Наш до болю постійний автор Ігор Фарина є неминущим як схід сонця. І так само має чотири фази: прозаїчну, поетичну, критичну і гумористичну. І епічному роді редакція вже застовпила за літератором майданчик, де формується його майбутня книжка, яку редакція висуне на здобуття Нобелівської премії.
Другий невичерпний струмінь – літературно критичний. Він теж претендує на Пулітцерівську премію, але мусить бути організованим. Що ми й робимо віднині. Тут, у цьому місці будуть збиратися до сагайдаку усі критичні стріли, які завзятий стрілець має намір випустити у чергову жертву.
І оці дві рецензії-стріли стануть першими у цьому затишному місці.
ЗАРУЧЕНА З БЕРЕЗНЕМ. Максимів Г. Рання весна: вірші.–Харків: Укр-Паблишер 2025.-72с.
Мені поштою прислали ранню весну. Тільки не подумайте, що хтось грудневої пори вирішив укинути кліматичну неприродність, так називається поетична книга, яка з’явилася на робочому столі. (Дехто після цього твердження, очевидно чекає, від відгукувача докорів за банальність найменування: мовляв, ліпше на палітурці з’явилися б «Танок навколо жоржин» чи «Апельсинове сонце», через котрі промовлятиме інтрига. Бо ж таки надокучили обігрування пір року в обкладинкових виглядах: «Феєрія весни», «Назустріч літу», «Осінні айстри», «Зимовий сад»…)
Та маємо «Ранню весну», котра є оригінально обґрунтованою. З одного боку вона вказує на автобіографічний момент – народилася у цей час, про що говорять коротке передслово віршарки і її життєпис. Чи не можна вважати, що на основі думкувань про текст з назвою поліграфічного виробу став своєрідною квінтесенцією творчих устремлінь версифікаторки. Особливо тоді, коли мислиться про афористичність висловлення міркувань: «…велика людина не зростом, а почуттями»…
Отже, Галина Максимів заручена з березнем? Це факт, якого вона не приховує. Ще можна, очевидно, стверджувати, що вона заручена з неординарною вражальністю через літературні тропи, згадки про «мешканців» поезій, кольорові екстраполяції, наявність богошукальницьких мотивів, культорологічних акцентів, слововияви та різноформ’я. (Оскільки кожна з цих складових висловлення думки потребує хоча б побіжної споминальності, то спробую вдатися до конкретизації). Зауважу й те, що без них кожен доторк до тієї чи іншої теми нагадує мертвонароджене дитятко.
Аби читачі-акушери не мали клопотів з подібним явищем, поетка вдається до використання цікавих літературних тропів, виважуючи на терезах власного сприймання метафори, епітети й порівняння. В цьому, зосібна, переконують приклади перших: «зупинився перед хвірткою вечір», «по стежках, де цвіли медвяні роси, заспано ступав світанок босий», «щастя на порозі не спиняється». (Звісно, можна було б балакати про різні типи цього тропу. Але не бачу потреби в цьому, бо в кінцевому результаті усе зведеться до думки про сув’язь уяви та реальності).
А от епітети таки варто поділити на дві частини. Вже хоча б через те, що помітно різняться між собою авторські і звичні словосполуки тропного підвиду. Скажімо, частенько зір зачаровують блискітки на зразок «спраглий хронос», «пригірклий димок минулого», «споминів гербарій», «серця кришталеві», «жоржинова повінь», «амазонка Дикого Поля». (Дехто балакає, що такі букво твори позначені метафоричністю. Не заперечуватиму. Та як там не було б, вони залишаються епітетами. Ще й натякають на важливість протиставлень: «жорстока ніжність», «бадьора втома»… Як тут не згадати про «сувору ніжність» незабутнього Бориса Демківа, ославлену ще 60 років тому. Спадкоємність поетичної традиції).
Погляньмо на цей підвид літературних тропів й з іншого боку. Нерідко уздріваємо й словосполуки , які є більш звичними для читацьких взорувань: «лісове джерело», осіннє небо», «біль розлуки», «хмільна ніч», «обрії ранкові», «мед густий». (Одужковую тут два нюансики. Вищезгадане помітно програє виявам творчої індивідуальності. Та ця очевидність зникає з овиду сприймання при з’яві доцільності у контексті написаного).
