговорив він. – Але я і припустити не міг, що в тебе досі… нікого не було…

– Дивуєшся?

– Ти ж тоді на танцях тулилася так, наче…

Вона поклала пальчик на його уста.

– Не треба! Я і зараз на танцях тулюся до хлопців, які мені подобаються. Та до чогось серйознішого з ними у мене не доходило…

– Мені казали, що ти – легкодоступна…

– Хай собі патякають ті, кого більше не захотіла видіти, – засміялася вона. – На чужий роток не вчепиш замок.

* * *

Три десятиліття минуло звідтоді. І так вийшло, що директор містечкової гімназії Антон Музика несподівано пересів у крісло голови райдержадміністрації.Але  не в своєму  райцентрі, а в сусідньому.

Й одного березневого дня на прийом до нього попросився вчитель з віддаленого маленького села. Вже хотів доручити начальниці управління освіти зайнятися його проблемами, бо того дня і справді не мав часу.

І коли той увійшов у його кабінет, то у постаті сутулого  чолов’яги упізнав невдаху-дуелянта. Відвідувач теж збагнув, що перед ним постав той, хто ударом ноги нокаутував його. Вже хотів піти геть, аби не бачити того, хто в молодості осоромив його. Та шлях до дверей перекрив господар кабінету.

– Перестань дутися на мене за старе, – проказав ,усміхаючись. – Мене воно не цікавить. Ліпше розкажи, що тебе сюди привело…

А потім, коли посланець з юності збирався з думками, продовжив:

–А зустріч з минулим у тебе ще може бути…

Той, нічого не розуміючи, глипнув на Музику, який набирав якийсь номер на службовому телефоні.

– Дорогенька! – звертався він до когось. – Я не забув про наш ювілей… Помчуся за тобою хоч на край світу… Але зайди за мною на роботу…

– Ниньки минає тридцять років, як зійшовся з дружиною, – пояснив він тому, хто несподівано прийшов до нього.

Обоє ще бесідували, коли на порозі постала літня жінка з веселинками у бездонні голубих очей. Пришелець стрепенувся: щось знайоме угледів у дивному зоорі. Але довгенько не міг згадати, де колись наткнувся на нього. І врапт згадав ту, яка тулилася до юнака на танцях у гуртожитку так, наче щось обіцяє партнерові порухами свого тіла.

Це таки була Людка. Легкодоступна. Але не для нього. І тепер пронизливо  дивилася в його бік. Як він тоді на танцях.

Дуель позирків.

ТАЄМНИЦЯ

Оповідання

Літня сесія почалася з неочікуваності: у Віктора пропав голос. Хотів окриком розбудити хлопців у гуртожитській кімнаті, але з горла вирвався хрип. Спочатку перестрашився, та згадав, що напередодні наковтався морозива, запив солодкуватість у роті холодним  пивцем у скляній забігайлівці коло трамвайної зупинки.

«От халепа!» – подумав.

А однокімнатці, які пробудилися, почали кпити і хихотіти, підсміюючись над його несподіваним мовчанням. Раніше він миттю припинив би жартики своїм сарказмом. А тепер не огризався. Бо міг би тільки кусати власні лікті. І то так, щоб ніхто не вгледів.

Декан, дізнавшись про ту прикрість, дозволив відсесіювати після виздоровлення. Хлопець вирішив прискорити його, постійно відвідуючи отоларинтолога. Завжди повертався до гуртожитку з новою порцією пігулок та мікстур, котрі ковтав без задоволення під насмішки знайомців.

Саме тоді хтось і начепив на нього прізвисько «Монах». Бо всі з ранку і до вечора чимпіли  в «читалках», а він самітникував, обклавшись підручниками. І все це виглядало так, наче келійник приречено виконує одноманітну роботу, але отримує задоволення, про яке знає лише сам.

Знову замислившись над новим своїм найменням, згадав, що колись такою «кликухою» вже нарекли сусіда у містечку, де народився. І через це чомусь боляче кольнуло під серцем. Якоюсь дисгармонією віяло від аналогії. Бо мав підстави так гадати. Адже його небалаканина була тимчасовою, а той ніколи і ні з ким не хотів балакати та невдоволено бурмотів щось незрозуміле, коли  пробували заговорити з ним.

Тому і не сподобалося порівняння та вирішив нічого не казати. Мав причину. Належав до тих небагатьох, хто знав чому «Монах» мовчить. Злився, але терпів колючості, заспокоюючи себе тим, що мучитиметься недовго.

Одного разу всі проснулися від його окличності, бо лікування виявилося ефективним. Й він з головою поринув у сесійні гризоти. Переплив їхнє мореокеання. І радів, дивлячись на «заліковку», засіяну мачинням добрих оцінок.

Мав чим похвалитися. Але до ріднизни кликало не це, а… «Монах». Коли тривала сесія, він не навідувався до містечка. Й мама написала йому листа. Звістила, що його молодший брат ледь не втопився у річці, але в останній момент хлопчака витягнув з вировиська мочакуватий сусід, який вечором прогулювався берегом неспокійного течива.

Хотів подякувати за порятунок брата.. Та не встиг. Того дня, коли рейсовий автобус нарешті доплуганився до містечка, «Монаха» хоронили.

Помер він несподівано. Уранці дорослі збиралися на роботи. Хто куди. Першим мав вийти зі свого помешкання мовчун, до чого усі звикли, як до якогось ритуалу. Але цього не сталося. І всі сполошилися.

Стояли на подвір’ї й обговорювали несподіваність. Про лихе ніхто не думав. Всі гадали, що сусід захворів, але нікого не кличе через свою відлюдькуватість. Чоловіки і жінки кинулися до дверей квартири у темнуватому коридорчику. Торгали клямку, сильно стукали у дерев’яні половинки. Але марно. Тоді хтось наліг плечем на вхід, котрий піддався натискові. Люди побачили, що «Монах» з розплющеними очима лежить під благенькою ковдрою на залізному ліжкові, й не ворушиться.

– А міг би ще жити, – бідкалися сусідки. – Не старий… І до «шістдесятки» не дотягнув. Ой біда, біда!..

– Точного віку померлого не знали. Здогадувалися за тим, що листоноша жодного разу не приносила йому пенсії.

Скоро приїхали міліціонери з двома санітарами. Захололе сусідове тіло повезли на експертизу. І скоро сусіди довідалися, що «Монах» помер уночі від раптової зупинки серця. Якби хтось і був поряд з ним, то нічого не зміг би вдіяти.

Віктор про це не відав, коли труна глухо гупнула на дно могили на цвинтарі, він повеселіло зіскочив зі східців  автобуса й через маленький парк без імені подався до оселі батьків.

Сумність подвір’я гострющими колючками впялася в душу. Поганого настрою додало і безлюддя, яке не гармоніювало з нехолодністю літа. Заціпенів від уздрітого. Та ненадовго. Коли стояв і гіркотливо розмислював, до нього підійшли тато, мама і брат. Вони сумовито сказали, що були на похороні сусіда.

Хлопець теж вирішив віддати йому останню шану. І з’явився межи могилками, коли всі вже розійшлися. Ще здалеку побачив місце, про яке говорили рідні. Подався туди. Над витоптаною безліччю людських ніг зеленою травою (Віктор знав, що «Монаха» проводжало небагато сусідів, але вони не стояли на місці) вивищувався горбик зчорнілого грунту, у яку віткнули сивувату соснову пврамідку з наспіх причепленою до неї фотографією. Придивився до неї.

Лагодою помовляли очі. Стояв і пригадував. Наче зривав терпкуваті зелепухи в незримих кущиках і пожадливо ковтав їх.

…Він з’явився у дому несподівано. Після того, як на початку весни від застуди померла самотня баба Явдошка. Її тіснувата кімнатчина у восьмиквартирному одноповерховому будинку недовго пустувала. Коли зелену траву обсипали білизна цвіту, прийшов голова міської ради з невідомцем.

– От маєте господу, Олександровичу! А то все кантуєтесь на столі в кабінеті. Несолідно якось у вашому віці…

– Та я…

Але не договорив. Голова відчинив двері ключем і передав його новоспеченому господареві житла.

