Читач може сказати, що українцям нема ніякого діла до того клятого «руzzкого міра» щоб він провалився та сконав у страшних муках. І буде мати рацію. Єдине що 145 мільйонів населення Російської Федерації нікуди не дінуться вмить за нашим бажанням, навіть після нашої перемоги і справедливого міжнародного суду над призвідниками того жахіття, яке триває вже понад 10 років. І те, що роками вбивалося у свідомість пересічного обивателя цієї країни, нікуди не щезне. І варто знати, що ж це воно таке. Бо це нам, учасникам та свідкам цих подій, вони видаються моторошними та унікальними. Але попри те, що вони таки є моторошними та унікальними, сказано у книзі царя Соломона: «Те, що було, є те саме, що буде; те, що зробилось, є те саме, що зробиться. Нема нічого нового під сонцем» (Екл. 1:9).
Почнемо з того, що сама по собі концепція створення держави шляхом об’єднання навколо титульної нації є провідною для усього світу, особливо нового та новітнього часу.
- Саме таким чином утворилася з кількох десятків німецькомовних князівств та герцогств 1871 року Німецька імперія, за що першому її канцлеру Отто Едуарду Леопольду фон Бісмарк-Шенгаузену по містах Німеччини стоять пам’ятники.
- Саме так 1861 року перемогло Risorgimento, відновлення Італії як держави, а пам’ятники Джузеппе Гарібальді стоять на Апеннінському півострові. Про що ірландська письменниця Етель Ліліан Буль, яка вийшла заміж за польського революціонера Міхала Войнича і прибрала собі його прізвище, написала світової слави роман «Ґедзь».
- Саме таким способом відродилася держава Польща, яку 1795 року розсмикали по кавалках три сусідні імперії. Тому що до цього відродження закликали і Юліуш Словацький, який народився в українському Кременці, і Адам-Бернард Міцкевич, який народився у білоруському Новогрудку, і Наполеон Станіслав Адам Фелікс Зигмунт Красінський, який взагалі народився у Парижі та й там і помер. Усі ці легендарні польські поети-пророки підтримували ідею «польського світу», завдяки чому він і незважаючи ні на що, зберігся, щоби Юзеф-Клеменс Пілсудський, народжений у литовському селі Залавас, міг 11 листопада 1918 року стати маршалом і главою Другої Речі Посполитої, а пізніше – національним героєм Польщі.
- Власне тому віддав своє життя за незалежну Індію та за право індійців послуговуватися мовою гінді, а не тільки окупаційною англійською видатний політичний діяч «батько нації» Магатма Ґанді.
- 27 років відсидів у тюрмі за права свого народу проти апартеїду майбутній президент Південно-Африканської Республіки Нельсон Мандела.
- Саме за таку ідею боровся й страждав від Російської імперії український поет-пророк Тарас Григорович Шевченко, а від Польської держави – український політичний діяч Степан Андрійович Бандера. В очах закону тодішніх Росії і Польщі вони були злочинцями, а для гнобленої української меншини – провідниками національного духу. Саме тому за результатами телепроєкту «Великі українці» Степан Бандера та Тарас Шевченко посіли третю та четверту позицію (відносно перемоги у проєкті князя Ярослава Мудрого, за якого в останній день було вкинуто 550 тисяч голосів, є всі підстави принаймні задуматися, Микола Амосов, що дістав другу позицію, – звичайно, видатний лікар, але аж ніяк не видатний громадянин), які можна вважати першою та другою. Зрештою, можна спитати думку історика та журналіста Вахтанга Кіпіані, шеф-редактора цього проєкту.
