І.Вихованець. Святімо рідним словом душу: вибране – Луцьк: Вежа – Друк, 2025.- 332 с.
Вихованець Іван Романович (*9 жовтня 1935, с. Колосова, тепер Кременецького району Тернопільської області — 9 січня 2021) — український мовознавець, доктор філологічних наук з 1984, професор з 1989, член-кореспондент HAH України з 1992, почесний професор Волинського національного університету (Луцьк) з 2002.
Преамбула редакції
Пишучи відгуки на книги сучасних письменників , любимо поринати у лексичне море творів, вміщених у них. Бо переконані, що мовна безбарвність ніколи не посприяє літературному успіху , а вкине в забуття кожну думку. Тому передусім й звернули увагу на неологізм у вибраному Івана Вихованця: “думенятко”, “дощобуйні”,“серцечутне”,“вогнекрило”,“сонцесвіт”,“цнотлив’я”,“дужоюнний”,“трояндність”, “надвиконати” , “сивобрів’я”… Вистачає також рідковживаностей та слів’ят з присмаком говірковості: ,,прозорінь”, “погорда”, “одіж”, “гарба”, “жарота”, “холодизна”, “бабратись”, “щільник”, “вичуняти”, “лушпа”…
У декого, мабуть, може виникнути запитання: чому автори цих нотаток почали свої розміркування з мовного наголосу? Гадаємо, що попередній абзац уже частково наголосив (хоч і загально планово) ,на потрібних неординарних буквотворах для літератури в цілому. Але є ще й особистісний момент, пов’язаний з автором видання. Бо він вважав, що ніжність материнської мови стала домінантною в поетичній творчості.
Та й чи могла вона бути іншою, коли він все життя, як науковець і патріот рідної землі (народився на Кременеччині),вивчав, досліджував і популяризував слово? Адже саме це завжди залишилося з ним, коли навчався в Кременецькому педучилищі, в Львівському держуніверситеті, в аспірантурі Інституту мовознавства імені О.Потебні НАН України, після вчителювання на Сумщині. Не втрачало актуальності це питання й тоді, коли за відмову підписати негативну рецензію на справедливу книгу Бориса Антоненка-Давидовича ,,Як ми говоримо” позбувся роботи в престижній академічній установі. Бо не міг змиритися з тим, що компартійна влада нахабно погань блювала українське. Впевнені ,що це супроводжувало і надихало, коли став доктором наук, лауреатом премії імені І.Франка й О.Потебні, автором багатьох граматичних праць.
А ще, мабуть, варто згадати його поетичний доробок, на який спробуємо подивитися через лупу виражальності. Бо хочемо того чи ні, а саме методу висловлення думки превалює при висвітленні будь-якої теми.
І почнемо розмисли з думок про літературні тропи, до яких належать порівняння, епітети і метафори. До останніх, зокрема, зараховуємо висловлювання на кшталт: “Піду до весни на рентген”, та “Лікар час несе напій цілющий у відерці”, ”на темнім дні жури моєї пасуться коні твого сміху” .
Кожен, мабуть, помітить, що в процитованих взірцях метафор є порівняння та епітети. Не бачимо нічого надзвичайного у поєднаннях. Якщо розібратися, вони – неординарне явище в сучасному віршотворенні ,без якого версифікація перетворюються на пташину ,яка не літає.
До речі, саме це засвідчують теж епітети і порівняння. В тому, що не є голослівним твердженням, неважко переконатися, вчитуючись в авторську епітетність: “лабети таємниць”, “батько колосків”, “ураганні мелодії”, “істини граніти”, “бинти доріг”, ”поради соняшників”… Перелік таких словочарівностей можна продовжувати. Але навіщо? Адже й вищезгадані приклади тропу агітують за неординарність поезомовлення. Між іншим, саме авторські епітети чи не найчастіше використовує у метафорах, надаючи їм шарму неповторності. ”В усміхненім небі збираються в серце щастя дощі”.
