Платформа «Вікіпедія» з певного часу стала досить популярним інформаційним джерелом для будь-якого рівня дослідження. Натомість добре також відомо, що авторами Вікіпедії можуть бути цілком випадкові, часом навіть недостатньо поінформовані, іноді – ідеологічно упереджені особи. Тому достовірність відомостей, розміщених на цій платформі, завжди потребує перевірки.
Зокрема, на польській сторінці Вікіпедії «Liceum Krzemienieckie», яка в цілому є достатньо об’єктивною, міститься абзац, у якому йдеться про події літа 1941 року у Кременці:
28 lipca 1941 roku, wkrótce po zajęciu Krzemieńca przez wojska niemieckie, Niemcy, na podstawie listy ułożonej przez nacjonalistów ukraińskich, aresztowali przedstawicieli inteligencji polskiej, głównie nauczycieli Liceum Krzemienieckiego. Aresztowanych uwięziono w Domu Społecznym, gdzie byli torturowani przez Sonderkommando i milicję ukraińską. W dniach 28–30 lipca 1941 roku 30 osób z tej grupy zostało przez Niemców rozstrzelanych pod Górą Krzyżową (https://pl.wikipedia.org/wiki/Liceum_Krzemienieckie)
(28 липня 1941 року, невдовзі після зайняття Кременця німецькими військами, німці, на підставі списку, укладеного українськими націоналістами, заарештували представників польської інтелігенції, переважно вчителів Кременецького ліцею. Заарештованих ув’язнили в Будинку суспільному, де їх катували зондеркоманда та українська міліція. У дні 28–30 липня 1941 року 30 осіб із цієї групи було німцями розстріляно під Хрестовою горою).
Крім того, є окрема стаття Вікіпедії, тільки польською мовою – «Mord na inteligencji krzemienieckiej» (Вбивство кременецької інтелігенції) https://pl.wikipedia.org/wiki/Mord_na_inteligencji_krzemienieckiej, де повторюється ця інформація, але, по-перше, додано список розстріляних кременчан-поляків і по-друге, названий активіст – «український націоналіст»: Іван Мищена. Усе це з посиланням на розвідку польських істориків: Władysław Siemaszko, Ewa Siemaszko: Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939-1945. Warszawa: von Borowiecky, 2000.
На українськомовній аналогічній сторінці Вікіпедії «Волинський ліцей» міститься практично та сама інформація: «28 липня 1941 року, невдовзі після окупації Кременця німецькими військами, німці заарештували представників польської інтелігенції, переважно вчителів Кременецької ліцею. Арештованих ув’язнили в Народному домі, де їх катували солдати зондеркоманди та місцевої поліції. 28–30 липня 1941 року 30 осіб з цієї групи німці розстріляли під Хресною Горою» (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%BB%D1%96%D1%86%D0%B5%D0%B9), з одним винятком – там нема словосполучення «на підставі списку, укладеного українськими націоналістами».
Фото з сайту Truth about camps (Правда про табори) https://truthaboutcamps.eu/thu/langnodata-2/19471,file.html
Треба зазначити, що «німецькі воєнні дії проти Польщі від самого початку супроводжувалися злочинами, які вчинялися проти польського населення». А «вслід за військовими підрозділами через захоплені польські землі просувалися спеціальні оперативні групи німецької поліції (Einsatzgruppen), метою яких було забезпечення порядку в тилу армії. Ця мета досягалася через розстріли чи арешти поляків, котрі вважалися потенційно небезпечними для окупанта»[1]. Тобто, події липня 1941 року у Кременці були продовженням політики нацистської влади починаючи з вересня 1939, а не чимось винятковим, пов’язаним, наприклад, з конфліктом між етнічними групами українців та поляків на території колишніх Кресів.
Ми зробили спробу провести невелике дослідження стосовно розбіжностей у висвітленні подій, що стосуються відомого у двох державах навчального закладу. І от що станом на сьогодні відомо.