Однак, усі ці намагання німецького, італійського, польського, індійського, південно-африканського, українського та будь-якого іншого народу здобути незалежність та усі належні права реалізуються через поширення думки про те, що певна спільнота людей повинна відчувати власне цю єдність тільки тому, що їх згромаджує поняття «національність». Ми – німці, і це дає нам право говорити своєю мовою. Ми – італійці, і це дає нам право надавати освіту своєю мовою. Ми – поляки, і це дає нам право реалізовувати державне управління у межах державного кордону силами державних збройних сил. Ми – індійці, і це дає нам право на спілкування з іншими державами на рівних. Ми – корінне населення південної Африки, і це дає нам увесь комплект громадянських прав, записаних у конституції будь-якої демократичної країни. Ми – українці, і тому маємо право на усе вище зазначене. І це правильно. І це наш (німецький, італійський, польський, індійський, південно-африканський, український тощо) світ. Не більше. Але й не менше. Так утворювалися усі моноетнічні держави: один народ – одна мова – одна віра. І таким державам можна тільки позаздрити.
Звичайно, за межами сформованої державності можуть опинитися люди, які хоч етнічно належать до цього світу, але їхній актуальний цивільний статус не збігається з їх нацією. Це називається «діаспорою». І у цьому випадку йдеться про етнічний анклав, який утворився досить далеко від материнської держави. Наприклад, українці Канади чи США. Члени цієї спільноти можуть не зважати на своє історичне походження, повністю прищеплюючись до корінного етносу – і це раціональний підхід. А можуть плекати свою національну ідентичність, пам’ятаючи рідну мову, рідну культуру, створюючи групи однодумців – і тоді українські українці пишаються американською українкою Квіткою Цісик. Але це підхід романтичний, хоч і привабливий. Вірмени як про свого розповідають про французького співака Шарля Азнавура, який хоч і народився у Франції, але названий був батьками – Шахнур Варенаг Азнавурян. І таких випадків за століття пересування народів – безліч. І поляк Вільгельм Аполлінарій Костровицький стає французьким поетом Гійомом Аполлінером. І поляк Юзеф Конрад Коженьовський стає англійським письменником Джозефом Конрадом.
Натомість існує явище, на перший погляд дуже подібне, але принципово інше. Називається воно – іредента. Іредента, на відміну від діаспори, живе на території сусідньої держави, у більшості випадків – компактно. Наприклад, поляки, які живуть у Казахстані – діаспора, поляки, які живуть у Литві – іредента. Найчастіше це виникає на прикордонних територія внаслідок іманентного пересування кордонів. Іноді влада застосовує досить жорсткі заходи аби уникнути виникнення цього феномену, оскільки він апріорі загрожує небажаними наслідками. Сумнозвісна операція «Вісла» 1947 року, наприклад, мала на меті власне знешкодження потенційно небезпечного ареалу, інша справа, що зроблено це було за допомогою комуністично-сталінської сокири і залишило по собі недобру пам’ять. Залишені у Закарпатті угорці, натомість, є об’єктом гострої зацікавленості сусідньої країни, з якою дотепер – непрості стосунки.
Чи відомі в історії людства випадки порушення цього балансу? Авжеж. І не поодинокі.
Іноді якомусь Александру Македонському, Цезарю, Тамерлану, Чингісхану, Наполеону, Гітлеру тощо спадає на думку зробити щасливою усю наявну на цей момент ойкумену – і цілком іншомовні держави стають далекими провінціями імперії. Але біда усіх тих імперій, що вони не є вічними. А у далеких провінціях народжуються пророки – і створюють світові релігії.
Найбільша в історії людства Британська Імперія (хай з Богом спочиває) площею у 36,6 мільйонів квадратних кілометрів зародилася була з крихітного, всього лиш у 130 тисяч квадратних кілометрів Королівства Англія, тобто збільшилася у 280 разів. З мізерного населення початку 18 століття (третина від тодішньої Франції) англійці за три століття запровадили свою мову як офіційну у 67 сучасних державах та 27 несуверенних територіях. Якби 400 мільйонів людей, для яких англійська мова є зараз рідною, водночас встали на території сучасної Англії, кожному з них дісталося б максимум по 3 квадратних метри. І це тільки за умови, що на острові не буде жодної будівлі.
Коли імперії відходять у небуття, після них може залишитися руїна, як після Александра, може – велика культура, як після Риму, може – невеличка компактна держава, цілком придатна для життя громадян, як після Османської та Австро-Угорської імперій. А школярі усього світу змушені вчити дивну говірку невеличкої народності, утворену з німецьких англського та сакського діалектів, нормандського латино-скандинавського суперстрата та майже загиблого корінного кельтського субстрата, у якій якщо написано «Манчестер», то читати треба «Ліверпуль». Ну бо цією говіркою в Інтернеті балакають.