– Ви вже самі давайте тут собі раду, а я піду…

Найсміливіший з-поміж сусідів дядько Грицько першим угледів відхід голови. Запально вигицуючи перед усіма, він перевів подих і, ковтаючи букву «р» у своїх недовгих монологах, мовив:

– Піду й здегу могогича з сусіда…

Та скоро повернувся до гурту і розвів руками.

– Ніц не буде, хлопаки. Закгився гад і мовчить…

А наступного ранку новий сусід першим пішов з дому. Куди? Ніхто не відав, хоч усіх розбирала цікавість. А ввечері всі взнали, що спозаранку він подався на сокозавод, де бухгалтерував. Першим повідомив про це механік автоколони дядько Грицько. Обідньої пори до нього «підкотився» один шоферюга.

– Як вам  новий сусіда, Петровичу?

– Та ну його! – махнув рукою. – Не пив з ним сто гамів. Скупегдяй…

Той підкочувач цікавився недарма. Від благовірної, яка працювала на сокозаводі, ввечері почув, що бухгалтерові дали квартиру, і хотів почути про перші враження від новосельця.

І це було чи не єдиним, про що всі взнали ще того дня. Й нарекли його «Монахом». Причепили йому це назвисько за відлюдьковатість. Але вцілили в «десятку», коли пізніше почули, що перед появою у їхньому містечку він служив у монастирі і подався у світи, коли ченців розігнали.

Від інших. Бо сусід нікому нічого не казав. Ніби хтось наклав познаку мовчання на його вуста. І тільки Вікторові вдалося зірвати її. Але сталося таке не відразу. Якось спробував заговорити з ним, коли той сидів на лавці коло дому і дивився на двійко маленьких пташок на гіллястій вишні. Але «Монах» спочатку пробурмотів щось невтямне, а потім змовк і скоро зник за дверима свого помешкання.

Майбутнього журналіста це здивувало. Бо досі був переконаним, що може розговорити й найнезговорливішого, бо мав нагоди пересвідчитися у цьому. Тому і дав собі слово, що неодмінно вивідає таємницю мовчуна. Хоч і не знав ще як це зробить.

А допомогла фотографія. Одного разу сусід випадково потрапиив у кадр, коли Віктор захоплено знімкував усе коло дому. І з світлиною у кишені піджака поїхав до Львова на уродини приятеля.

Коли там переходив вулицю його збила «Волга». Непритомного і покаліченого підібрала «швидка». Фельдшер усе обмацав, намагаючись знайти хоч якісь документи у потерпілого.

– Не може бути! – вражено прошепотів, дивлячись на фотографію.

Віктор прийшов до тями наступного дня.. І відразу угледів того, хто привіз його в лікарню.

– Звідки в тебе знімки мого вуйка?

– Не ро-зу-мію, – прошепотів пошерхлими вустами.

– Коли вчора передивлявся твої речі, то в кишені угледів фотку…

– А-а-а! То мій сусід, але про нього нічого не знаю…

…До батьків Віктор повернувся через кілька тижнів. А невдовзі до нього приїхав той фельдшер. Вони довгенько про щось бесідували крадькома від усіх. Це було посеред білого дня, а ввечері він завів його до «Монаха». І залишилося таємницею про що цілісіньку ніч говорили дядько і його племінник. Бо наступного ранку він першим автобусом поїхав з містечка і ніхто його в ньому більше не бачив.

Тільки Віктор загадково посміхався. Він знав про таємницю, але поклявся нічого не говорити. І сусід був уже приязнішим з ним. Тепер він стояв у куточку цвинтаря і не міг відігнати від себе гамузу думок. Наче зойкнула струна у скрипці серця.

А повернувшись додому, випитував брата про трафунок на річці. Той дивувався, але оповідав те, що батьки уже чули. Коли сказав про впевнені дії «Монаха», лице Віктора осяяла посмішка. «Не могло інакше бути», –  прошепотів до себе.

– Ти щось знаєш, набурмосився молодший брат. – Але мовчиш…

– І не скажу нічого, – мовив з притиском. – Але ти не переживай. Усе ж добре…

*****

Через чверть віку Віктор-самітник помирав в онкологічному диспансері. І в маренні ‑ видінні до нього прийшов «Монах». Очі сусіда світилися неземною лагодою. І в цей час до палати зайшов молодший брат.

– Не забувай про могилу… рятівника…

– Само собою, Вітю, – прошепотів непоквапно. – Але вона й без мене не буде відлюдною.

І оповів, що недавно на могилу приїжджали із сусідньої області. Від отих людей і довідався, що вся округа знала «Монаха» як доброго мельника. А ще він з весни й до пізньої осені пропадав на річці. Заввиграшки долав й найневгамованіше течиво. Не одного вирятував з водокруту, коли раптово хапали корчі. «Перші совіти» арештували. Втік з етапу. Переховувався. Партизанив. Після одного бою зрешеченого кулями й непритомного його принесли  в монастир. Ченці й поставили на ноги. З ними і зостався, коли взнав, що побратими загинули. Коли всіх розігнали, з’явився у містечку з непокірною рікою.

– А ми нічого не відали… Дивно якось…

– Я знав…

– Звідки?

            –   Пам’ятаєш молодика, який приїжджав до нас, і… свою образу… через моє мовчання?..

І в ту мить на споминальному човні знову підплив «Монах», до якого їхав з літньої сесії. Сусідові очі омила ріка лагоди.

ВУДЖЕНИНА/ WĘDZONE MIĘSO

Гумористичне оповідання

Завідувач відділом сільського господарства районної газети «Колос» Валерій Носенко зранку прийшов на роботу злий, мов чортисько, якого суворим окриком чомусь відігнали від казанища з грішниками, котрі сварилися за смолу, що манила більше за недоступні для них ласощі. Таке з ним траплялося тоді, коли переступав поріг редакції перед змаганнями з поїдання улюблених харчів з найголоднючішим вовком.

Цього разу була дуже серйозною причина порушення режиму харчування – вискочив з квартири під акомпанемент дорікань дружини за те, що учора через нараду у райвиконкомі не забрав сина з дитячого садка і вона була змушена виконувати його батьківський обов’язок, не встигнувши до перукарні у домовлений з майстринею строк.

Вже біля будинку обурився сам на себе, що не встигнув поснідати хоча б одненьким бутербродом з вудженим салом, яке ввечері бачив у холодильнику. Але прокладати зворотній курс в рідні пенати гордість не дозволяла. Й, махнувши рукою, продовжував крокування. Незадоволено у той момент заплямкав губами, бо подмух вітру несподівано доніс запах пересмаженої свинини з відчиненої кватирки вікна на сусідовій кухні.

Але це було не єдине нагадування про продукт, до якого не вдалося доторкнутися. Аромат вудженини вловив його ніс з дверей їдальні на першому поверсі старого будинку. Та переступити порожище цього закладу громадського харчування не міг. Вітер перед завтрашньою зарплатою здійняв би обурливу бурю у порожніх кишенях старого піджака газетяра.

Масла у вогонь неймовірної проблеми підлила  і молоденька розлучена співробітниця, з якою ділив кабінет. Перед початком робочого дня вона витягнула із сумки канапки, замотані у порваний шматок газети і гордо понесла смаколики з вудженим салом у заморозник. А коли повернулася, то, уздрівши засмучений позирк шефа, з’єхидничала, що вчора поласував би не тільки ними, якби не зігнорував запросинами на вечерю.

Гадав, що ковтне смаколик обідньої пори в редакційній бухгалтерії, як це частенько траплялося. Згадав, що вчора у господині кабінету були іменини і вона традиційно влаштовувала застілля ще раз. Та суворість будня вщент зруйнувала рожеву мрію. Бо у розсердженого редактора виникла інша думка з цього приводу. Він терміново збирався у колгосп, куди райком партії призначив його уповноваженим. Покликавши Носенка до себе, він вимогливо запропонував йому поїхати у сусіднє господарство для збирання матеріалів для кореспонденції з тваринницької ферми. Валерій почав відмовлятися, натякаючи на своє безгрошів’я. Але той не хотів слухати заперечення і сказав, що підкине у село і може забрати назад.