Ще більше розірковувань про виражальність приходить до мене, коли думаю про різність порівнянь. Адже в даному випадку перед усіма постають вислови із сполучниками і без них. Інколи зринають фрази з їхньою одночасною присутністю і відсутністю. Заслуговують на увагу й випадки порівняльності в іменникових подвійностях.
А після цього перерахунку типів тропу наведемо приклади. Приміром, до перших з них належать такі фрази як «бажаю обняти цю волю як долю», «спогади ношу в кишені, наче почату пачку цигарок», «впало сонце, мов виноградина, поміж два шовковисті пагорби». Вистачає й висловлювань, в яких немає поєднувальних часток: «жоржини – барвисте полум’я», мозок – уявний човен», «першоцвіт – квітка музи» по своєму доповнюють їх висловлювання з присутністю і відсутністю сполучників: «без тебе, правда, день – як сто сторіч», «буде твоя мрія, мов весна ясна», «…ця Провесінь – наче з повісті…»
Як на мене, то порівняльний ряд неможливо уявити без іменникових подвійностей: «травень-пуританин», «хміль-роса», «матуся-ластівка», «дороги-край», «гори-перелоги», «мед-солод»…Й перед неозброєними очима очевидні є те, що пари слів нерідко відкривають неочікуване. А ще, таке вживання слів і з іншими частинами мови вказує й на оригінальність висловлення думки поеткою, оскільки подібне ще рідко побутує в інших поетичних виданнях.
Вона, ця неординарність, характеризує й згадки про «мешканців» віршів, де свої «квартири» отримали рослини і дерева, птахи і звірі, зорі і небесні світила. «І ждати так зумій, як Пролісок чекає свою Весну», «…коли на гронах бузку бачиш трьохпелюся», «І чвалали мимо втомленими слонами приземлені люди й великі», «Нехай заздрить жайвір у небі», «І запалить огненною гривою для закоханих перші зірки», «Усміхнулась мріям – стала сонечком».
Ви, очевидно, помітили, що у згадках інколи промовляють літературні тропи.До речі, вони побутують і в кольорових екстраполяціях. «І буде дерево зеленим, доки любиш», «Зацілуй і ніжністю огорни, як сонечко ласкавить синь небесну», «…на річку вийшов Янгол у золотому човні», «Зриватиме Змієлов срібну луску», «Адамант світанку пісню їм співає, гривнами вселяє долю золоту», «І питав він у маків червоних», «Анубіс, рудий бог, струснув свою гриву».
Все це однозначно агітує за виражальність. Укупці з наявністю богошукальницьких мотивів та культорологічних акцентів, котрі бродять помежів’ям між виражальністю і тематичністю. Принаймні про це гадається, коли сприймання натикається на релігійні мотиви. Правда, тут причаїлися несподіванки у вигляді дотичності слова до вірувань людей у різні часи. «Нам байдужі вироки пилатів», «скаже він Осірісу: ось твій саркофаг», «І ніхто не пізнав у старцеві світотворцевого лика». До подібних думок схиляє і вірш «Мій сон». Між іншим, він чомусь нагадав про повість «Мій друг Енкіду» Галини Пагутяк, авторка якої теж торкається дохристиянських часів.
Цікавинки може кожен уздріти і в культорологічних акцентах, які теж пронизані неоднозначністю. Уже, скажімо, мовлено про углиблення у релігійні тексти. А вірш «Новели» спонукає до думки про епіграфність цитатою з вірша Тетяни Винник. Але слід, либонь, сказати й про таке.У деяких текстах дехто помітить занурення у фольклорні джерела через ідіоматичність. Але, як мені здається, це не мало б впливу на читальницьку свідомість, якби не підштовхувало авторку до власного крилатослів’я. «Не спопеляй очима волошковими те серце, що залюблене в тобі», «Саргасове море змінює відтінок, а ти – мої дні», «Лови день, що минув спогадом»…
Цікаві постановки питань з боку авторки бачить чи не кожен у попередніх абзацах. Але їх (упевнений в цьому!) не було б без не тривіальності лексики. І чи не найчастіше говорять про це неологізми типу «світозорий», «зеленоока», «вічнозакохані», «шелестопорухи», «водоспадовсесвіти». Інколи на сторінках «Ранньої весни» стають реальністю рідковживаності і діалектизми: «черінь», «мольфар», «файний» ,«знеболення», «злато», «пругкі», «поранок», «здоймити», «всолодити», «росиця». А вірш «Денниця» взагалі містить розсип малозначних слів’ят: «обрус», длань», «вигилярний», «лівреї», «адамант», Та й навряд чи кожен відразу скаже, що денниця є вранішньою зорею.