Звичайно, історія є наукою принципово неточною: і внаслідок відсутності серед наукових інструментів машини часу, за допомогою якої можна швиденько зганяти на місце не зовсім зрозумілої події, зафіксувати її наявними ґаджетами і ввести тим самим до дискусійного обігу, і через те, що історія людства рясніє подіями, ба навіть глобального масштабу, які пояснити з точки зору здорового глузду не годен ніхто, наприклад, так досі й невідомо чому у 10 столітті занепала класична цивілізація мая, до культурного рівня якої багатьом нинішнім спільнотам ще рости й рости.
Тому спроби спрогнозувати бодай якісь суспільно та історично значущі події на підставі подібних чи навіть аналогічних явищ у подібних чи навіть аналогічних спільнотах минулого – марні і приречені на конфуз. Щоб далеко не відходити від теми, згадаємо долю Римської імперії.
476 року від Різдва Христового останній римський імператор, якого звали як і першого легендарного римського царя – Ромулом, був висланий першим італійським королем варваром Одоакром (рутеном, тобто – русином, за походженням) на заслужений відпочинок – що знаменувало кінець Західної Римської імперії, тобто – Першого Риму. Була ще Ромейська імперія, або Візантія, або Другий Рим, яка наказала довго жити у 1453 році, не витримавши зустрічі з наступною, Османською імперією.
Але другий Рим був подібний до першого приблизно так само як нинішня Романія, тобто Румунія, подібна до Роми, тобто Риму. Хоча національна культурна концепція румунів тримається саме на ідеї спадкоємства.
Очевидно, концепція родинного зв’язку з легендарними діяннями та діячами минулого завжди і всюди була спокусливою. Тому з’явилася Священна Римська імперія німецької нації (Sacrum Romanum Imperium Nationis Germanicae), що проіснувала від початку Х століття аж до 1806 року. Тому після падіння Константинополя на початку XVI століття у Московському князівстві у свідомості псковського ченця Філофея виникла ідея третього Риму, «два убо Рима падоша, а третій стоит, а четвертому не быти», яку він старанно втовкмачував великому князю Василію ІІІ Івановичу, батькові першого московського царя Івана Грозного.
Історія держави, яка нині має назву Російська Федерація, з точки зору наявності ознак державності починається з князівства молодшого сина Олександра Невського, родоначальника московської лінії Рюриковичів, удільного московського князя Даниїла, який де-юре став таким 1263 року.
Це й є точка відліку. Далі були його сини Юрій та Іван Даниловичі, внуки Семен та Іван, правнуки Дмитрій (Донской) та Василій Косой, праправнук Василій І, прапраправнук Василій ІІ, далі вже більш відомі Іван ІІІ (Великий), Василій ІІІ (батько Івана Грозного) і нарешті – перший коронований (від 1547 року) цар московський Іван Васильович. Триста років московські князі різними засобами долучали до невеличкого московського князівства сусідні державні утворення.
Спершу князь Даниїл, з огляду на те, що князівство московське складалося з містечка Москва (дівоче прізвище – село Кучково, від імені власника Кучка, що у більшості ностратичних мов означає – «малий») та декількох невеличких хуторів, почав помалу всмоктувати дрібні навколишні князівства, назв яких тепер ніхто й не пригадає:
- Коломенське (1301 рік)
- Переяслав-Залеське (1302)
Естафету перейняли спадкоємці:
- Можайське (1303)
- Ростовське (1328)
- Галич-Мерське (1330-ті)
- Углицьке (1330-ті)
- Білозерське (1330-ті)
- Юр’їв-Польське (1347)
- Дмитрівське (1360)
- Стародубське (1363)
Маленькі звитяжні війни, аншлюси та анексії, йшли одна за одною, ввічливі чоловічки, щирими чесними очима заглядаючи по коморах населення, переконували їх у єдності та спільності.