Довелося їхати. Після недовгої розмови з головою колгоспу поплентався на ферму разом з секретарем парторганізації Іваном Романовичем Свинарчуком, який до того був тут головним ветлікарем після закінчення зооветеринарного інституту. Обоє довгенько бродили корівниками. «Екскурсовод» супроводжував ці мандри з районовими посланцями. Але більше дошкуляло те, що непрошений гість з усмішкою на лиці щось занотував у свій блокнотик, а він не міг дізнатися тем записів.

І в душі вгніздився намір якось припинити «екскурсію». Але проблема полягала в тому, що прямим текстом говорити про це не випадало – інструкції (будь вони не ладні!) заважали. Тому й вирішив, що варто діяти вишуканіше. Коли повз них пройшла з товстезною палкою магазинної ковбаси зоотехнічка і жартівливо підморгнула, заклопотано мовив, що наближається обідня пора, а Всевишній і перший секретар райкому партії суворо-пресуворо велять не порушувати режиму харчування. Хотів продовжити свою тираду про архіважливе у ту мить, але замовкнув, бо згадав слова колег, що Носенко відмовляється від застіль і може послати «організаторів» кучерявими слів’ятами.

Та цього разу несподіваних буквотворів з уст завідувача відділом сільського господарства «Колоса» не зірвалося. Кишки у його животі вигравали бравурного марша невдоволення через несподіваний голод. І вони активно запротестували б, якби він вчинив щось наперекір їхній «музиці». Валерій нікому нічого не казав про цю «мелодію», а слухняно почалапав вслід за Іваном Романовичем в бік колгоспної контори, де був парторгів кабінет. Коли прошкували до нього, то обоє  мовчали. Хоч думкування  у кожного було своїм. Носенко радів, що не слухатиме остогидливий  „концерт” у зголоднілому животиську. А Свинарчук був задоволений, що без ексцесів завершується роль «гіда». Коли відчинили  двері його службової кімнатчини, то очі «гостя» почали розбігатися від закличних виглядів  вареного, пареного, смаженого . Журналіст за звичкою хотів щось прогундосити про це, але прикусив язичка, коли на тарілочці побачив акуратно нарізані  кавальчики вудженини, що була схожою на уздріту в домашньому холодильнику.

Кілька разів спорожнивши келишки, вщерть наповнювані коньяком (в колгоспах вже знали про цю питейну «хворість» Валерія), закусували принесеним з колгоспної їдальні, то господар кабінету раптом підвівся і попрямував до сейфа у кутку приміщення. Не довго длубався у череві металевого одоробала. Невдовзі поклав на стіл щось загорнуте у рушник. Газетяр розгорнув невідомий предмет.

• Це – незвичайний продукт, – відразу знайшов що  сказати Іван Романович, весело додавши ще більше незбагненне.  – Спогад про молодість…
• Не розумію, – мовив «гість». – Хіба може бути якийсь зв’язок між нею і цим харчем…
• Але він є і можу пояснити, коли хочете…
•  Із задоволенням послухаю, бо люблю цікаві історії… Але, Іване Романовичу, начувайтесь: якщо почуте мені не сподобається, то вже нічого не врятує «Світанок» від моєї критичної кореспонденції…
• Якщо так, то можете про неї забути, – засміявся Свинарчук. – Та не думайте, що балакаю щось не те…

Почуте таки змусило журналіста забути про нотатки. Сказав собі, що вдома наповнить ним товстезний зошит, щоб потім написати щось веселеньке.

-Після інституту працював ветлікарем у цьому колгоспі, – почав він.  – Робота, як робота, та занудьгував. І тоді ще більше на веселощі тягнуло. Знаєте, вони були, як компенсація за все. До аспірантури сватали, але я повернувся додому… Тут мені тихіше, бо міське галасливище мене гнітить.

-Не тягніть кота за хвоста, – нетерпеливився Носенко.

-Каюся, що й ниньки люблю витівки, – сплеснув той руками. – І тоді не втримався…

І розповів таке. На фермі у захаращеному приміщені біля «червоного кутка» обладнав собі кабінет. Притягнув туди і канапу, якої перед пенсією хотів позбутися бригадир тракторної.

Валерій зіронізував:

-З’явилася можливість «полікувати» якусь з доярочок…

Й усміхнувся, уявивши огрядного Свинарчука в інтимному товаристві з темпераментною молодичкою.

-Не казатиму, що такого не траплялося. Але ще частіше до мене заходили їздові та оператори різного фермського обладнання. І не з порожніми руками…

-Що маєте на увазі?

-Приносили самогонку… Знаєте, я можу відмовитися від магазинної горілки чи коньяку, а от від неї ще ніколи…

-А при чому тут вуджене сало?

Й почув, що один їздовий прийшов з пляшкою пекучої самогоняри. А господар кабінету, як на зло, не мав нічого, окрім кількох кусників вудженого сала і півбуханця чорного хліба, які гостролеззям ножа порізав на малесенькі кавальчики. Коли мензурками спорожнювали принесене, то візитер чомусь постійно похвалював сало, що здивувало худоб’ячого ескулапа.

-І що тут такого?.. Зголодніла людина. З ким не трапляється…

-Я теж тоді так подумав. Але…

-Смішно, але мені чомусь спало на мислю, що той їздовий давно не видів сала.

-Ви вгадали, – реготнув недавній «екскурсовод». – Той їздовий справді давно не їв сала. Я не хотів вірити, що у сільському хліві немає куцохвостика… І ще у такого господаря, як той їздовий.

-І що?

– Від нього ж взнав, що в хліві  кувікало чотири льохи. Але сала і м’яса йому не перепадало, бо їх після того, як чотириратичку заколять, відвозять на ринок у райцентр, а гроші віддавали дочці, яка тоді будувала собі хату.

-Знайшли вихід? – зацікавлено запитав Носенко, збагнувши, що тут є якась цікавинка.

-Аякже, – засміявся колишній ветлікар. – І свій потяг до витівок задовольнив.

Іван Романович присмачив свою розповідь порадою їздовому, як діяти, аби в нього хоч іноді було сало. Сказав, що йому варто насипати у вуха якогось поросяти пшона чи іншого чогось подібного, що той і зробив.

-Я і досі переконаний, що не можна так знущатися з людини, – випалив він, наливаючи коньяк для очищення посудини. – Мужчина ж, як не як… Та ви, мабуть, добре знаєте ту, що змусила його перебиватися на олії.

І назвав прізвище тієї, на чиї бутерброди він косував уранці, хоч це його цікавило менше за все. Його вже захопила у полон історія з вудженим салом.

Через кілька днів, як розповів колишній ветеринарний лікар, до нього прибігла схвильована дружина отого їздового. Вона забідкалася, що одна льоха перестала їсти і весь час дуже дивно мотає головою. Ветлікар знав про причину незрозумілої хвороби тварини і мовив, що жінці пора повертатися додому, куди він неодмінно скоро прийде.

 Так і зробив. У хліві побачив вгодовану  тварину, яка моталася у загорожі, не розуміючи, що з нею коїться. А потім ескулап витягнув зі свого саквояжа великого шприца, набрав у нього рідини з якогось флакона і почергово увів її усім льохам. А здивованій господині пояснив, що тварина підхопила  інфекцію, ліків від якої ще немає. Але інших тварин уколи вбережуть від зарази. А от хвору треба дорізати, хоч усе від неї ще можна споживати. Але в жодному разі не  продавати на ринку, бо коли взнають про інфекцію, то карантин знищить не тільки її свиней, а й всіх чотириратичних істот округи. І підсунув під ніс очманілій жінці копію статті про один подібний випадок.

…-Відтоді той їздовий приносить мені вуджене сало, коли заколять кабанчика чи льоху, – резюмував Іван Романович, наливаючи собі у келішок коньяку, намірившись закусити його вуджениною.

***

Після того вони ще не раз зустрічалися. І завжди з усмішками на лицях згадували, хоч і тоді ще не раз траплялися веселі історійки з ними та їхніми знайомими, які, мабуть, мали б бути занесеними в енциклопедію кумедностей, коли така існувала б.

Спом’янули про  сало  й того дня, коли сільський голова Іван Свинарчук переступив поріг кабінету заступника голови райдержадміністрації з гуманітарних питань Валерія Носенка. Вони довгенько говорили про різне. Сільський очільник похвалився, що в колишній колгоспній конторі хочуть зробити місцевий краєзнавчий музей, матеріали для якого зібрав вчитель історії – пенсіонер.