Мову про мовленнєвість цього друку (вибачте за тавтологію) варто, мабуть, згадати ще про один нюансик. Маємо ж прозорий натяк на те, що пора визволяти з лінгвістичного полону деякі буквотвори. А спонукало до такої думки «сутінки» і «сумерк». Вони отримали рівноправ’я завдяки своєму контекстованому узвичаєнню. Вважаю цю проблему для сучасного мовлення важливою. Й переконаний, що тут на поміч могло б прийти суміщення наукового підходу та говірковості.
Радіючи, що це питання ословлено і через книгу «Галини Максимів, попрошкую мисленно далі. Бо треба хоча б кількома словами згадати про різноформ’я, яке притаманне виданню. Адже його перечитування вказує, що поетка, вживаючи римотворчість і верлібристику, наполегливо шукає свою стежину у творчості. Можливо, оте, особистісне, ще більше промовлятиме у наступній книзі?
Мужнішає душа на вітрі часу. Грешко Ю. В. Вайгожень: історичний роман. – Одеса: Азіатика. 2025. – 288 с.
Нині частенько можна почути думку, що книгарні «окупували» перекладні видання. Коли мати на увазі ту обставину, що наша людність, на жаль, ще мало знає про чужі краї, то негативу в цьому нема. Але існує й інший бік справи. Перед поціновувачами красного письменства з’являються й художні твори вітчизняних літератів про пригоди особистості на чужині, углиблені в тамтешні традиції.
Одним з таких є роман «Вайгожень» прозаїка Юрія Грешка, який народився у Тернополі, а пов’язав своє життя з древнім Львовом. Бо написане через доторк до згаданої теми розповідає про непростості, котрі оточують людину тоді, коли доля кидає її в інше середовище.
Але це – теоретизування, хоч і вкрай необхідне. Тому, мабуть, варто розповісти побіжно про сюжет епічного полотна.
Й почну з того, що зустрічаємо Нікколо Молінарі – молодого венеційського лікаря і головного героя тексту – у Римі, звідки згодом у складі єзуїтської місії вирушить у Китай. Звісно, дорогою туди доводиться переживати чимало пригод, які описує автор.
Не бачу потреби деталізувати їх тут. Вже хоча б через те, що вони, будучи важливими складовими написанки, лише додають окремі штрихи до портрета героя. А головними є події у Піднебесній середини ХVІІ століття.
В той час Нікколо Молінарі потрапляє у складність: представники династії Цин і Мін борються за імператорський трон, одне за одним в країні спалахують повстання. До всього цього дається те, що одіозний генерал У Саньгуй, привівши манчжурців, теж хоче бути помітною особою. (Давайте залишимо поза увагою події у єзуїтській місії. Вони, безумовно так багато розповідають про той час і дії людей. Але більше за все впливають події поза нею).
До непростості слід, очевидно, віднести те, що молодий чернець – лікар Нікколо Молінарі – закохався у доньку генерала Юй Лан і дуже хоче бути тільки з нею. Не заперечую, що тоді шлях до «хепі-енду» був би дуже важким чи неможливим. Припустимо, що щось подібне стало реальністю після запливу Драконових човнів. Але в цю ідилію вривається несподіваність. Владоможці на чолі з імператором Фулінем хочуть підступно умертвити генерала на його джонці (човні). Той, не підозрюючи про підступ, запрошує Молінарі веслярем на свій плавзасіб, бачачи, що той хоче поговорити про важливе.
