Діана Татарин – студентка, яка навчається одночасно у польському і українському закладі вищої освіти. Завдяки сучасним технологіям. Але, крім навчання, у неї є захоплення – літературна творчість. Не знаємо, що стане її життєвою долею, але альманах не хоче пропустити можливості юному таланту сказати своє слово. Спершу – невелике оповідання.
Крізь відчинену кватирку ледь потрапляло свіже повітря. Багряні штори важко звисали додолу. Ніхто не ходив старою дерев’яною підлогою.
На дворі пізній вечір, година двадцять перша. Із вулиці не чутно жодних криків чи галасу. Сонце давно покотилося за обрій. Треба лягати спати, бо рано знову на роботу. Так сіро минали будні, і навіть вихідні не прикрашали реальність.
Хлопець повернувся на інший бік та обійняв Віру. Вона ще не зібралась на роботу і солодко спала в ліжку. Спочатку друга зміна важко їй давалась, проте із часом дівчина звикла. Її коханий потягнувся і позіхнув. Він не знав, котра година, але якщо Віра поруч, то ще не настала десята. Пара полюбляла разом лежати: юнак після важкої зміни, а кохана – перед нею.
Раптом Віра прокинулась. Вона розплющила карі очі, поправила тьмяне волосся. Дівчина піднялась, нахилилась, поцілувала коханого в чоло, а потім попрямувала до ванни. Через крок поскрипувала підлога.
Хлопець дрімав, однак чув, як дівчина вийшла зі спальні. Він ліг на живіт і міцно заснув.
Минуло кілька годин, як Віра пішла. Юнак позіхнув і потер очі. Хотілося пити. Щоб втамувати спрагу, він повернув у бік кухні, із якої було чутно рипання та світилось. Однак це не рипання дверей чи писк. Звук цей нагадував сухий шурхіт. Хлопець невпевнено зробив крок. Проскрипіла підлога. На мить хтось за дверима затихнув. Тиша. А тоді знову “рип-рип”, “рип-рип”.
В юнака побігли мурашки шкірою. На кухні хтось сидів і щось пиляв. “Рип-рип”, “рип-рип”. Вся сонливість моментально розвіялась, а разом із нею – бажання попити. Хлопець причаївся біля стіни, щоб побачити, хто там господарював. Постать сиділа. Чорне довге волосся звисало до підлоги. Сама ж особа ігнорувала юнака, а тому була повернута спиною. Її цікавила робота зі стільцем. У фігурі хлопець впізнав кохану.
“Не може бути! Це Віра! Це точно Віра! – промайнуло в голові. – Але чим вона займається? Хіба вона не на роботі?”.
Юнак почухав потилицю. Статура точно Віри, однак…Віра ніколи не проявляла цікавості до інструментів. Та й завжди просила хлопця щось направити. Навряд чи вона так легко вправлялась із молотком, що лежав поруч.
“Це не Віра…” – вдруге промайнуло в голові. Юнак знав її два роки. Його Віра не вміла робити такі речі. Рано чи пізно, він би дізнався. Якщо це не Віра, тоді хто?
Інтуїція, совість, шосте чуття (називайте, як вам заманеться) наказувало повертатися в спальню, зачинитися і не виходити до світанку. Ще краще не чекати, поки “Віра” покаже своє обличчя. Однак тверезий розум диктував зовсім інші правила. Не могла чужа людина вломитися до квартири та робити що заманеться. Хлопець би точно почув, якби незнайомка зайшла без дозволу.
Кохана показала лице. Юнак вдивлявся наче в знайомі риси обличчя. Віра повільно, не поспішаючи, наблизилась до нього. Вона посміхнулась, показуючи криві, пожовклі зуби. Вмить чорняве волосся посивіло. Хлопець ступив вперед. Він потягнувся за ножем на столі.
– Х-хто ти? – Металеве вістря блиснуло на світлі.
– А ти?
– Я у с-своєму домі.
– І я. Тому лягай спати і не заважай.
– Я викличу поліцію.
– Ну, спробуй, якщо зможеш, – стара протягнула руку й обережно доторкнулась до чужого плеча.
Часу на роздуми залишалось мало. Юнак махнув ножем. Із рани на зап’ясті потекла кров. Віра або те, що від неї залишилося, пронизливо закричала. Лемент луною повторювався в голові хлопця. Стара скривилась і схопилась за рану. Вона обернулась. Темно-синій пейзаж за вікном ставав жвавішим та більш кольоровим. Незнайомка плеснула в долоні і розчинилась. Хлопець перехрестився та вимкнув світло. Повільно попрямував до спальні. Лежачи під ковдрою, юнак роздумував над тим що трапилось. Хто ця жінка? Чи це Віра? Що вона робила на кухні? А якби вона нашкодила? Юнак перевертався то на один бік, то на інший, але заснути так і не зміг.
Надворі потроху світало. Сонце охоче показувалось над будинками. Незабаром мала прийти Віра. Вона от-от прийде і все пояснить.
***
– Ого, який ти молодець! – Віра одразу сіла на відремонтований стілець. – Я давно не нагадувала тобі. Ти ж зазвичай телефонуєш майстрам, а тут щось змінилося. Невже у тебе прихований талант?
Дивлячись на розгублені очі хлопця, кохана хитро посміхнулась. Юнак опустив погляд на руки коханої. Одне зап’ястя приховував бинт. Хлопець почухав потилицю. У голові промайнула сьогоднішня ніч. Хотілося розпитати Віру про все, але чи вона відповість? Чи скаже правду? Крива посмішка з’явилась на обличчі юнака. Він відчував, що будь-яка відповідь – поразка.