У засновника Кременецького ліцею, пам’ятник якому стоїть на подвір’ї Академії, є багато заслуг перед історією, перед Польщею, перед Академією, перед Україною
.
От власне про Україну таємний радник його імпеаторської величності Александра Першого 1801 року, будучи поляком та живучи у Російській імперії, написав статтю. Статтю, яку мало хто читав, а згадувати навіть бояться, бо вона, за чутками, які спираються на російський переклад 1811 року, якась таки сумнівна. Не дуже об’єктивна, не дуже історична. Ліпше про неї не говорити.
Але редакція альманаху, сповідуючи принцип «краще гірка правда, аніж солодка лжа», вирішила завдати собі труду – й перекласти солов’їною оцю таємничу статтю.
Тож читайте – і робіть собі висновки
Тадеуш Чацький. ПРО НАЗВУ «УКРАЇНА» ТА ПРО ПОЧАТОК КОЗАЦТВА
§ I
Нічого немає більш поширеного в дослідженнях як етимологів, так і етнологів, як вводити в оману читача, воскрешаючи славу забутих племен з майже безкінечних століть та під різними назвами. Однією рукою зривати завісу часу, а іншою вести читача до темної комори, де лише слабке світло, яке придатне лиш для того, щоби викрити наукове невігластво автора. Щоб уникнути подібного звинувачення і завжди бути готовим до справедливого суду, я наважуюся написати те, що мені здається найближчим до істини.
Україну, тобто землі, розташованої по обидва боки Дніпра, можна би назвати батьківщиною «Укрів». Ця плем’я слов’ян-варварів, подібно до того як і інші народи з різними іменами, прийшло до Європи з околиць Заволжя і в перші століття після Христа перетнуло Дніпро, частково оселилося в давній Сарматії, а інша частина, пройшовши Віслу, Одер і Ельбу, оволоділа землями, покинутими стародавніми германцями, які відомі під різними іменами, зламали трон слабких наступників могутнього Августа. Існують лише здогади про те, що були так звані «Укри», що сиділи над Одрою, яка належала до Бранденбургу, і що там, у Укермарку, залишилися сліди їхніх назв, згадувані хронікерами Х і ХІ століть. Дуже важко стверджувати, що саме ці «Укри» дали назву Україні або взяли від неї своє ім’я. Бо в старовині немає жодних слідів, де проживала це плем’я, поки воно не перейшло через Одер: натомість відомо, хоч і не точно, які народи, починаючи від скіфів аж до татар, мешкали на землі, яку нині називають Україною; проте в жодну епоху не було зафіксовано, щоб там проживали укри. Зрештою, якщо ж ті «укри» і перебували на цих землях короткий час, то постійні нашестя нових дикунів неодмінно знищили б своєю кількістю цей народ і, поглинувши його у своє тіло, надали б йому нове ім’я як пам’ятку нового варварства. Назва «Україна» є новим: воно з’явилося лише в останні роки XV століття. За часів Александра цю землю називали «пустою країною», а потім – Україною. Стефан Баторій, король, який захищав прикордонні землі від турків, також називав їх «Україною».
Здається майже очевидним, що назва «Україна» походить від «крайка землі» тобто від «прикордонної землі», що межує з сусідньою країною. Це припущення підтверджується й тим, що Стефан Баторій називав кожну прикордонну частину Україною. Гейденштейн, секретар Стефана і Сигізмунда ІІІ, у двох місцях своєї історії, кажучи про повстання Наливайка, Україну називає Ora finitima (Окраїною). Отже, наддніпрянська Україна є тим самим, що й Великопольський край, який належав до Бранденбурзького маркграфства; а оскільки вести ту країну від племені германського або ж вандалів було б надто спокусливим висновком, так і Україну безпідставно виводити від укрів. Тож наша Україна в нашій мові означає те саме, що в німецькій — Marchia або Mark (прикордоння).
Україну ділили принаймні у пізніші століття на дві частини: перша – Російська, друга – Польська, якщо вважати Литву й Польщу як єдину державу, то бачимо: ще за Сигізмунда ІІІ у 1607 році говорив про «Литовську та Польську Україну».
Польська Україна, за формулюванням конституції 1580 року, обіймала воєводства Київське, Брацлавське, а також частину Волині й Поділля – тобто ту смугу земель, що простягалася від Києва і Дніпра аж до Кам’янця й Дністра, межуючи тоді з татарськими пустками – Очаківськими, Кримськими, Буджацькими та іншими, що перебували під турецьким впливом, а на сході – з Волощиною (Молдавією).