Інтрига? Безумовно! Та в хід подій вриваються пірати адмірала Коксинги, які вбивають багатьох учасників святкування. Гине тоді й дівчина. А генерал У Саньгуй і Молінарі зникають.
Пізніше стає відомо, що молодого венеційця повернули до життя рибалки в одному селі. Згодом він опиняється в Шаолінському монастирі. Закономірною на цьому тлі є зустріч з У Саньгуєм, який проголосив себе імператором і чекає підмоги від бірманського короля П’єміна, аби знищити монарха з династії Мін…
А востаннє Нікколо Молінарі бачимо в нотаріальній конторі в Європі, де він підписує документ для закуплі зброї, якою можна озброїти цілу армію. Що буде далі? Важко однозначно сказати. Та чомусь більше думається про новий цикл пригод, який ще опише романіст.
Та варто, безперечно, хоча б доторкнутися до питань, котрі цього потребують. Передусім тут, мабуть, варто згадати про своєрідну творчу паралель. Свого часу, приміром, незабутній Володимир Святненко з Києва опублікував роман «Самурай. Українська історія». Суть написанки була такою. Юнак з Київщини внаслідок війни царської Росії з Японією на початку минулого століття потрапляє у полон і жениться на чужоземці. Обоє в буремні роки приїжджають в Україну, де японка гине від рук більшовицького чекіста. Чоловік на смерть карає його за це. А згодом сам йде з життя, бо українцю, який живе на чужині, дорогий самурайський кодекс честі.
В декого, безумовно, виникне запитання: а навіщо ця паралель? Пояснюю. Європеєць та українець, потрапивши на чужину, живуть згідно з тамтешніми традиціями. Бо так велить національний менталітет. Зрештою, це дуже швидко зрозуміє Ек Балам – уродженець гірської країни на території сучасної Гватемали. Коли подумав про таке, то перед мною постала зловісна тінь московита, котрий від усіх вимагає жити так, як він, хоч сам не поважає ні себе, ні рідності з тією землею, на якій живе. Вже не кажу про різність між мордвинами, чукчами, бурятами, чувашами… (Диво якесь! У романі немає проєкції у сьогочасся, а думкування блукає навколо нього).
У романі «Вайгожень» бачимо і любовну лінію, маючи на увазі короткочасний роман Молінарі з китаянкою – донькою генерала. Щось подібне існує і в романі Володимира Святненка – взаємовідносини українця і японки. А у творі Юрія Грешка «Преторіанці Антонівецької республіки» углиблюємося у романтичні почуття між повстанцем «Вовком» (Андрієм Омельчуком) і зв’язковою Крайового проводу ОУН Марією. Різність? Безумовно. Але об’єднує усіх чесність почуттів. (Усі твори належать перу Юрія Грешка)
Щодо двох останніх чинників, то існує ще й такий нюансик. І Григорія Старосельського з «Посланця його ясновельможності» і Андрія Омельчука з «Преторіанців Антонівецької республіки» і Нікколо Молінарі об’єднує любов до рідного, яке увібрали з молоком матерів. Тобто на основі зображеного можна висновковувати, що в цілому світі немає сили, котра могла б знищити вироблене покоління.
Згадаю ще про два моментики, почавши з такого твердження. Ми, скажімо, на основі роману можемо багато говорити про релігійність, оскільки у творі є чимало описів життя єзуїтів та в Шаолінському монастирі І посилань на духовні постулати. Та думаю, що такі розмірковування – своєрідне думкування про те, що хвилює людські душі.
А ще таке. Чи може залишитися поза увагою питання про творчу фантазію? Тут (можливо, не всі цього хочуть) дозволю собі ще одну паралель. Недавно в журналі «Олександрійський маяк» надруковано твір «Благовіст нового дня» харків’янина Максима Безрука. У повісті є епізод, в якому сестра перериває розвагу брата – правителя з фаворитками – коханками у його спальні. Коли врахувати, що написанка у формі фентезі, то маємо гру авторської фантазії. Безумно, що вона є й в описі подібної сценки у Вайгожені». Але тут маємо світіння реалізму. Та хто сказав би, що в цьому можна обійтися без вимислу? Та присутність реальних і придуманих дійових осіб агітує саме за це. Уточню, що Нікколо Молінарі та більшість єзуїтів – видумані особи, а церковні діячі з Рима, Міхал Боїм, правителі тодішнього реальності – промовляння Китаю. Та протиставлення не мають жодного значення, коли говорить точність того часу.