-А той сейф там буде? – з веселинкою в зіницях поцікавився господар кабінету.

-Ні!

-Не поважаєте власного минулого, пане Іване? – звичним для себе іронічним тоном поцікавився Носенко.

-Помиляєтеся… Я оте сталеве одоробало переніс до себе, коли війтом став… Коли приїдете, то пригощу вудженим салом… Його мені ще приносить той колишній їздовий…

Він на мить замовкнув, подивившись на годинник у мобільному телефоні. І раптом рвучко звівся на ноги.

-Ой! Заговорилися ми… Мушу спішити, бо скоро мій останній автобус відійде…

-І я з вами прогуляюсь на автостанцію, – мовив колишній завідувач відділом сільського господарства. – Хоч кісточки розімну після сидіння у кабінеті цілісінький день, коли моє службове авто ремонтують.

Але на автостанцію обоє прийшли даремно: перед відправкою машини з гаража у водія почався приступ апендициту і його забрала швидка, а рейс скасували.

-Нічого, Романовичу, переночуєте в мене, а додому поїдете завтра…

-Доведеться,-кисло посміхнувся він.

Коли йшли  містечком, то на початку вулиці, де жив районний чиновник, у старому будинку засвітилися вікна. Рвучкий вітер розчинив двері  колишньої їдальні, де після приватизації приміщення з’явилося кафе. До обох донісся запах  вудженини.  

Носенко і Свинарчук перезирнулися.

-Чого стали, як засватані, – пролунав біля них чиїсь голос.

То промовляла власниця бутербродів, якими колись так і не поласував у редакції «Колоса» колишній газетяр. Валерій знав, що його стара знайома викупила заклад громадського харчування, але після оновлення об’єкту ще не був у ньому.

-Чого мене минаєш? – задерикувато запитала колишнього шефа та, з котрою колись ділив службовий кабінет.- Зайшов би … А заодно й землячка мого прихопив би…

…Обоє того ж вечора скористалися запросинами. А наступного ранку той пішов з квартири Носенка, напившись після сніданку чаю та ковтнувши на прощання чорнохлібну канапку з  салом із заморозника. Господареві тоді чомусь подумалося про вудженину, якої колись так не покуштував через сварку з дружиною.

П’ять копійок

Гумористичне оповідання

Ніколи не був сплюхом, якого не може розбудити й багаторазова пальба з найголоснішої мортири у музеї покинутих чудернацькостей. Ні тоді, коли після одипломлення в сільгоспінституті в ролі агронома одного прирайценківського колгоспу показував вчені дулі горобцям з усієї округи, ні тоді, коли мене, пацанюру-сивобородця, без музики (духовий оркестр нашого мистецького центру дозвілля мав вигравати сумноту на похороні учасника пияцьких забав колишньої районованої начальницької еліти), покликали в кабінет мера ,щоб випровадити на заслужений відпочинок з штату об’єднаної територіальної громади, де допрацьовував до пенсії.

І коли літнього спозарання благовірна розбудила лишень доторком руки, швидко одягнувся й бадьоро побіг на автостанцію, аби не проґавити першої маршрутки до обласного центру. Бо їхати туди посеред денної спеки було б безглуздям. Адже сонце пражило в ту пору так немилосердно аж здавалося, що воно гарячими пальчиськами променів виймає рештки здорового глузду з сірої речовини черепної коробки і безжально викидає кудись, як непотріб.

Ху-х! Встигнув, захекано влізши у салон автобуса, який от-от мав рушити. Вмостившись на вільному місці, почав роззиратися. Але нічого з того, що могло б зацікавити, не угледів. Кілька пасажирів, які, напевно, знали про довгу дорогу, уже закрили повіки. Хосну з них у ту мить не могло бути. А наслідувати їхній приклад ніколи не зміг би. По-перше, не поринав у сон, коли проснувся. По-друге, не хотів, щоб підкидало до стелі транспортного засобу на численних вибоїнах дороги немісцевого значення, про які давно знав.

Аби хоч чимось зайняти свої мізки в поїздці, став згадувати кумедні випадки, свідками яких був під час мандрувань автобусами. І не дивно, що першою з поверхні пам’ятливості приплила історія з п’ятьма копійками. (І досі не забув кислуватої міни на лиці чоловіка, який стояв неподалік водійського місця з мішечком п’ятикопійчаної здачі з п’ятдесяти рублів.) Чомусь зненацька пригадалася й буркітлива молодиця, яка лиш на автостанції сусіднього містечка збагнула, що під її плащем нічого крім нічної сорочки не було.

Подумав і про автостанцію міста, до якого надумав дістатися. Й пожалкував, що там ніде притулитися через ремонт приміщення. Тому вирішив оминути її й вийшов на зупинці при в’їзді в обласний центр – на недалецькій вулиці од нього мешкала сестра з чоловіком. Але вона не зустріла його, коли натиснув кнопку коло дверей квартири. Рідна особина з музикальним слухом не почула кількахвилинного дзенькання, бо гостювала у заміжньої доньки у столиці і ще не повернулася у рідні пенати. А швагро після традиційних чоломкань затягнув до хати. Запропонував почекати його на дивані, а сам подався на кухню накривати стола для поважного гостя, який, зважаючи на ранковий час, мабуть, не снідав.

Чесно кажучи, кишки у моєму животі вже збиралися обурено мугикати голодного марша. Ще й родич заохотив їх майбутнім пивасиком. Дуже праглося мені відчути цю смакоту, але мусив почекати, бо не любив бути нахабним вимагачем. Знічев’я втупив зір в дорогу за вікном.

Несподівано, сидячи на м’ягкій частині запропонованої мені меблі, задрімав. Правда, це тривало недовго, бо від штурханця у плече миттю протер очиська і побачив сумнуватого накривача стола.

Ніяк не вдалося втямити: чому це він повертає свідомість моїй персоні, а не молодик, який у моєму коротенькому сниську стояв посеред вулиці, не можучи вирватися з густющої рідини чорного кольору, на яку спекота перетворила асфальт. Саме він був подібним на водія, який колись створив п’ятикопійчану історію. Хотілося допитатися як він додумався до такої чудасії, але швагро (навіщо?) не дав мені це зробити.

– Ніц, Міську, не вийде з пивною смакотелею, – виправдовувався. – Кинувся до заморозника, але жодної флєшки там не зовидів. Забув, що вчора видудлив остатну, бо роззлостився, що наші футбола програли…

– Ти ж знаєш, Славцю, що без него в мене ніяка жрачка не полізе. Я не пияцюра якийсь, але не хочу починати ранок без цього напою.

– То мусимо замельдуватися в «Телевізорі». Й через кілька хвилин покинути обійми квартири, щоб невдовзі постати на порозі дешевої забігайлівки у старому приміщенні , до якого через розлогі липи рідко зазирало сонце, а ті, хто сидів за столиком, могли завжди бачити оголені ноги жінок, які сновигали перед вікнами.

Вхідні двері голосно ляснули, коли ми увійшли туди. На мить зупинилися біля буфетної ляди, і, замовивши пиво й сякий-такий харч, попленталися до порожнього столика у закутку зали. Вже замастили губи піною на вершечках гальб, як озвалися «прискорювачі» з входу.

Розумів, звісно, що нічого надзвичайного не сталося. Просто у «Телевізор» прийшли нові «глядачі». Але якась невідома сила змусила подивитися в той бік. Й отетерів від того, що уздрів. В гурті неопивлених стояв молодик з короткого сну. Але він чомусь посоліднішав на багато років. Тільки лице було таке ж, як і колись, хоч чортяка на ньому залишив свої відмітини.

А ще про гостя з моєї молодості нагадували кудлаки на його голові, які з чорнющих перетворилися на сивуваті і не стирчали, як колись.

Той теж, напевно, збагнув моє здивування й, щось сказавши своїм приятелям, повільно рушив до нашого столика.

– Здоров!- басовито проговорив до мене, ручкаючись.

Чоловік сестри з якимось нерозумінням подивився на нас. А те, що запросив невідомця його взагалі обурило. Це було видно з міміки родича. Слава Богу, він ще не встигнув розкрити свого рота.