Авторські епітети помітно виграють на тлі підвидових «побратимів», до яких звикло читацьке сприймання. Порівняймо їх з усталеними висловами типу: “голівіти”, “почуття високі”, “рання осінь”, “спалахи любові”, “берези соки”, “безмежжя світу”. Але, либонь, слід констатувати факти доречності вживання і настрій похмурості щезне ,наче каламуть над садом розквітлим.
А ще вкаже на потрібність порівнянь: “За рани, безжальність, кинжальність військо конвалій бризне, мов з хмари, у п’янливості чарок пахом весняним”. В даному випадку маємо порівняльність з допомогою сполучників. А ще цей підвид виражальних засобів обходиться без подібного чи суміщає присутність та відсутність сполучників. Либонь, треба зауважити, що ознаки порівняльності носять у собі іменникові, подібності, одне слово з яких з несподіваного боку показує інше.
Наведемо кілька прикладів … “Мисль, мов грім озонно-чистий ,протне застиглий небокрай”. “Чистий в помислах, немов роса”. “На хвилях, мовби на руках, несе мелодію любові”. Це – промовлення сполучників. Але промовистою бачимо й безсполучниковість. “Моя весна – жага кохання”. “Луна – миттєвий птах”. “Схиливсь добродушній дідусь-сивий світ”. По-своєму про цей троп промовляє присутність і відсутність сполучників. “Без кохання людина- немовби вже мрець”, “Пісня Лесі – як святість хліба”. “Чекаю, жду на них, немов весна – на зелен цвіт”. Та чи не найчастіше до шанувальників поетичного слова приваблюють подвійності на зразок: “Побратим – вітер”, “спека – відьма” , “зморшки – яруги” , “місяць – невдаха”, “багнети – смички”, “гони – роки”…
Про метафори, епітети й порівняння мислиться, коли перед нами з’являються книжкові згадки про “Мешканців” друку, до яких зараховують рослини і дерева, звірів і птахів, зірки і небесні світила”: “В полон здаюся полкам конвалій” . “Всі верби, із жури завмерши, мене водили у дороги світанкові…”. “На конях вороних твойого сміху по світу вихором майнути” , “Горобці – екскурсанти не купують квитків до музеїв”. “Вдивляється у мене ніч зорями”. “Сонце вередливо хлюпочеться у сльозі”… На основі таких і подібних висловлювань не зайвим виглядає мова про єднання реальності й уяви.
Здається,що ним пронизані і випадки мирного співіснування різних “мешканців” в “квартирі” однієї строфи: “Мов півень, що лякає й гонить темну ніч, маленький пролісок, продерши сніг, горланить на весь світ”. “Не регоче місяць, не регочуть зорі”. “Місяць срібнорогий пастух, виходить на небо пасти зірок”. Сув’язі є характерними і для деяких кольорових екстраполяцій. “Над землею у надхмар’ї небо очей: очі блакитні, синії очі, карії очі, сірії очі”. “Змагаються красою квіти на весні. Рожево, синьо, сонячно бринять мені”. “Моє кохання, мов пожовкла віть, додолу пада в вечір синій”.
Зацікавлять, безумовно, і поетичні барвистості в однині: “Дерев зеленоніжні камертони ударять соками береги в очі”. “Відлітають журавлята мрії голубі”. “Засинене весною небо позичає для очей блакиті”. “Блакитний вечір курить козацьку люльку”. “Русявість я твою пекельну жду”. “Спішить до моря сивочубий Дніпр”. “А досвід, посміхаючись хижо, на вервечках сріблястих гойдає коляску” . “Пливе печаль над сивим світом”. “Прийдешніх мет орбіти многоцвітно золотять твою велику вроду”.
Напевно, вищезгадані вдалості не “примагнічували” б до себе, якби невміння автора у морі рідної словесності знайти неординарні слів’ята. В першому абзаці вже дещо мовлено про неологізми, рідковживаності та діалектизми. Та, либонь, слід нагадати цю тему, доповнивши несподівані букво твори: “ заарканювати ”, “огниво”, «зеленодум’я», “чудовиння”, “яблуневоквітневий”, “високість”, “музичність”, “мент”, “білобров’я”, “глибокодум’я”. Своєрідно продовжує уласкавлення окремих слів: “крильцята”, “відерце”, “хмаринки”, “іскорки”, “ніжки”, “джерельце”. Побутує у книзі натяк на алітераційність: “у буднях буднів будніх”.