Дмитрій Іванович у майбутньому здобув прізвисько «Донской» недаремно, спочатку він потренувався на єдинокровних сусідах: вигнав тезку Дмитрія Костянтиновича з суздальського престолу, який приєднав до свого, створивши з московського князівства Велике Московське князівство.
Тоді ж у 1363 році великим князем «всея Руси» перестав йменуватися князь володимирський, передавши цю честь князю московському.
Далі було багато спеціальних військових операцій з демілітарізації Ржева та Тули, Устюга та Калуги, Мурома, Таруси, Вологди, Козельська, Суздаля, Ярославля, Пермі, у ході тривалих війн були захоплені та знищені республіканські устрої Новгорода, Пскова та В’ятської землі.
За царювання Івана Грозного в цілому завершилася акція «Один народ – один рейх – один фюрер» – і розпочалася друга частина Марлезонського балету: Дранг нах остен! Або як пізніше сформулював Михайло Васильович Ломоносов: «Російська могутність буде нарощуватися Сибіром і Північним океаном!».
Океан цивілізовувався шляхом вигнання та асиміляції з новгородських територій Двинської землі та Заволоччя усіляких диких чуді та мері, з яких полюбляв кепкувати Олександр Олександрович Блок: «Чудь начудила да меря намерила».
А власне «Похід на Схід» – це суто військові захоплення Іваном Грозним Казанського ханства (1552 рік), Астраханського ханства (1556), Великої Ногайської Орди (1557), Башкирії (1557), Сибірського ханства (1582), Кодського князівства (1583). Коротше, нахапав цар-батюшка земельки досхочу, так що славнозвісна Кемська волость, яку за бажанням письменника Булгакова мало не віддали шведам, які її дійсно завойовували, таки не становила територіальної проблеми.
Після Смутних часів, ліквідації династії Рюриковичів та сходження на московський престол нової династії, яка дивним чином називається «Романови». Чому дивним? А тому що першого зафіксованого у історичних документах пращура пост-рюриковського московського царя звали Андрій Іванович Кобила (прізвище таке). Його сина, Федора Андрійовича, зафіксували у документах (а він був відомим дипломатом) вже з прізвищем Кошка (що не дивно для дипломата). Після чого нащадки цього державного мужа бояри носили вже горде прізвище Кошкіни. Аж поки один з них додав до свого родового прізвища рід дружини – і став Захар’їним-Кошкіним. Але той «Кошкін» таки муляв око – і боярин Нікіта Романович його викинув і замінив іменем дідуся, ставши Захар’їним-Юр’євим. Вже його син, Федір Нікитович, майбутній патріарх Філарет, ще раз плутає сліди і стає Романовим-Юр’євим. А тут настає черга першого демократично обраного московського царя – Михайла Романова. І вже ніхто не пам’ятає ані Кошки, ані тим більше Кобили. Ну дійсно, як би це звучало: династії Гогенцоллерни, Бурбони, Валуа, Ягеллони – і раптом Кобили! От уявіть собі: імператор всеросійський Петро Олексійович КОБИЛА! Або ще цікавіше: імператриця всеросійська Катерина Олексіївна КОБИЛА!
Ну перший Романов-Кобила не дуже багацько назбирав земель, а от вже його син Олексій, який полюбляв називатися «Clementissimus» – «Тишайший», насправді таким не був. Ліквідація цивільних вольностей Донського козацтва у 1646 році, анексія Лівобережної України у 1654 році, позбавлення вольностей Запорозької Сечі 1667 року, Смоленська, Брянської землі, Києва, Трипілля, остаточна колонізація Сибіру аж до Колими і Забайкалля. От так тишком-нишком залишив своєму сину Петру Першому тільки честь прорубати вікно у Європу, побудувавши на болоті нову столицю.
