Коли перед очима людей з’являється новозбудоване, то всі радіють. А ще більше щасливіють від цього будівничі. Бо бачать, що цеглинки, котрі відчули власними руками, лягли там, де треба. Щось подібне відчуває й письменник, приходячи до поціновувачів красного письменства з черговою книгою.
Така асоціація завітала у мою свідомість, коли перечитав нове видання Жанни Юзви (Яськів) з Підволочиська. Та не тільки через те, що до неї підштовхнула назва друку «Цеглинки» (воно має таке наймення) точно і ємко передає читацькі враження.
Узагальнення? Так! Але його, безумовно, не було без акцентів на окремих деталях. (Але кажучи про це, ловлю себе на думці, що поза моєю увагою можуть залишитися ті чи інші моментики. Тому й маю намір зосередитися лише на своїх враженнях. Звісно, з урахуванням тверезого погляду на літературознавчі аспекти).
І перш за все почну з думкувань про жанр, який запропонувала громаді літераторка. Вона запросила усіх насолодитися щоденниковими написанками,
керуватися тим, що останнім часом все частіше зір наштрикується на подібну прозу. І саме це на друзки трощить усталену думку про філологічну неправильність оприлюднення таких нотаток нині сущих митців. Мовляв, набагато зрозумілішим є те, що приходять щоденникові записи тих, хто уже пішов у засвіти, згадуючи при цьому П.Тичину, С.Єфремова, Є.Чикаленка, А.Любченка, О.Довженка. Згоден, що у їхніх нотатках існує чимало цікавинок. Але ж не менше їх було у щоденниках І.Гнатюка, Ю.Гудзя, В.Захарченка, П.Сороки (письменників, яких немає з нами, але вони видали книги ще за життя).
Це ― з одного боку. Бо з другого теж маємо непростість. Живемо у такий час, коли до нас приходять книги денників Є.Барана, А.Дністрового, В. Кикотя. Не заперечую, що посвітанковішала душа, коли углиблювався зором і свідомістю у тексти Б.Смоляка, Г.Цимбалюка, В.Яворівського. (Оскільки, вже відгукувався на деякі з них, то не бачу потреби до повернення про мовлене. Зосереджуся на «Цеглинках»).
Впадає у вічі те, що авторка чимало уваги приділяє питанню ролі книги у житті людини. Згадаю, зокрема, про кілька фраз, які свідчать про це. «Колись книга була як щось святе». «Є просто книги-джерела, що несуть свіжі води у велике русло життя». І важливо, що це не сьогочасне враження. Наведу один спомин із дитячих літ. «… І понині зоріє у моїй пам’яті велика жовта книга, а на обкладинці – велике усміхнене сонце…» Знаєте, опісля цього не дивуюся, що авторка вдало знаходить теплі слова про книги Богдана Лепкого, Олеся Гончара. А ще, мабуть, варто згадати про оцінки творчості Ігоря Павлюка, Василя Горбатюка, Володимира Кравчука, Ольги Павленко. І приємно, що ці розмисли сусідують з думками про доробок Бориса Демківа, Віри Оберемок, Романа Юзви.
Ніхто, мабуть, не заперечить, що ці розміркування так багато говорять про шанобливе ставлення особистості до книги. І втішно, що у «Цеглинах» кожен помітить не тільки думки про знаних майстрів пера. Таке ж усі уздрять у абзацах про ужинок Оксани Жук, Романа Занька, Ірини Табак. Ще один момент. Зрозуміло, що письменницю передусім цікавить художнє письмо. Але це зовсім не означає, що поза овидом уваги залишаються писання без нього. Адже в «Цеглинках» побутують неординарні відгуки про тексти Василя Антоніва і Христини Паляниці.
Мабуть, кожен висновковуватиме: з питанням про книгу пов’язана та обставина, що вона підштовхнула пані Жанну до вибору життєвого шляху ― педагогічної праці. Саме про неї «Цеглинки» містять непроминальні розмисли про вчительські будні. « І мої шкільні цеглинки є розрадою – спогадами, радістю… Ловлю себе на думці: повернути час назад – вибрала б тільки філологію…»
Життєва переконаність? Саме так! Думаю, що саме це спонукає до самобутності споминів про роки праці у школі, пошанівок до колег та учнів.
А ще про те, що так народжувалися уроки доброти. І як тут не згадати про настанови батька, короткий опис чесного життя подружжя лікарів Гуцайлюків.
Хотів би звернути увагу на ще один моментик. Книга завершується тим, що до авторки підходить внучка і цікавиться її працею. Й чує: «Я пишу для тих, хто мене розуміє». Ніби нічого надзвичайного тут немає, та … хіба відповідь не є кредом письменницького цеху загалом та літераторки зосібна? Чи не можна ствердити, що слова-цеглинки не лише сповідь перед сьогочассям , а й спрямованість у день завтрашній? Бо з «Цеглинок» видно, що свідомість через буквотвори створила дім для душі. «Дім! Але не дим!»