Треба ,либонь, наголосити і на такому. Літеротропність, згадки про “Мешканців” книги, кольорові екстраполяції та слововиявність однозначно вказують,що вони є важливими складовими, виражальності, без якої поезія перетворюється на щось неіснуюче в цьому білосвіті. Складнішими є питання про богошукальницькі мотиви і культурологічні аспекти. Ніхто (принаймні так гадаємо) не заперечить, що вони по-своєму допомагають у висловленні думки. Але водномить – вони цікавезні галузки на древі філософської поезії.
Отже, є підстави говорити про голоси з помежів’я. І насамперед тут на авансцену сприймання виходять релігійні мелодії. Але сумніваємося , що вони схвилюють без природності й оригінальності звучання. А вони, слава Богу, є у цій книзі. “Я вдячний Богові за те, що народився українцем”. Ті чи інші асоціації з’являються також, коли читаємо вірші. “Дай Боже”, “Нова щедрівка”, “Я Стрітення люблю”. (Дехто, звісно, ствердить, що тема богошукальництва розвинута лише у кількох творах. Але переконані, що арифметична точність тьмяніє перед думкою про вплив у позитивному плані на весь поетичний масив.)
Коли богошукальництво характеризується одновимірностю, то поетична культурологія є далекою від неї. Скажімо текст “Я вирушав у світ” автор супроводив епіграфом з доробку незабутнього Дмитра Павличка. Маємо також твори, які присвячені Бетховену, Паганіні, Максиму Рильському, Дмитру Гнатюку. Уважні читачі поряд з цими строфами уздрять згадки про Тараса Шевченка і Лесю Українку.
Та не тільки це є присущим культурологічним акцентом у доробку цього поета. Інколи натрапляємо на рядки з виявами власного крилатослів’я. “Защедрімося в щедрість високу-високу”. “І просяться в дорогу крила. Спокій дорослий в безодню жбурну?” . Й, звісно, виникає питання про джерела явища. Відповідь на таку цікавість не треба довго шукати. Бо на думку відразу спадає те, що пан Іван – виходець з Волинського села, яке фольклорними струмочками живить натхнення. “Потісніться ,великі міста, зі мною заходить друг найвірніший – Волинське село.” Волинським хлопцем на всесвітню ниву зайду крізь хащі і круті стежки”. “Ворушиться зерно в пісенній ріллі .”
Оті “зернини” у книзі “Святімо рідним словом душу” проросли і через різноформ’я. Адже тут маємо і римовані вірші, і верлібри стику, що є характерним для сучасної української поезії. Цікавим, зокрема , є те, що надибуємо кілька балад у формі верлібрів, бо це належить до рідкісних явищ. А серед римотворів виділимо катрени, восьмивірші, притчу…
Це – конкретика з видання. Бо є ще кілька узагальнень. По–перше, нині чимало філологів – науковців (Іван Вихованець був з їхнього числа) не тільки плідно працювали у своїх сферах, а й залишили сліди у красному письменстві. Ця думка не покидає нас, коли углиблюємо зори у твори Олександра Астаф’єва, Петра Сороки, Григорія Штоня, які на жаль, уже пішли у засвіти. До слова, у віршах цих авторів органічно звучать рими і верлібри. Втішно, що цим шляхом продовжують успішно крокувати філологи з науковими ступенями Анатолій Мойсієнко, Юрій Ковалів, Олександр Гадзінський, Юрій Бедрик, Анатолій Дністровий… (трикрап’я наприкінці попереднього речення поставлено невипадково. Перелік можна продовжити. І тільки час може належно оцінити написання.)
По-друге, книга – своєрідний меморіал краянину, якого уже кілька літ немає поряд з нами. Саме з її сторінок сучасники отримують змогу взнати про світ, який оточував людину і збагнути душу літеротворця. “Щоднини я ловлю слова в джерельній бистрині.”