Хоч став переможцем нераз, та програв цю війну вельми легко,
кишки схолодивши до білого каменю. Дім твій
став притулком найзлішого ворога, якому підрізати
горло не встиг, бо не знав, що чекають поразки у місці,
де насіння своє залишив разом із надією на панування.
Далекий старезний мій друже, пам’ятай своїх предків,
але чи варта цього запилюжена пам’ять, порожні кімнати
серед стін кам’яних, поміж співу солодкого змовниці?
Над тобою залізні птахи і лампади, від чекання зчорнілі,
бо може вони лиш появи твоєї чекали. Решта чекала ж
із вістрям наточеним, щоби розпороти твердий твій живіт.
Ти програв, мій друже старезний, хоч був ти грабіжником міст,
переможцем, оспіваним за жорстокість, що гідна володаря.
Як це стається, що з найбілішого мармуру
постать по тобі стоїть із твоїми ногами міцними, із бородою,
що славить твою чоловічність? Мій милий, мій друже померлий,
по тобі довіку я плакатиму хлопчиськом мізерним,
якого ти брав був не раз, не знаючи імені, не торкаючись
фалоса, який задля тебе, мов квітка, жаркий проростав.