Але Петро не захотів бути царем московським, цього йому було замало. Олександр Сергійович Пушкін пізніше цю ситуацію описав детально:
Не хочу быть вольною царицей,
Хочу быть владычицей морскою,
Чтобы жить мнѣ въ Окіянѣ-морѣ,
Чтобъ служила мнѣ рыбка золотая
И была бъ у меня на посылкахъ
Московське царство, яке успадкував Петро Перший, називалося так за річкою Москва. І від назви річки Рось, як стверджують сучасні ономасти, пішла назва Росія. Навіть не знаю, чим приглянулася ця водойма царю, мальовнича, звичайно, українська річка. З іменем власним «Русь» не має нічого спільного, до речі. Бо вони орфоепічно різного походження.
Так чи інакше, Московія стала від 1721 року Росією, а до того ж – імперією. І цар, відповідно, імператором.
До імперії встиг долучити Камчатку і почив в бозі. Далі були Кавказ, Крим і Середня Азія.
Можна багато перераховувати, обмежуся цитатою з Меморандуму, який представив імператору Миколі ІІ на початку ХХ століття генерал від інфантерії Олексій Миколайович Куропаткін, воєнний міністр:
«Протягом 18 та 19 століть Росія провела у війнах 128 років, і тільки 72 роки були мирними. З 128 років тільки п’ять припадають на оборонні війни, усі решта – це загарбницькі походи…Росія у 18 столітті провела 19 війн…До цього треба додати внутрішні війни: повстання – Астраханське (1705-1706), Башкирське (1707-1709), Булавіна (1707-1708), Пугачова (1773-1774) і інші дрібні…З 19 війн та походів з загарбницькими цілями велося 17 війн і тільки дві війни можна визнати оборонними…Захисту (обороні) було присвячено 2 роки і 5 місяців, агресії – 66 років і 1 місяць. На Російській території вогонь війни буяв 3 з половиною роки, 65 років збройних кампаній було перенесено на територію противника…
У 19 столітті Росія вела 15 зовнішніх війн та 3 внутрішні війни. Зовнішні війни продовжувалися більше 67 літ. На мирний час припадає 32 роки та 9 місяців. З 67 літ безперервних боїв – оборонні війни тривали 2 роки і 1 місяць. Решта – 121 військова операція – розігрувалися поза кордонами імперії».
Якщо хтось раптом подумає, що генерал Куропаткін такий собі пацифіст, який мав намір у 1900 році якось перевиховати останнього російського імператора, то він глибоко помиляється. Висновок з незаперечних фактів, які наводить воєнний міністр, парадоксальним чином звучить так:
«За 200 років війн Росія, яка на початку 18 століття мала лише 12 мільйонів населення, перетворилася на державу, що у нинішньому 1900 році нараховує 132 мільйони чоловік». Отак. Те що росіянину здорово, то німцю смерть.
Звісно, генерал не знав, скільки мільйонів загине у полум’ї війн ХХ століття. Але поет Євген Євтушенко, який написав слова до пісні «Хотят ли русские войны», бодай орієнтовно, бодай за творами Льва Толстого та Михайла Лермонтова, але міг би знати цю сумну статистику. Хіба що для нього історія людства, як для справжньої радянської людини, починалася 25 жовтня 1917 року.
Зрештою, радянський період суттєво не відрізнявся від імперського. Друга світова війна почалася з визвольного походу Молотова-Ріббентропа, після якого вчергове у світовій історії розтягнули багатостраждальну Польщу на кавалки. З визвольного походу до Фінляндії, шматки якої досі перебувають у складі держави Російська Федерація. Приєднання до соціалістичного табору країн, які після війни опинилися у зоні радянської окупації. Напад на Угорщину 1956 року та Чехословаччину 1968 року. Десятки війн по всьому світі, де встановлював потрібну Кремлю владу обмежений контингент військ. Десять років Афганістану. Десятки тисяч загиблих солдат удачі.
Про пострадянський період хай скажуть історики майбутнього. А Україна воює. І 1 мільйон вбитих російських хлопців різних національностей або закопані у землю України, або вислані рідним. Хочу єдине нагадати, що за десять років афганської війни СРСР втратив загиблими 15052 чоловіки. Навряд чи це додає громадянам Російської Федерації любові до України.
Знову ж таки не буду говорити про смерті військовослужбовців України та мирних жителів, жодна з яких не має виправдання.