-Та нє, хлопаки! – замахав новачок руками. -Не маю звички кидати компанію. А підійшов до вас через те, що десь його (показав на мене) видів, але не можу згадати де…

Довелося тоді спом’янути йому про давню кумедію з мішечком. Він аж просвітлів на лиці, вслухаючись у мій монолог-спогад.

-Щасливі то були часи! – його лице осяяла посмішка.- Молодість аж перла з нас…

…Дотепність теж. Згадалося як вранці автобус з обласного центру з’являвся на автостанції містечка, де жили мої батьки, і ним спокійнісінько добирався на роботу у свій прирайценківський колгосп.

Уже навіть заприятелював з водієм, коли кілька разів перетнулися в обласному центрі, куди мене послали на якісь курси. Після того він і запекав для мене місце коло себе. Принаймні ним поступалися й тоді, коли запізнювався і буквально встрибував в салон, як автобус рушав з місця.

Отоді й сталася ота придибенція. Маршрут пролягав через одне сільце коло райцентру, на зупинці якого транспортний засіб завжди підбирав кілька пасажирів.

Звична практика для того часу. Як і те, що ціна квитка на поїздку до райцентру становила лиш п’ять копійок. Але один з тих, хто уранці хотів добратися до райцентру, простягував водієві п’ятдесятрублеву купюру, добре знаючи, що у кермувальника ранкової пори не буде здачі, й закінчувалося усе тим, що добродушний водій махав рукою: мовляв сідай, чоловіче,і користуйся моєю добротою, бо що з тобою вдієш.

Не пам’ятаю того, скільки це тривало, та й не думаю, що це мало якесь значення. Бо мені запам’яталася кінцівка цієї історії.

Одного літнього ранку «п’ятдесятирублевик» запізнився і вскочив у салон перед відправкою. За традицією махнув рукою з великими грошима перед очима шофера. Та той раптом узяв їх і поклав засмальцьований папірець собі у кишеню сорочки. А ошелешеному пасажирові вручив туго зав’язаний важкенький мішечок.

Тут – 49 рублів 95 копійок. По п’ять копійок,- пояснив він. – Можеш перерахувати, коли хочеш. А я з ним за ті хвилини перекурю.

І підморгнув до мене. Ніхто, зрозуміло, не знав, що нас пов’язав ще один трафунок. Підпилий місцевий автоінспектор незадовго до того мішечка безпідставно зупинив автобуса на дорозі, а за те, що шофер засперечався з ним, забрав у того водійське посвідчення.

Так вийшло, що був першим, хто дізнався про це. І того ж вечора добився у начміла повернення прав моєму приятелю. Оскільки підбивав клинці до доньки міліціянта і вже от-от мав стати йог зятем, то проблем не виникло. Але вирішив, що він має про це знати і повинен тішитися, що забиральник прав змилостивився, повернувши йому документ без дірки в талоні.

Насолоджуючись пивом, коротко розповів швагрові веселу історійку з моїх молодих літ. Він розреготався і почав очима шукати їх призвідця. Та в густому диму від накуреного марно взорував. Аж до того часу, коли перед нами несподівано постав той, хто недавно відмовився побувати за нашим столиком.

• А я згадав трафунок з п’ятьма копійками,- засміявся він так голосно, що аж, як мені здалося, почали здригатися стіни «Телевізора».

Примостився на стільці, який йому підсунули, і з сумом дивився як у наших шлунках зникають рештки напою з наших гальб. Швагро зрозумів той погляд і скоро повернувся до нас з трьома вщерть наповненими посудинами.

Надпивши прохолодного напою, він раптово запитав: – А ви хотіли б зобачити того, кому колись вручив отой мішечок?

Ми роззявили роти від несподіванки. А колишній водій автобуса переможно прогудів: – Зачекайте трохи!

Через пів години повернувся, ведучи із собою літнього мужчину приблизно такого ж віку як і він. Придивився до нього і упізнав у ньому отого пасажира з розміняною купюрою.

– Після того, як ти, викотився з мого обрію, з’явився він, – пояснив автобусний дотепник. – Женився з донькою моєї сусідки, а потім почав працювати механіком в нашому АТП. Золотий, скажу я вам, спец! Міг точно визначити чого не вистачає машині, коли чув її голос. Хлопці не раз перевіряли і самі дивувалися, що той ніколи не помилявся.

Поки «п’ятдесятирублевик» (так його нарік) щось там замовляв для всього гурту, колишній кермувальник автобуса моєї юності продовжив:

– Не раз чув похвалу йому. Але спочатку все ж ставився до нього із осторогою, бо видів перед очиськами того мішечка. Та… скоро все перемінилося. Після того, як першого квітня послав нашого шефа до першого.

Бачив би ти як він батькував механіка, прийшовши з міськкому, бо викликів туди боявся більше, ніж вогню пекельного. Ще й виявилося, що нашого керівника туди ніхто не кликав…

– Купився на вдатний розиграш в день сміху? – запитав, коли в його мовленні з’явилася пауза.

– А щоб тя качка копнула! – проказав до мене і лайнувся. – Та він виявився своїм в дошку. І не скупарем, як ти думаєш. Коли всі робили складчину, ніколи не відмовлявся. А отими грошиськами він перевіряв мене. Хтів сам взнати скільки ще возитиму «зайця». А дрібноту завжди мав у пулярисі…

– А я тоді поїхав за молодою жінкою,- мовив повагом. – Її тата тоді перевели туди, де ниньки . А благовірна не захотіла віддалятися від мого тестя. І не раз після того оповідав їй кумедію з п’ятьма копійками.

Теперечки додай до неї те, що механік був далеким родаком твоєї тещі,- резюмував старий автобусник.

Вчасно, бо саме в той момент до нас повернувся колишній механік. І знову за столиком чувся передзвін келишків і розмов з нотками споминань. Лунали вони й пізніше, коли після «Телевізора» козакували й в інших кнайпах.

Як ви вже, напевно, здогадалися, того дня не потрапив в обласний архів, хоч їхав до нього А вже наступного ранку перед початком робочого дня смиренно стояв перед входом.

Мороки з копією документа не мав. Її допомогла зробити донька колишньої однокласниці, з якою телефоном про все заздалегідь домовився. Та передаючи той папірець мені, вона все ж поцікавилася причиною запізнення зажди такого пунктуального.

Розповів їй веселу історію з минулого і вчорашнє знайомство з «п’ятдесятирублевиком». Чуючи про це, вона не стрималася від сміху.

– Неймовірно! Я й не думала що таке може трапитися, хоча теж люблю розігрувати своїх знайомих, – весело проговорила вона. – Мама не раз називала вас комедіантом і казала, що ви любити потрапляти у такі ситуації.

Так мене того ж вечора найменувала й дружина, коли повідомив їй про родича, про існування якого не знала.

– Гаразд ,чоловіче! – повільно промовила. – Познайомиш мене з ним, коли поїдемо до твоєї сестрички.

– Замовкнувши на мить, раптом додала: – Давай подаруємо йому п’ять копійок ще совкового ґатунку. Недавно виділа таку монету на дні нашої скрині. Тільки не забудь, комедіанте!

ДЖЕРЕЛО

 новела

Троє бійців сиділи у бліндажі і уривчасто перемовлялися межи собою, похмуро пережовуючи суху «Мівіну», котру не могли хоча б запарити через відсутність води. Наче дітлахи нерозумні, раділи, що темнаву небовись заволокла набусормонена пузата хмарища, яка от-от могла розродитися проливнем.

Вони добре знали, що дощиськова палиця має два кінці. Рясні крапелини з високості шкодитимуть їхній стрілецькій зброї та окопу, бо намокла глина чіплятиметься до берців й заважатиме відбивати атаки знавіснілих нападників, бо вони накочувалися на позицію, мов худобини на забій. Відчуття спраги було дужчим.

Петро Холодян з позивним «Дід» першим закінчив цю процедуру і тепер стояв посеред схрону, випльовуючи на долівку залишки вечері, що застрягли між зубами. Чомусь пригадалося, як недавно ходив до калюжок з-під траків танчиків, що зберігали дощовицю від зливи і скрушно похитував головою, бачачи, що палюче липневе сонце допиває росу небесну. Втамовував спрагу теплуватими крапельками, до яких колись і не доторкнувся б, а того, хто попробував би пригостити такою «смакотою» вилаяв би чи виплеснув би у лице піднесене для охолодження. Ще більше допікало те, що таку нехолодну мутнувату рідину все ж мусить нести хлопцям.