У період з 1920 по 1939 у місті Кременець, який тоді входив до складу Польщі, функціонував створений указом особисто Пілсудського комплексний навчальний заклад із загальною назвою «Кременецький ліцей», який об’єднував у собі кілька різноманітних за профілем установ. З початком Другої світової війни ліцей польський ліцей припинив своє існування, натомість 15 квітня 1940 року радянською владою було відкрито учительський інститут, призначено директора, Івана Григоровича Вакулу, присланого сюди з Полтави,
[1] Пйонтковський С. Німецькі репресії щодо поляків. Німецькі табори смерті і концентраційні табори в окупованій Польщі https://truthaboutcamps.eu/thu/langnodata-2/19471,file.html
набрано студентів, які упродовж 1940-1941 навчального року вчилися на вчителів початкових класів. Викладачі польського ліцею не були залучені до роботи в інституті з причин ідеологічних. Частина з них була репресована, частина – вислана до Сибіру, дехто залишився у Кременці уже як приватні особи. Саме про цих останніх і йдеться у інформації Вікіпедії.
Що відбувалося у липні 1941 року в Кременці? Загально відомо, що після відступу радянських військ на початку липня 1941 року на Волині почали формуватися органи української місцевої адміністрації (управи) та міліції. ОУН (переважно бандерівське крило — ОУН-Б) намагалася використати прихід німців для проголошення відновлення Української Держави й перебирала в багатьох містах цивільну владу до своїх рук. І певний час, дуже короткий, їм це вдавалося. Управу було сформовано місцевими діячами ОУН одразу після відступу Червоної армії та приходу німецьких військ. Іван Мищена, як місцевий авторитетний діяч підпілля, очолив цивільну адміністрацію повіту. Натомість наприкінці літа нацисти почали згортати діяльність самостійних українських органів влади. А 1 вересня 1941 року Кременеччина офіційно увійшла до складу Райхскомісаріату Україна (Кременецький ґебіт генеральної округи Волинь-Поділля), і німці повністю ліквідували незалежні українські повітові управи. Іван Мищена був усунутий німцями з посади голови управи. Оскільки легальна діяльність стала неможливою, він остаточно перейшов у підпілля ОУН(б), де під псевдо «Корж» очолив окружний провід і розпочав збройну боротьбу проти окупантів.
У липні–серпні 1941 року вийшли накази німецького командування про розпуск «незалежної» української міліції. Натомість було видано розпорядження про створення Української допоміжної поліції (УДП) (нім. Ukrainische Hilfspolizei / Schutzmannschaft). Поліція та управи з серпня 1941 року створювалися та контролювалися виключно німцями. ОУН втратила будь-який офіційний вплив на ці структури, а ті її члени, які залишалися на службі в поліції, змушені були діяти глибоко законспіровано, оскільки німці проводили постійні кадрові чистки та розстрілювали виявлених націоналістів.
Щодо Івана Мищени, названого як провідника ОУН у Кременці та головного винуватця смерті польської інтелігенції, то про нього відомо, що він був корінним волинянином, а не членом Похідних груп ОУН, присланих із Галичини чи з-за кордону. Іван Мищена народився на Кременеччині. У 1920-х – на початку 1930-х років він навчався в Кременецькій польській гімназії, звідки у 1930 році його відрахували за участь в українському націоналістичному русі. У міжвоєнний період він жив на Кременеччині та діяв у місцевому підпіллі УВО та ОУН, через що неодноразово зазнавав переслідувань і арештів з боку польської влади.
Таким чином, Українська повітова управа у Кременці на чолі з Іваном Мищеною функціонувала приблизно 2 місяці — з липня по серпень 1941 року. Про подальшу долю Мищени відомо, що він у лютому 1943 року – спільно з Іваном Климишиним-«Круком» спланував і здійснив блискучу військову операцію – штурм нацистської в’язниці в Кременці, у результаті якої було звільнено десятки українських патріотів та інших в’язнів. Коли радянські війська в 1944 році знову зайняли Волинь, він, як і багато інших провідних діячів ОУН, отримав наказ відступати на Захід. Мищена емігрував за кордон і оселився в одній із західних країн (імовірно, у США чи Канаді), де залишив письмові спогади про підпільну діяльність і деталі штурму Кременецької тюрми. Ці мемуари сьогодні є цінним джерелом для дослідників історії УПА.
Що відомо про роль ОУН і зокрема Івана Мищени у вирішенні долі польських викладачів? Дослідники (зокрема, польські історики та матеріали радянської Надзвичайної державної комісії) зазначають, що українська допоміжна поліція та представники міської управи брали участь у складанні списків «неблагонадійних осіб» для СД та айнзацкоманди. У ці списки вносили як євреїв, так і польську інтелігенцію (серед яких були колишні викладачі Кременецького ліцею).