Ще один істотний наголос. Незважаючи на те, що деякі шанувальники прози вважають її ознакою лише сюжетну вдатність, а будь-які натяки на мовленевість – архаїчною зайвиною. Смішно. Про яку мовну стерильність можна говорити, коли літератор з Дніпра ніколи не висловлюється так, як його колега зі Львова, а житомирянин – як одесит. Існує ще таке поняття, як індивідуальність стилю. І втішно, що Юрій Грешко сповідує саме його. Принаймні «Вайгожень» свідчить про таке.
Адже у книзі цього автора є чимало лексичних вдатностей. Скажімо, частенько зір натрапляє на літературні тропи, слововияви, пейзажинки та діалоги, котрі мають свої родзинки. Наведу кілька прикладів, котрі свідчать про це. Приміром, заслуговують на метафори епітети і порівняння на зразок: «душа боліла за втратою батька», «красиві ієрогліфи», «перекрутився, мов дзиґа», «її очі – мов озера бездонні», «хлопчики-рибалки»… Ці словочарівності по-своєму доповнює використання усталених висловів, котрі автор так природно вплітає у тканину творів. А хіба це не стосується фраз інших авторів, котрі цитує письменник з романним ухилом?
Трішки поговоримо і про слововияви. Точніше, про буквосполуки, які пов’язані з рідковживаністю та говірковістю. Приємно, що автор сам пояснює значення перших з них: «вайгожень» (іноземець), «ханьфу» (одяг), «джонка» (човен), «хого» (самовар), гоебін» (різновид випічки), «шан» (гора), «вуй» (ворон), «дао» (шлях). .. А поряд з ними очевидніють слів’ята, котрі стають зрозумілими з контекстів написаного: «лічниця», «пристановисько», «забійники», «хутко».
До ознак творчої індивідуальності належать також пейзажинки та діалоги. Можна було процитувати окремі з них. Але навіщо коли зацікавлений сам спроможний знайти цю книгу й пересвідчитись?
А автор цих рядків, поки триватиме цей процес, знову хоче повернутися до її назви, котра кидає уяву у пізнання чужизни. Воно ж вкрай необхідне, коли прагнемо стати собою. Але цей процес, як мені здається, є неможливим без осягнення рідного. Чи розуміє це Юрій Грешко? Гадаю, що так. Бо ж створив не тільки «Вайгоженя», а й низку інших творів: «Посол його ясновельможності» й «У лігві Османа» – доторки до козацької минувшини, а «Преторіанці Антонівецької республіки» – розповідь про героїку УПА. Можна було б називати «Світло в пітьмі сяє» якимось творчим особнячком, бо в даному випадку маємо гоголівські ремінісценції та розмисли про складнощі життя, спонукані війною московитської орди проти українського народу… Різність тематичного плану в доробку одного письменника, яка розповідає про змужніння людської душі на вітрі часу. Віриться, що саме це буде головним і у наступній книзі письменника.
ПРАЗНИКУЮТЬ ПОЧУТТЯ У СЕРЦЯ МОВІ. Ходюк О. Різдвяне світло: етноказки. – Тернопіль: Підручники і посібники. 2025. – 48 с.
Говоримо про вірність традиціям рідного народу, розуміючи, що тільки вони спроможні виховати людську гідність. Й ніхто, звісно, не заперечуватиме такої постановки питання. Адже відомо, що лишень повага до себе народжує повагу до інших.
Тут теорія і практика мусять бути невід’ємними одне від одного. Особливо тоді, коли перед зором постає написане для наймолодших читачів. Бо діти (хоч, можливо, і не завжди цього хочемо) завжди дуже тонко й точно відчувають фальшивість солодкослів’я.
Про це подумалося, коли читав нову книгу «Різдвяне світло» Олени Ходюк з Шумська на Тернопіллі. (Й не бачу дивовижі у подібному розмислюванні. По-перше, вже назва видання змушує подумати про традиції, по-друге, казки з друку штовхають у вир розмислів про дитячу реакцію.)