Набравши її у жмені, рушив у бік у бік позиції. Та зробивши тільки кілька кроків, був змушений припасти до землі, бо над головою з остогидлим свистом прохурчала міна. Вона розірвалася неподалік, піднявши у повітря кавалки ґрунту. І з сумом дивився, як між пальцями розтеклося те, що хотів доставити побратимам.

«Ніколи не подумав би, що колись жалкуватиму за такою водицею», – чортихнувся про себе, розуміючи в той момент, що в цілісінькому світі немає сили, котра змінила б усе на ліпше.

…І зненацька у свідомість птахою прилетіло подаленіле у пам’яті. За кілька місяців до війни, він, натомлений, повертався з роботи. В автопідприємстві, де слюсарував, довелося довгенько морочитися, аби довести до ладу стареньку вантажівку. І тішився, що це йому вдалося. Прямував вуличкою свого містечка повз незамерзаюче джерело, воду з якого всі називали помічною. Крутосходами спустився до потічка. З насолодою смакував холоднющою джерелицею. А потім мив лице її краплинками, які цебеніли межи пальцями. І раптом відчув, що втома кудись щезла.

Це переслідувало думкування, коли приповз до окопа, де двійко його товаришів уже й не гадали, що уздріють «Діда» живим. Бо вони бачили, що він упав у суху травицю, коли почався обстріл, і не подавав ознак життя. Як належне, він сприйняв те, що засяяли усмішками їхні лиця.

 Ще більше подумки картав себе, що не доніс до них вологу. Хоч ота дощовиця не надто була схожою на неї, але…

Наче для того, аби хоч трішки виправдатися за невдачу, сказав, що першим чергуватиме, коли на довкілля нападе темінь. Та тільки проговорив це, як коло траншеї почали знову вибухати міни. Щось подібне завжди передувало атаці кацапів.

«Скоро знову матимемо свіжину», – злющо матюкнувся «Дід» (таким позивним його нагородили, коли, прибувши в роту, дізнався, що в нього народився перший онук).

І наказав бійцям зайняти свої місця в окопі. Був небагатослівним. Та не тому, що не терпів довгих розбалакувань й міг різкуватими слівцями перервати будь-чию довгезну тираду. Вони й самі добре знали, що мають чинити у таких випадках. Хлопці безмовно прошмигнули повз нього, на ходу поправляючи броники та каски й уважно дивилися на свої «калаші». Петро навіть не сумнівався, що вони робитимуть усе так, як треба. Звісно, що присідатимуть в окопі, аби не зіткнутися з кулею чи осколком, але намагатимуться не проморгати двоногу звірину.

«Тільки б не вжалила когось з них черга з ворожого автомата», – шепотів він сам до себе, пильно вдивляючись в імлавість, котра невблаганно заволокала місцину.

Того вечора їм довгенько довелося пояснювати ворожій піхоті, що не туди вони приперлися за джерелицею. Постріли з їхньої позиції лунали і тоді, коли струмочки дощовиці стікали розпашілими лицями й холодили груди.

А вранці «Дід» згадав, що недалеко від їхньої позиції є копанка, котру колись бачив на мапі ротного. Він тоді чув, що спекота висушила її, але після дощу плесо наповнюється, хоч мокре знову скоро зникає. Й, зібравши усі пластикові пляшки, подався туди. Уже наповнив ємкості й хотів повертатися до своїх, та почув вовтузню у кущаках. «Сматрі, Вовка! Бандьора сам ідьот нам в рукі»…

«Що робити?» – запульсувало у крові, коли, не гаючи часу, упав у траву. Бо єдина граната, яку мав з собою, не могла допомогти Заспокоївся, коли ледь чутно захрипіла рація. Побратими занепокоїлися, куди він запропастився і вдалися до такого зв’язку. Не став відповідати на їхнє запитання, а точно вказав координати перебування диверсійної групи. Невдовзі після цього українська арта почала обробляти місцевість. Слава Богу, що осколки лише просвистіли над головою «Діда», хоч і «обцілували» чи не всю його ношу. Й з тими пошкодженими пляшками скотився в окоп. І знову картав себе, що не може пригостити хлопців принесеним.

А ще через часину до них пробрався новак з поповнення. Він і приніс старшому листа з дому. Й він з хвилюванням вчитувався у літери. Ненька писала, що недавно прихворіла, але вже оклигала. Сил їй додало, що вже сама ходила до джерела і тепер бавиться з правнуком, який допитливими очицями через шибку зиркає на звивисту стежку до отого потоку. Неначе знає, що нею до нього неодмінно повернеться дід, якого ще ніколи не бачив.

Знимкар

Гумористичне оповідання

Те, що Володька Драп’ятик і Ромко Лебідь майже водномить народилися в одному селі, – неправда. Так записали в їхніх метриках голова та секретар сільради, дивлячись на могоричі, які принесли діди обох малюків. Бо сталися уродини не тут, а в пологовому відділенні райлікарні за півтора десятка кілометрів звідси. Першим на білий світ з’явився перший і, ще нічого не розуміючи, почав ревіти. Та так голосно, що перелякалися усі, хто був у приміщенні. А через два дні до плачу, що регулярно відновлювався, приєднався другий.

Лікарки, медсестри й санітари зраділи, що цей дуетик проіснував недовго, бо скоро батьки дітлахів забрали їх разом з мамами з цього місця зустрічі своїх нащадків.

Вони тоді перестали зустрічатися, бо мешкали на різних кутках одного села. Мови про щось подібне не могло бути, коли хлопці ще не бігали навіть на подвір’ях своїх коло церков вони не виділися: у населеному пункті пишалися аж двома храмами, па батьки, а батьки відвідували різні. Правда, хлопці про щось постійно перешіптувалися між собою, коли матусі брали їх у своїх походах до крамниці.

А нерозлийводами вони стали у школі, коли вчителька посадила ровесників за одну парту. Відтоді обох завжди бачили разом. Хоч мали вони такі різні натури. Володька ріс галасливим і забіякуватим. Ромко ж вирізнявся мовчазливістю й ні з ким не конфліктував. Тільки кебетливішим був. Будь-яку математичну задачку розв’язував чи не ліпше, ніж білочка лузала горішки.

Драп’ятий лишень у снах був проворнішим за неї. Але не переживав, що вони не стають реальністю. Навчився прориватися через скруту – старанно, хоч і квапливо, переписував усе із зошита кмітливішого сусіда. Той великодушно дозволяв. А ще був радим, що ніхто в шкільних коридорах і в селі не зачіпає його, побоюючись Володьчиних кулачків.

Навіть ті, хто дуже хотів би цього, вважали, що не одна нагода ще з’явиться і після випускного вечора. Бо в житті частенько трапляється так, що після нього назавжди розбігаються назавжди й найближчі друзі.

Але цього разу сталося не так. Вчорашні однокласники несподівано угледіли один одного перед вступними іспитами в педінститут недалечкого міста. Виявилося, що обоє хочуть стати його студентами, хоча й різних факультетів.

На посвяті у спудеї вони усміхалися і раділи, що переступатимуть пороги авдиторії одного вузу. Ще теплилися на денцях їхніх душ спогади про школярування, що й підштовхнуло до приятелювання. Але колишня теплота кудись вивітрилась. Хоч і не було видимих причин для цього. Мабуть, по-своєму вплинуло те, що Лебідь у дорослому житті не хотів, аби сміливіший захищав його, бо задирак перед собою не бачив. А Драп’ятий приглядався до першокурсників й колишнє його не цікавило.

Та воно повернулося до нього з несподіваного боку. Через кілька тижнів Роман після лекцій повертався на околицю містечка, де квартирував в однієї самотньої бабусі. Дорогою туди зустрівся з дівчиною, з якою познайомився в інститутській бібліотеці.

Привіталися, як старі знайомці. Тільки Роман помітив, що та, котра квартирувала по сусідству, якась засмучена.