Для багатьох українських націоналістів колишні польські вчителі, чиновники та осадники вважалися провідниками політики полонізації Волині у 1920–1930-х роках. До них ставилися як до ворогів української державності. Натомість дійсними ініціаторами, організаторами та виконавцями розстрілів польських професорів і вчителів були німецькі спецслужби — підрозділи СД (Служби безпеки) та айнзацкоманда під керівництвом Ебергарда Шьонгарта. Нацисти проводили акцію Intelligenzaktion, метою якої було фізичне знищення еліти поневолених народів. А українська допоміжна міліція виконувала допоміжні функції: залучалася до охорони заарештованих у Народному домі Кременця та конвоювання їх до місця страти. ОУН і місцеві провідники не мали права ухвалювати рішення про страти. Проте через антипольські настрої та прагнення утвердити українську владу на Волині, деякі представники націоналістичного підпілля опосередковано сприяли німцям у виявленні польських активістів.
Чи були у українців міжвоєнного двадцятиліття підстави негативно ставитися до польської еліти, у тому числі – освітньої? Широко відомі випадки насильницької полонізації українців, які жили на території так званих «Кресів» у цей період. Достатньо згадати долю Леоніда Гордасевича (1912–1990), який був православним священником та розпочав своє служіння саме в період посилення польської політики ревіндикації (руйнування православних церков) та полонізації православної церкви. За відстоювання прав православної громади, використання української мови в богослужіннях на Волині та відмову підкорятися полонізаційним циркулярам, Леонід Гордасевич зазнавав адміністративного тиску та поліцейського нагляду з боку польської влади. Ще більш драматичним було життя української письменниці Іванни Блажкевич (1886-1977). Вона активно керувала українськими жіночими гуртками, очолювала кооперативи та організовувала українські дитячі садки, що прямо суперечило державній політиці асиміляції. Окрім того, вона публічно виступала проти законів, які закривали українські школи. Іванна Блажкевич двічі балотувалася до польського Сейму від українських партій, що викликало лють у польських урядових колах. У відповідь польська каральна система застосувала проти неї жорстокий терор. 15 листопада 1938 року каральний загін польської поліції схопив письменницю. Її вивезли за село, де завдали 120 ударів палицями (буками). Жінку покинули непритомною; вона вижила лише завдяки зусиллям львівських лікарів, але до кінця життя була змушена ходити з ціпком. Жорстокість польської влади не обмежилася побиттям. За непідтвердженими, але поширеними в мемуарах даними, під час ревізій польські шовіністи отруїли двох її малолітніх доньок — Любу та Дарію, намагаючись зламати патріотку.
Зрештою, сам Іван Мищена не зміг закінчити свою освіту у Кременці через репресії, викликані його політичною діяльністю.
Виникає питання: а чи існував взагалі цей злощасний список, який ніби уклали оунівці? Це залишається предметом гострих дискусій між українськими та польськими істориками. У німецьких архівах (документи СД, айнзацкоманди Шьонгарта) та в українських чи польських архівних збірках не виявлено жодного документа, який був би підписаний Іваном Мищеною або іншими членами повітової управи і містив перелік польських викладачів для передачі нацистам. Польська історіографія стверджує, що списки польської інтелігенції Кременця були підготовлені українськими націоналістами. Це твердження ґрунтується переважно на усних свідченнях і спогадах родичів жертв, які вижили. Українські історики наголошують, що нацистські спецслужби (зокрема, СД) проводили операцію Intelligenzaktion за власними розвідданими та реєстраційними книгами ліцею, які окупанти захопили в місті. Оскільки польська інтелігенція була на обліку ще за радянських часів, німцям не було складно встановити їхні адреси без сторонньої допомоги.
Цілком очевидним є те, що трактування цього факту – розстріл польської інтелігенції у Кременці, як, зрештою, і розстріли львівської та станіславівської професури, знищення єврейського гетто, єврейські погроми у Львові перших днів окупації і таке інше – залишається на ґрунті конкретних ідеологем.
Зокрема, як добре відомо, радянська політична та історична думка розглядала діячів української міліції першого періоду окупації (червень–липень 1941 року) так само жорстко, як і тих, хто служив у німецькій допоміжній поліції пізнішого часу. Офіційно їх трактували як «зрадників Батьківщини», «німецьких пособників» та «українсько-німецьких націоналістів». З погляду радянського законодавства та правосуддя не робилося жодної різниці між тими, хто діяв за вказівкою ОУН, і тими, хто підпорядковувався безпосередньо німцям. Використовували такі механізми:
Стаття 54-1 «а» Кримінального кодексу УРСР (аналог статті 58 КК РРФСР) — «Зрада Батьківщини». Ця стаття передбачала найвищу міру покарання — розстріл із конфіскацією майна, а за пом’якшуючих обставин — 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах;
Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1943 року (№ 39). Цей указ застосовувався за участь у масових розправах, катуваннях чи вбивствах цивільного населення та радянських партизанів. Він передбачав покарання у вигляді смертної кари через повішення або каторжні роботи терміном від 15 до 20 років.