У даному випадку підтвердженням таких думкувань може стати зануреність казок у неповторність різдвяного дійства. До речі, ще раз замислитися над цим заставляє анотація, у якій ідеться про прагнення особистості пізнати навколосвіття через національну ідентичність.
Розумію важливість такого взорування на реалії буднів. Але не хочу дальшого плавання мореокеанням теоретизувань. Вважаю більш доцільними хоча б побіжні доторки до текстів, оскільки саме вони (тільки вони!) є найліпшим підтвердженням будь-якого міркування.
І стартую тут із згадок про сюжети написанок. Й передусім поведу мову про твір «Виколисана казка». Дізнаємося зосібна, що воєнне лихоліття змусило казкарку і її сина перебратися у село, поки глава сімейства захищає Батьківщину від знахабнілої кацапні. Письменниця вдало описує як у серці людини народжується казка. Як на мене, маємо нагоду згадати про два моменти. З одного боку є очевидним прагнення авторки словом передати передсвяткову атмосферу. (Не приховуватиму, що сприяють цьому метафоричні вдатності. Але про них неодмінно ще спом’яну пізніше). А з другого боку? Хіба не говорить про казковість розмова дитини з котом, адже в дійсності такого бути не може?
Продовжує тему написанки «Казка написалася». Знову авторка запрошує в ірреальність. Казкарка цілісінький день живе передріздвяними клопотами. Повернувшись увечері додому, бідкається, що через втому вже не може написати жодного слова. Та, глянувши на аркуші, засіяні мачинням літер, побачила написану казку.
Логічним є те, що далі ословлено «Різдвяну казку». Вже хоча б тому, що тільки про неї мислиться після прочитаного. Основним у цьому тексті є діалог між місяцем з небовиду і ялинкою. Спочатку мандрівець з високості злиться, що вона колеться. Потім зринає розмова про прикрашання зеленопишного дива. Згодом у центрі уваги опиняється людина, яка у своєму житті не прикрашала ялинки, а перед Різдвом вдивляється в небо, щоб побачити Вифлеємську зірку. (І знову констатую той факт, що в плин казковості вривається суворість воєнного сьогодення. Бо дізнаємося, що вже два роки, як у хаті немає свята, бо господар одягнув однострій і став фронтовиком, аби захищати Різдвяне світло від московитських зайд).
Далі маємо розповідь про підготовку до святкувань у творі «Як Кутя готувалася до Святвечора». Тут цікавою є бесіда каструльки і куті. Зокрема, посилання на казку «Сад діда Семена», про якого виробниця узвару вперше почула. (Між іншим, саме про неї варто згадати. Точніше, про діда Семена – українського господаря, який посадив сад для дітей та онуків).
Коли вже зайшла мова про кутю та узвар, то не можна оминути питання про дванадцять страв на різдвяному столі. Саме про них, до слова, й розповідає казка «Обрус і дванадцять страв». Тут побутує згадка про дідух. А ще про вареники з картоплею і капустою, пончики, тощо. Досить цікавими є думки про обрус і русявість, русалчин тиждень та дослідження слів. (Очевидно, можна балакати й про інші нюансики, але помірного впливу на хід оповіді це не матиме).
А завершує книгу казка «Щедрий вечір». Тут (на мою думку, звісно) цікавим є питання про діалог між сонечком і Щедрим вечором. Те, що останній не надто поспішає йти до людей, бо, мовляв, радість є несумісною з випробами війни, пояснити можна. Й тут чи не кожен знає свою відповідь. Але як там не було б, а Щедрий вечір вирушає в дорогу. (Чи не можна на основі цього сказати, що маємо право сказати про суміщення традицій та віянь часу?) А ще, мабуть, закономірною є в книзі думка про те, що немає у світі сили, котра могла б знищити традиції народу.