•  Сьогодні Володька знов має прийти, – пояснила вона. – Казав, що не відчепиться від мене, поки не покохається зі мною. А я не хочу його видіти…

Сказала це і захлипала. Хлопець не знав, що має чинити у такому випадку. Мимоволі обійняв дівчину й попросив заспокоїтися. Та перестала витирати сльози на лиці краєм блузочки, під якою гойднулися груденята.

•  Хто? – запитав рішуче, хоч не уявляв, що робитиме.

Але йому не хотілося бути слабаком перед нею.

•  Драп’ятий, – почув увідповідь.
•  Який? – перепитав, бо чув, що в інституті є кілька хлопців з таким прізвищем.

Сусідка, нічого не розуміючи, почала описувати свого погрожувача. Коли майбутній її захисник зрозумів, що йдеться про його колишнього однопартника, то спочатку злякався, знаючи, що той звик добиватися свого й не перебирав у засобах для цього.

Та вирішив Роман, що не буде боягузом і ніколи не покаже цього перед дівчиною, яка сподобалася йому ще під час бібліотечного знайомства.

Гарячково почав перебирати в голові різні плани. Але невдовзі збагнув, що всі його видумки виглядають наївно. І несподівано запропонував їй зайти до нього перед тим, як має прийти Драп’ятий, аби разом піти на зустріч.

Дівчина у глибині душі раділа, що хтось хоче захистити її, але не бажала виносити на видноту свою втіху. Притулившись до юнака, стала відговорювати його від затії.

•  Не треба перейматися, – говорила вона. – Якось сама виплутаюся…

Але Лебідь не відставав.

•  Навіть не думай не прийти за мною, – проговорив різкуватим тоном. – Якщо не з’явишся, то прийду сам. Нікуди ти не подінешся, якби й хотіла…

А після цього розійшлися. Та коли почало темніти, вона з’явилася . І у купці пішли туди, де мала статися здибанка. Вслід за ними прийшов Драп’ятий. Дуже здивувався, коли побачив земляка коло дівчини.

•  Відступися! – процідив крізь зуби.
•  А то що?
•  Відлупцюю! – мовив півникувато. – Ти мене знаєш…
•  Бий!

Володька розмахнувся, щоб зацідити важким кулаком. Та несподівано опинився на холодній осінній землі, бо колишній однокласник перехопив руку-загрозу й різким рухом жбурнув долілиць.

Коли зводився на ноги, аби покарати того, хто осоромив його, переможець бійки сам підійшов до нього.

•  Не хочу з тобою сваритися, – долинуло до нього. – Але запам’ятай! Таке повториться, коли ще хоч раз зовиджу тебе біля своєї дівчини.

Драп’ятий щось промямлив до нього і щез у темніні. Лебідь сам дивувався зі своєї сміливості. А ще від того, що дещо переборщив, бо дівчина не була його, хоч і мріяв про подібне. Пантеличилася й вона, бо ніколи не думала про студентика-сусіда, який несподівано став її рятунком. Бібліотечне знайомство не переросло у щось більше.

Але воно завершилося весіллям у містечку, де жили батьки молодої. Закономірно, що завітали на торжество і студенти, які незримими нитками були пов’язані з обома. Та найбільше усіх того дня здивував Драп’ятий. Всі знали, що він школярував з Лебедем, але в день, коли возвіщали світ про створення нової сім’ї, він повідомив, що їде на риболовлю у село сусіднього району, де народилася його чергова пасія.

Роман і його обраниця полегшено зітхнули, почувши про це. Вони не хотіли неприємних несподіванок. Але так вийшло, що хлопець, вийшовши в місто з фотоапаратом тестя, першим зазнимкував Володьку з отією, що раділа його видкарюванню того дня.

Хлопець пристрастився до справи, якою займався його тесть, – містечковий фотограф. Це завдяки йому молодята переселилися в особнячок Петра Данилюка – давнього його приятеля і такого ж як він знимкаря. Це від нього він перейняв усі тонкощі справи. Та так сильно, що, зібравши гроші, купив не тільки найсучасніший фотоапарат, а й найнеобхідніші пристрої. І вже відтоді не розлучався з фотиком, будучи грибником ще з шкільних років.

Це зосталося з ним і тоді, коли почав вчителювати після закінчення педінституту. Не вплинуло на це й те, що разом з ним в педагогічний колектив влився й Драп’тий. Слава Богу, це тривало недовго. Бо скоро Володька опинився у кріслі інструктора райкому комсомолу. Але скоро став соліднішати. Бо побувши у тій організації, невдовзі покивував знайомцю з пологового і його директору (своєму колишньому шефу) як секретар райкому партії з ідеології. (правда, тут не можна промовчати, що через це, коли хильнувши зайвину, Лебідь щось несусвітне витворяв у школі, директор бігав до секретаря і просив втихомирити колишнього однокласника, що партійний функціонер і робив).

Але сталося несподіване. Одного осіннього дня Роман Лебідь грибникував у лісі коло рідного села. Фотоапарат, як завжди, був з ним. Знайшов кілька білих і надумав перепочити на галявині, про яку давно знав. Та ще тільки наближався до неї повз дерева та кущі, як на неї в’їхала біла райкомівська «Волга».

Неймовірним було його здивування, коли з черева машини вилізли райкомівський секретар і донька директора школи, яка після одипломлення бухгалтерувала в одній районній організації. Вони обіймалися, цілувалися. А після цього дійшло й до інтимнішого. Й усе це зафіксував фотоапарат, власник якого зник так, що й ніхто його не помітив.

Через кілька днів після того Роман знову перегнув палку на іменинах одного учителя. Його довго усі вмовляли не дивакувати. Й директор знову побіг у райком знайомим маршрутом.

Драп’ятий, не підозрюючи про каверзу, знову покликав до себе колишнього однокласника. Й коли той постав на порозі кабінету, після привітання сердито кинув:

•  Все, Ромку, більше не буду тебе захищати. Надокучило! Викручуйся сам…
•  Нікуди ти від цього не подінешся, – зам’явся опонент, загадково додавши. – Ти, земляче, не в тому становищі, аби відмовлятися від цього…

Іронічність, з якою прозвучала фраза, веселі усмішки на лиці того, кого покликав до себе через п’яний дебош, розлостили господаря кабінета більше, ніж дивна поява однопартника на місці з дівчиною та звістка про їхнє весілля разом узяті. Упіймав себе на тому, що примарисько колишнього нікуди не втікло від нього, бо ще ніколи не був там, де колишній однокласник із дружиною й не запрошував їх до себе.

Але проблеми з цього робити не хотілося. Ставши чиновником високого рангу у районному масштабі, звик прогинатися тільки перед вищестоячими, а краян вважав недостойними такої «ласки» від нього,. Тому й промовив з апломбом:

•  Не сміши мене і ліпше думай, як сам будеш виплутуватися з халепи…

Але веселий настрій чомусь не покидав Лебедя.

•  Нащо мені цим заморочуватися, коли в мене є ти?
•  Я вже тобі сказав, що більше цим не займатимусь.
•  Не кажи « гоп», поки не перескочиш… Ще раз повторюю, що зараз тобі не потрібно сваритися зі мною.
•  Знову якусь загадку чую. Та що ти мені зробиш?
•  Побачиш! – насунувши кашкета на голову, гримнув дверима у кабінет.

Прийшовши додому, знайшов плівку із зафіксованим на галявині. Швидко зробив потрібну кількість знімків на фотопапері, які вклав у два цупкі конверти. Готуючи їх, бачив в уяві здивоване лице колишнього однокласника і батька його молоденької коханки, яка після закінчення фінансового інституту вже вискочила заміж за сусіда, котрий у день її пікантної здибанки перебував у відрядженні. Не знав лише про те, якою може бути їхня реакція. Але сподівався, що клопотів не матиме.

Так воно й вийшло. Перед закінченням робочого дня Роман знову зайшов у райком – у кабінеті Драп’ятого швирнув на стіл тугий конверт. Розкривши його і розглядаючи світлини, господар мінився на лиці, як той листочок дерева від весни до пізньої осені. А після цього його рука потягнулася до телефона:

•  Іване Григоровичу! – сказав басовито, звертаючись до директора школи. – Вимагаю не робити проблем там, де їх нема. Я вже про все домовився з Лебедем.