Радянське слідство керувалося такими аргументами: а) ідеологічна ворожість – будь-яка спроба створення незалежних від СРСР українських структур розглядалася як контрреволюційна діяльність, спрямована на повалення радянської влади.; б)збройний виступ проти Червоної армії – похідні групи ОУН та місцеві міліцейські загони влітку 1941 року часто роззброювали радянських військовослужбовців, які відступали, і вели бої проти частин НКВС; в)антисемітські та антирадянські акції – у перші тижні окупації новостворена міліція (до того, як її розпустили або переформатували німці) брала участь у затриманні радянських активістів, євреїв та колишніх працівників НКВС, що за радянськими законами кваліфікувалося як пособництво ворогу. Навіть після смерті Сталіна, коли у вересні 1955 року вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про амністію радянських громадян, які співпрацювали з окупантами…», дія цієї амністії не поширювалася на тих, хто служив у каральних органах, допоміжній поліції чи брав участь у вбивствах.
Радянські спецслужби продовжували відкривати кримінальні справи проти колишніх службовців української міліції 1941 року аж до кінця 1980-х років.
Як не дивно, у сучасній польській політичній та історичній думці діяльність української міліції ОУН та органів самоврядування у липні–серпні 1941 року на теренах колишньої Другої Речі Посполитої (Західна Україна) теж оцінюється вкрай негативно і розглядається крізь призму колабораціонізму з нацистами та антипольської та антисемітської діяльності. Польська історіографія розглядає створення українських управ і міліції як спробу ОУН (особливо бандерівського крила) виступити в ролі союзника нацистської Німеччини. Польські історики підкреслюють, що ці структури не мали жодного законного статусу, оскільки діяли на окупованій території Польської держави (у межах кордонів 1939 року). Вважається, що частина кадрів української міліції згодом перейшла до Української допоміжної поліції, а навесні 1943 року дезертирувала в ліси та склала кістяк УПА, яка здійснила Волинську трагедію. Польська держава офіційно вшановує пам’ять жертв Кременецького ліцею та інших представників польської інтелігенції. У польській політичній думці будь-яка героїзація діячів ОУН (у тому числі тих, хто очолював управи чи міліцію у 1941 році) сприймається як виправдання воєнних злочинів, що залишається однією з найскладніших тем у польсько-українському історичному діалозі.
Сучасна історична та політична думка Російської Федерації (після 1991 року) трактує діяльність ОУН/УПА досить виразно. Вона пройшла еволюцію від стримано-негативної до радикально ворожої та офіційно забороненої. Російська історіографія заперечує антинімецький фронт боротьби УПА. Будь-які бойові дії українських націоналістів проти Вермахту трактуються як «імітація» або дрібні сутички. У документах і наукових роботах РФ діячів ОУН/УПА називають виключно «бандеровцами», «гитлеровскими прихвостнями», «фашистскими коллаборационистами». ОУН та УПА не визнаються суб’єктами національно-визвольного руху. Їхня діяльність розглядається як «екстремістська та терористична», спрямована на розкол радянської держави та етнічні чистки.
Проголошення Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941 року у Львові трактується як спроба створення маріонеткового «пронацистського режиму». Після Революції Гідності в Україні діяльність ОУН/УПА в РФ була законодавчо прирівняна до нацизму. Верховний Суд РФ вніс ОУН та УПА до списку заборонених екстремістських організацій. Будь-яка позитивна оцінка їхньої діяльності в РФ карається кримінальною відповідальністю за статтею про «реабілітацію нацизму».
Таким чином, виявляється, що 1) радянська, 2) сучасна польська і 3) сучасна російська історіографія ставляться до українських національно-визвольних змагань періоду Другої світової війни практично однаково.
(У роботі використовувалися такі інструменти штучного інтелекту: ChatGpt. Вони застосовувалися для збирання фактичного матеріалу. Усі розділи, при написанні яких використовувався ШІ, перевірені та відредаговані автором особисто. Наукові положення, висновки та результати є власним інтелектуальним внеском автора).