…Ніби немає чогось надзвичайного у казках цієї книги. Коли висновковувати з вищеописаного, то така думка, звісно, має право на існування. Та, водночас, з’являються й підстави стверджувати, що книга не мала б позитивного впливу на сприймачів казок, якби в текстах часто-густо зору не «кланялися» цікаві метафори, епітети та порівняння: «серце шепоче пісеньку», «танець зірок», «щедрівка засипле небом, як маком», моя краса – то золотий мед»… Причаровують і деякі слів’ята: «надих», «вихиляси», «зеленопишна», «ощедрувати». А дехто зверне увагу й на пейзажинки з творчого арсеналу авторки.
Дехто подібності назве безапеляційно поетизми зайвиною для прозового твору, агітуючи за карколомність сюжетів у творах для наймолодших читачів. Щодо необхідності сюжетності, то не бачу підстав заперечувати. Але найвдатніша фабула не зацікавить без присутності у написаному мовленєвих особливостей того, хто взявся за перо. Адже письменник – не робот, який продукує безбарвні тексти. (Іноді можна почути, що штучний інтелект спроможний написати роман, повість, новелу, казку, поему чи вірш. Та при всіх нюансиках там буде присутнім рівень свідомості того, хто обслуговує розумну машину. От вам і відповідь на питання про особливості творчої індивідуальності на хвилях сьогодення).
Ще один нюансик. «Різдвяне світло» – третя книга із серії Живі казки», яку започаткувала письменниця. І вона (віриться в це!) матиме продовження. Та не все є таким простим, як може здатися спочатку. Візьмемо для прикладу означення «етноказки». Авторка, безсумнівно, має право на нього. Але таке поняття, як казка втрачає будь-який сенс без наголосу на етнічності. Зрештою, коли вдуматися, то у всіх казках народів світу є промовляння національних особливостей і загальнолюдських цінностей.
Думаю, що це стане головним у наступних книгах казкарки. Принаймні «Різдвяне світло» агітує за це. Бо ж маємо ще один наголос на ідентичності національної необхідності.
Олег Василишин, Ігор Фарина. СЛОВА БЕНТЕЖНІ З БАГАТТЯ ЧАСУ/ Oleh Wasyłyszyn, Ihor Faryna. SŁOWA NIEPOKOJĄCE Z OGNISKA CZASU. Бондючна Ю. І. Рідноосінь: поезії. – Тернопіль: Підручники і посібники. 2025. – 96 с.
Розмислювати про осінь посеред зими? А чому б і ні, зрештою, коли зір бачимо такі цікаві образи, пов’язані з нею. «Осінь йде в картоплянім брилі», «Листопад узує гумаки» «… знов пофарбувала осінь кожен плід»… (Трикрап’я тут – відсвіт того, що цитування подібних видатностей з поетичної книги «Рідноосінь» Юлії Бондючної з Тернопілля можна продовжити).
Та не тільки цим приваблює видання. Скажімо, кожного зачарує її наймення. Бо ж «Рідноосінь» на обкладинці свідчить, що віршарка цим слів’ятком притулилася до неологізмів. Якщо згадати про попередні назви її віршованих видань («Не ходіть по душах», «Спадок», «Невивчена гладінь», «Тятива»), то можна говорити про новизну в доробку , яка по-своєму засвідчує любов до новотворів у політературному осмисленні, яке представлене «Чотиричасом» Михайла Василенка, «Серцекриком» Ніни Виноградської, «Оковіршами» Олеся Дяка, «Любовоспасом» Костянтина Мордатенка. Ще таке. В озаглавленні друків іноді бачимо словесні доторки до пір року: «Феєрія весни» Любові Бенедишин, «Літо спілих суниць» Віктора Гончарука, «Осінні айстри» Володимира Гаптара, «Зимова флейта» Тамари Журби… А от поєднання новотвірності і кліматичних нюансів – рідкісне явище. І те, що авторка шукає себе через цю сув’язь, не може не радувати.
Та не тільки з назви книги слід висновковувати про тяжіння поетки до оригінальної виражальності. Бо на сторінках книги вільно виражають себе літературні тропи, згадки про «мешканців», кольорові екстраполяції, богошукальні мотиви та культурологічні акценти. А хіба тут можна оминути питання слововиявів?
Звісно, розмова про методи висловлення думки є неможливою без оджерелення вдатностями. І першими на авансцену сприймання виходять літературні тропи у вигляді метафор, епітетів та порівнянь.