А той, слухаючи керівну вказівку, вже подумки переступив кабінет свого шефа, знаючи, що той теж скоро збиратиметься додому. Вгадав, бо коли відчинив двері, то угледів, що директор підходив до вішалки, де висіли його пальто і капелюх. Відразу теж нагородив головного вчителя школи конвертом і став чекати вияву емоцій. Але той нічого не сказав, а поклавши фотки у портфель , пішов геть.

А наступного ранку покликав до себе знимкаря.

•  
• Вчора увечері повиховував доньку і, здається, що вона все зрозуміла. Бо я її знаю. А в райком більше не бігатиму. Хіба тільки тоді, коли покличуть.

У свідомість знимкаря у ту мить приплив з глибин пам’яті спогад про те, як радів колись покійний тесть, розглядаючи перші самостійні роботи свого учня.

Д О Т Е П Н И К

Гумористичне оповідання

Вони мешкали на одній вулиці, але великого спілкування межи ними не існувало. І причини були різними. Василя Петровича Худика селяни уже втретє обирали головою колгоспу «Зоря» .І оця керівна посада сама собою зводила височезний тин між ним і загалом. Може, це не всім подобалося, та він не звертав на ситуацію ніякої уваги, бо вона не перечила його мовчакуватості.

А от спілкуватися з Раїсою Олексіївною Шептало не любив, але мусив миритися з язикатою та хитруватою племінницею своєї благовірної. Рятувало, що їхні садиби знаходилися далеко одна від одної, бо вулиця тягнулася довго через усе село. Та й погостювати родичка, слава Богу, заходила нечасто.

А з Іваном Олексійовичем Гладенюком сільський очільник дуже близько сусідив, бо хати обох дивилися вікнами одна на одну. Кивали головами при нагоді. Хоча ніхто не скаже, що це сприятливе соціальне становище (біс його в ребро!) заважало. Бо що могло об’єднувати керівника сільгосппідприємства та водія райсільгосптехніки.? Ще й вік з норовами підштрикували. Василь Петрович поволеньки наближався до свого піввікового ювілею. А його сусідові до цього ювілею ще треба було чекати п’ятнадцять літ. Він сам про це казав не раз у колі друзів. А Худик велемовністю не відзначався.

Та так сталося, що в цій історії якісь невидимі нитки зв’язали їхні долі так міцно, що розділити неможливо.

…Того весняного передобіддя голова із «Зорі» повертався додому, кермуючи службовим УАЗиком. Коли проїжджав повз райсільсгосптехніку, то край шляху вгледів сусіда, який чомусь похмуро зирив на «попутки».

Притормозив, виглянув зі свого місця і гукнув:

– Сідай, Іване, підвезу до хати, коли хочеш!

– Не треба, Петровичу. -махнув рукою.

Сусід уже хотів від’їхати та раптом почув:

• Хоча…Почекайте! Поїду з вами… Не хочу тут стовбичити.

З сумом подивився на приміщення, з якого недавно вийшов. А тоді рвучким рухом відчинив дверцята легковика і вмостився на пасажирському сидінні.

• Можемо рушати!

І авто почало намотувати на колесах кілометри дороги до села. Зазвичай Гладенюк у такі моменти сипав словами, як горошинами зі стручків під час жнив. Але зараз він чомусь мовчав, ніби невідома сила навісила на його губи замка, а ключа кудись заховала. Коли в’їжджали у село, то Іван Олексійович попросив сусіда висадити біля «Яблуньки» (відомої на всю округу кнайпи).

Здивування пояснив:

– Самі знаєте, що я не ласий до чарчини. Але ниньки хочу напитися. Хай за це мене святить моя Людка. Про щось інше говорити ще не хочу.

– А що сталося?

– Хіба ви зрозумієте мене, Петровичу?

– Не темни! – буркнув Худик.

– Зостався я без роботи…. Ет! – махнув рукою.

Той , нічого не розуміючи , промимрив:

– Чому? Чув, що ти добрий шоферюга…

– Не до двору я Павлу Якимовичу і Райці, вашій родичці, теж.

Коротко розповів про все, що з ним трапилося. Після робочого дня кілька водіїв райсільгосптехніки відзначали уродини колеги. Гладенюк оминути оказії не міг, бо іменинник був його напарником. Коли всілися випити по кілька чарок, на порозі кімнати у гаражі виросла постать диспетчерки Раїси Шептало.

– Ти, Іване, замість того , аби ото пиячити ліпше б путівки свої поздавав.

– Чого ти розшумілася, Олексіївно? Принесу тобі їх… Ще ниньки…

Через якийсь період часу він і справді приніс у диспетчерську потрібні папери з акуратно заповненими колонками цифр. Але вчитуватися в них не мала часу і пожбурила все у шухляду столу. За вікном вимогливо гудів клаксон автомобіля шефа, який мав доставити обох у найближчий лісочок.

А наступного дня зачудувано розглядала порожні бланки. І ,взявши їх жменею, побігла до Павла Якимовича.

Згодом той підійшов до вантажівки, коло якої маракував Гладенюк.

– Що за жартики, Іване? Підсунув Шепталисі якусь чудасію. Знаєш, я не потерплю. Хіба не розумієш, що і мені на мозолі наступаєш?

– А чого ви, Павле Якимовичу, так переполошилися? Так і бути! Розкрию вам очі…

– Що ти маєш на увазі?

– Та Райка ще не цурається вас через оті сумеги, з якими часом приходить домів. А для втіхи у неї вже є мент з вашого містечка. Щовечора його «Побєда» гурчить на нашій вулиці…

– Та як ти смієш сміятися з мене?

Наступного дня усіх водіїв зібрали на збори. «Іменинником» був той, хто спробував казати правду начальнику. Закінчилося все тим, що правдолюба вигнали з роботи.

– Знайшов через що журитися, – раптом проговорив Худик. -Хочеш стати моїм водієм?

– Смієтеся, Петровичу –проговорив він. – А Теодозієвич, мій дядько?..

– Не шуми, Іване! Він після операції хоче на пенсію піти. От я і шукаю шофера.

– Якщо так, то я буду.

Коли вдома вечеряли Гладенюк мовив до дружини:

– Давай, дорогенька, став могорича водієві голови колгоспу!

– Якому?

– Та мені.

– Ти з дуба впав! Головою вдарився? А як наш родич?..

– Та на пенсію він іде. От Худик запропонував мені і я не відмовився.

А в цей час у сусідів можна було спостерігати іншу картину. У гості до своєї тітки прийшла Раїса Шептало. Коли почула, що звільнений шофер відтепер возитиме їх родича, то тільки сказала, що у того через це ще будуть халепи.

Вона по-своєму, мабуть, мала рацію. Невдовзі приключка таки сталася. Василь Петрович був високим і товстим. Особливо він поважчав ,коли посеред літа повалявся на пляжі курортного Криму.

– Скільки ви тепер важите? –допитувалися конторські працівниці, серед яких Гладенючка відігравала не останню роль.

– Доброї людини має бути багато! – сміявся той.

Але про свою вагу він не говорив нічого. Та невдовзі всі все знали. Персональний водій голови колгоспу допоміг. Він , будучи схильним до веселих розіграшів, сам запропонував на ваговій току затарувати автомобіль. А потім зважити машину, його і голову, коли «випадково» зупиниться. А потім відмінусувати раніше визначене та імовірну вагу одягу та взуття Худика й довідатися хоча б таким чином приблизну вагу керівного пасажира.

Коли той дізнався як його зважили, то покликав до себе низенького худорлявого Гладенюка і повідомив, що переводить його у колгоспний гараж за те, що зробив з нього посміховисько.

Івану Олексійовичу це не сподобалося. Заявив, що сам шукатиме нову роботу, бо добрі водії на дорозі не валяються.

Наступного ранку він ходив містечком і напитував вакансію. Та щось не таланило. І обідньої пори зайшов у їдальню коло старого місця роботи.

З гальбою пива стояв серед зали, бо не бачив місця, де б йому притулитися.

• Що ти знітився, Іване? – почув раптом голос.

Коли підійшов ближче, то упізнав Павла Якимовича.

– Не злись на мене, -проговорив той. – Можеш вертатися на роботу, коли хочеш…

– А Райка?

– Вигнали її вчора. Я сам побачив яка вона щаслива в «Побєдє». Хай нею тепер Худик займається.