МАЛЮНОК НА ТЛІ ВІЙНИ
Доби малюнок на тлі руйнувань.
Крізь болі проростають первоцвіти,
Котрі знакують нездоланну рань
На березневім узбережжі світу.
Вдивляємось в безсмертні кольори
І нас чарує вир пелюсткування
Розвеснення бентежної пори,
Пророслого крізь кров душі кохання.
БІЛОСОНЕТНЕ
Підступність московитського зразка
Зміїться через вранішні джерела.
Але вона не може похитнути
Жадань непогамовних течію.
У злющість поселився переляк.
Й вона свою імперськості отруту
В конвульсіях ослизлих проковтне,
Бо харч її – оте меню огидне.
Інакшої дороги не знайде
Отам ,де владарює волі дух.
Вона у пребезглуздому сичанні.
Таке диктує незборимий час.
Овіюють вітрища душ тепло,
Яке рашистський оскал не зупинить.
В БЕРДЯНСЬКУ
Пора ранкова проклада сліди
Крізь млу густющу в просторінь прозору
І з тишини поселення Берди
Вплива замрія ув Азовське море.
Вже постає від цього на весь зріст
Перед всіма малюнок з днища долі:
Епохи невмирущий благовіст
Та днини сонцесніжної бемолі
Помежи хвиль жорстоких коливань
Бентега дня вплива у вир задуми,
Адже спішить Бердянськ за часогрань
Й пронизують його жадання струми.
…Крізь орків зло у душі назавжди
Прилине джерелистий злотогомін,
Бо полум’я із берега Берди
Тривожний вітер не віддасть нікому.
КАМЕНЕЛЮБ
Він дуже полюбляв старе каміння
Й моливсь на потьманілі кольори .
І проклинав всі відблиски проміння,
Які на стежку лилися згори.
Це було в нім серед найперших вражень
З картини,що з’явилась у дворі.
Блукаючи в своїм монастирі,
Все думав, що каміння правду скаже.
Та голосу від нього не почув,
Хоч ставив не одну на це свічу.
Нежданність вкрила лоб холодним потом .
Раптово зрозумів увесь огром,
Що має справу з справжнім чужаком-
Каменелюбним кремлеідіотом.
глибинне
тернистий шлях на часу стрімнині
чекає спрагло поцілунків тиші
котра на буднів аркушів напише
про нурти у небесній глибині
нам злющість сподівань не заколише
закільчилось крізь вири вогняні
оте що доля у тривожні дні
вручила раптом на весни узвишші
крізь вітросвисти думка поспіша
адже так хоче молода душа
почути золоте сологолосся
не втримає жадань чужа зима
бо прагнуть миті з бурями всіма
здійснити те що не вдалося досі
СОНЦЕСАД
Вогонь війни велить владарно
Доби долати дивину
Й рік руйнувати рівнизну.
Калина ж кличе кривді кару.
Зорить зойкливе «Не засну!»
На храму хрест і хижу хмару.
Мережить мислі мерло марень.
Та ниви ніжну новизну
Малює мрія молода.
Вона всесильно відкида
Вогненних вимог веремію.
Проз пилу й пострілів парад
Спішить сяйливий сонцесад
У вирування весномрії.
НЕОЛОГІЧНИЙ РОЗМИСЛ
Нуртовир’я рве чужинські греблі
І кида у течію шалення,
Як рашист своїм ординським згреблом
Взявся заховати в тьму натхнення.
Та в бентежжя рвійну буйностеблість
Орку не запхати зло й мерзення.
…Нуртовир’я рве чужинські греблі
І кида у течію шалення…
Всіх ракет неправедні «молебні»
Не нахилять цитадель щодення.
В просторіні ніжності піднебній
Слуха всепланетне несмирення:
Нуртовир’я рве чужинські греблі.
бомби
бомбує болеуст баладу
брехня блудливих «бакенбардів»
що блекотою буфонади
багрянить бунт багатобарв’я
бійців безстрашних барикади
б’ють блискавично «бидла бардів»
й бомбує болеуст баладу
брехня блудливих «бакенбардів»
безживної бридні бравада
безглуздо бахає більярдно
бандитським блиском безогляддя
й било браги безпорадне
бомбує болеуст баладу
З Н А К И
Влилась темна барва в дня околи,
Аби звати душі у свій гімн.
Й навіть вже не віриться, що бджоли
Можуть дзумкотіти між руїн.
І на думці іншого немає.
Біль втекти нікуди не дає.
Він ножем немилосердно крає
Серце переболене моє.
День лютує. Степу безупинно
Салютує непогоди злак.
Але проросте крізь негостинність
Майбуття непомиральний знак.
Крапельки гарячі з річки крові
Посеред жорстокої війни
Крізь темнющобарвність сутінкову
В наші дні ввійшли не з далини.
білий вірш про чорне зло
моїх жадань жагуччя шляхострумне
ковтнути хоче тьмища жабоквакна
із гнилизни мокшанського болота
але з джерел живильно-сонцекрилих
тече крізь час енергія нестримна
яка здола ординське ненасиття
бо в близькодалях днів проліскування
світанкоколір віднайшов ріднизну
ВОГОНЬ БОЛЮ
Біль вогненний обпалює наші вуста
І за це лютомста враз розпрямлює груди.
Світе Божий , в житті є важливість проста:
Кацапня дикоордна радіти не буде…
Не затьмить чужомла наших дум ліхтарі,
Не вповзти їй змією і посеред ночі.
Бо крізь зойки біди бачим сонце вгорі,
Що щасливість на вільному вітрі пророчить.
Ув огненності діб народились мужі,
Котрі йдуть уперед й чужозло їх не скосить.
Ми устанем заслоном на рідній межі –
Заглядає в зіниці нам русичів осінь.
***
Незламності розлоге диводрево
Росте у грунті устремлінь людей.
І волоцюги із боліт моксельських
Його не знищать лезами жахіть.
Ракетових сокир чванливі змахи
Лише надщерблять вічності кору.
…Незламності розлоге диводрево
Росте у грунті устремлінь людей.
Бо крони крізь біду заплодоносять
Й з коріння потече угору сік.
Усепереч хотінням волоцюжним
Буятиме у космосі життя
Незламності розлоге диводрево.
ОЗОН ЧАСУ
В буянні часу прагнуть новодні
Почути владний голос барвострумів.
Вслухаються вони у віщошуми
Аби не впасти у чужім вогні.
Бо ери невмолимий камертон
Себе крізь битви жахи відшукати
Велить, уперши погляд у плакати,
На котрих слід залишив мрій озон.
Та зникне в прірві злюще дефіле,
Що вбігло із кремля напропале,
Потолочивши магозв’явні думи.
Крізь повняву між текстів й звукогри
Таки дійдуть до верховин пори
Громади кроки – антиподи глуму.
доленоти
вулканять будні на вітрах тривожних
й пронизують війни волання дикі
бо межи лютозла огидних криків
ростуть п’янкі мотиви переможні
вдивляється доба у нот цих лики
і відкидає видумки безбожні
та відчуває ув акорді кожнім
палання барв миттєвостей великих
із кратера жадань потужна лава
затамувала відрух й окрик «браво!»
зове всіх до негайних окриничень
не відпускає мить оця від себе
із лабіринтів зболеного неба
все ллється й ллється віра ув обличчя
дикий танець
у цих полях танцює дико вітер
народжений в мокшанському болоті
але мотив од борозни почути
не вміє бо оті огидні рухи
лиш музику ординня розуміють
хоча її колосся не сприймає