За часів Стефана Баторія на цьому боці Дніпра Україна не багато мала осад і мешканців через постійні татарські набіги. Йдучи Дніпром правим берегом, були лише у Каневі (де розташовувалася так звана комора Вітовта), Черкасах і Білій Церкві є давні замки. Трахтемирів же 1576-го року, а Корсунь 1580-го року збудовані. Більш заселеною була Україна біля верхнього Бугу, на усій тій землі вздовж нижнього Бугу від Черкас до Корсуня, до кордонів татарських не було ані замків, ані забудованих поселень, щоби селяни свої родючі під опікою війська могли безпечно обробляти; проте Поділля, між Брацлавом і Кам’янцем, мало багато осад
Йдучи за течією Дніпра, у цій місцевості, де пізніше побудований Чигирин, розташовувалися густі ліси й поселення біля джерел річок Тясмин і Тясминка, з яких перша, зливаючись із Інгулом, впадає до Бугу в Очаківських степах, а друга — впадає до Дніпра нижче від Чигирину. За тими лісами і вище за Дніпрові пороги – тими самими, про які згадував імператор Костянтин Багрянородний, був осередок козаків, тобто легких прикордонних вояків, яких обов’язок полягав у вартуванні від татар, щоб ті не перетинали Дніпро. Цих козаків, через низьке положення їхнього місця проживання, почали називати Низовими козаками. Здається, що це пояснення походження назви є простішим, ніж запозичення з грецької мови, де воно мало б значення, що не відповідає дійсності.
Подібні пустки існували й за часів короля Стефана, на другому боці Дніпра. Окрім Борисполя і Переяслава (який почав заселятися лише близько 1576 року) аж до Путивля, тоді прикордонного міста Московщини, до Дону навіть, а далі до Азову, де Татари мали тут свої оселі, а степи й пустелі були незмірними. Ось таким був образ України в XVI столітті, а зараз поговоримо про козаків.
§ІІ
Назва й діяльність козаків не згадуються раніше XIV століття. Раніше цієї епохи у жодного хроніста не зустрічається згадки про цей рід людей. Стрийковський під 1355 роком згадує про доброзичливість «подільських козаків» та про напад «литовських» на землі Мазовії. Длугош за часів Казимира Ягеллончика також згадує про них, що під проводом Майнака, татарського хана, спустошували Волинь і Поділля. Хто ж були ці люди? Звідки вони взяли своє ім’я? Польські й іноземні письменники висувають різні припущення. Важко не піддатися спокусі порівнювати їхню назву з іменами стародавніх народів – хазарів чи козарів. Хазари (або Козари) прийшли з-за Волги в ІХ–Х століттях, оселилися біля Донця аж до Криму, володіючи цим півостровом, на Русі названим «Хазарією», але пізніше вони були знищені Руссю задніпровською і татарами – і давно втратили свою назву і буття. Казари проживали ще у VIII столітті, й трохи пізніше навіть, біля Кавказу, між Чорним і Каспійським морями, недалеко від Лазів і Зіхів, майже там, де нині розташована Грузія. Проте й та назва давно зникла під натиском новіших варварів. Інші виводять назву «козак» від слова коза позначаючи таким чином спритність у бігу; або ж від праць з козячою вовною, якою багато хто в Україні займався, або від «коз», так називали свої човни-чайки, водні пристрої козацькі, і нарешті – від «ходіння» і «волочіння» тих, що здавна «ходяками» називалися, але це марно й малоймовірне. Думка Дегуіна, автора історії гуннів, видається найбільш близькою до правди: каже він, що ім’я козаків походить від зіпсованої назви кипчаків, і що ті козаки, де б вони не були згадані, вийшли спершу з земель заволзьких, і є гілкою різних татарських племен, які там оселилися у різні часи. На початку ХІІІ століття деякі угорські домініканці, проповідуючи там віру християнську, досягли значних у релігії успіхів. Прийшла навала монгольська під проводом Чингісхана на кипчаків; частина тих кипчаків, раніше названих куманами, розбитих монголами, подалася до Угрів до короля Бели, який надав їм місця для поселення, решта ж по інших країнах розійшлася. Місця, де оселилися, тікаючи від затятих переможців, то є Пороги, тобто дніпровські скелі, а річки Дон і Яїк потрійне ім’я надали. Народ без звичаїв та релігії, з первісного виховання, від варварських предків, успадкувавши звичку до луку, бродяжництва та розбою, не змінив і у розсіянні своїх давніх звичаїв.
Справжнє ім’я кипчаків змінилося в устах монгольських на козаків і стало іменем розбишацтва; хто тільки бродяжництвом, грабіжництвом або якимось іншим злочинством був славний, якими у пам’яті були кипчаки, тих татаро-монгол, перс і турок козаком називали, а поляк від них спосіб називання перейняв. Тож з плином часу те, що раніше було ганьбою, помінялося у назву вояцьку, а далі і у ім’я народу, коли той первісний мотлох, на певному місці упорядкувавшись, людьми й майном збагатився, прийнявши навіть і прибульців, до одного імені і спільної користі залучив.
Можна би вірити, що на початку XIV століття якась дрібна частина кипчаків-козаків, утікаючи від монголів-переможців, оселилася на дніпровських островах, шукаючи там харчування та притулку. Місце розташування було безпечним, потреба нагальною, охорона майна та пам’ять про давніх ворогів чинили їх озброєними та відважними. Там, можливо, й було давнє гніздо козацьке, як певні пісні козацькі стверджують.
Наскільки початки козацтва виглядають не дуже хвалебними, настільки їм належить у XVI та на початку XVII століть віддати справедливість. Самі собою керуючи, самі собі старшину вибираючи, уміли поєднувати завзятість з вірністю. Як, на жаль, цей народ, тобто це зібрання людей через насильство над релігією, особисті несправедливості, придушення чужинців та інші пригоди, перестав бути частиною Польщі, то вже відомо з історії.
Переклад наш – О.Г.