Приміром, багатьом запам’ятаються метафоричність на кшталт: «Вересень поїде по гриби», «Але спомин отой, найменшенький, світ цілує, як молоду», «Плаче дощ чи, може, вічна тиша / Голосом старого журавля». Інколи спадає на думку, що вона, метафоричність, існує також у словосполуках на зразок: «серенади горобців»; «тіло клена»; «древо шатристе»; «багаття слів»; «розхристані мрії»; «відсвічні дари». Можливо, є в цьому міркуванні раціональне зерно. Та ліпше тут сказати про те, що ці вислови – авторські епітети. І вони, безсумнівно, вивищуються над фразами: «тепле серце», «справжній рай», «нездійснені мрії», «далекі краї», «маленьке диво», «молоді дуби» і т. п. Але давайте не будемо забувати, що вони стають зрозумілішими в контексті написаного, що враховує Юлія Бондючна у своїх творах.
Цікавинки шанувальники поетичного слова віднайдуть також у порівняннях, котрі теж є далекими від однорідності. Адже маємо підстави говорити про тропи зі сполучниками і без них, словосполуки з їхньою присутністю та відсутністю, іменникові подвійності. До перших, зокрема, зараховують такі висловлювання, як: «потім жовтень пройме, як безстрашно смілива стріла», «хай буде легко й світло скрипалю, // Не накриває зло, немов цунамі», «заболиш, неначе древня Русь». Це тільки деякі з тропів, котрі мають у собі сполучники типу «як», «мов», «наче», «ніби» і т. п.
Не менш чарівні взірці підвиду тропу, де таких поєднувальних словотворів немає: «люди сонця прагнуть – це потреба», «ніч – темне чтиво», «бавляться тихо діти – найвища це з нагород».
По-своєму доповнюють такі подібні словосполуки-вирази з присутністю і відсутністю вищезгаданих поєднувань: «… ворог – як розлючена свекруха», «день – наче зайчик», «сонце – мов здобний книш»… Цікаво, що в порівняльні вислови Юлія Бондючна органічно вплітає іменникові подвійності: «осінь-чаклунка», «ігрища-любощі», «брати-журавлі». (Якщо мати їх на увазі, то треба враховувати, що слова в них з несподіваного боку пояснюють одне одного).
Закономірним є й те, що тропи в цій чи іншій іпостасі чи не кожен угледить у згадках про «мешканців» видання, серед яких однакові права мають рослини і дерева, звірі й птахи, зорі й небесні світила: «мокнуть душі, як жита, перед молотьбою», «де наче втіха – сосни і смереки», «вітер б’є, наче чайка крилом», «зорі – як диво», «зріле сонце ходить по осі».
Та, напевно, було би безглуздям цими цитуваннями крапкувати в згадках про «мешканців». Бо існують й випадки мирного співіснування їхніх різностей поряд: «якби була соняшником, повертала б голову за сонцем чи до сонця», «можеш бути вічно молодим, якщо в душу вічні зорі світять», «пристрасно калині від зачать», «в небі – сонця усмішка несміла / До людей, до степу, ковили». Слід також зазначити, що поетичні сув’язі супроводжують сприймання також у кольорових екстраполяціях: «вкотре вересень килим багряно-черлений простелить», «кажуть, осінь – золота, а вона – зелена», «то злотисто жовті, на тепло багаті».
Ніхто, либонь, не заперечить гарноти поетичної барвистості. Але існує вона і в одиночних задумах поетичних екстраполяцій: «То зеленобокі – ліхтарі», «то червоногруді, наче снігурі», «трішки сіренька, трішки дрібненька», «духмяний запах золотої печі», «жовте – наші сонячні поля», «зірочок чекають білих», «а блакитне – це небесна вись».
Барвистість у віршах Юлії Бондючної приховує у собі неочікуваність. Про кольори іноді мислиться тоді, коли їхньої зримості немає: «Рідносінь, хоча й не перша//На оцій світлосяйній землі», «як птахи, обіймаємо крильми строкаті будні, далі неозорі», «хмари – немов рілля» тощо.
Побутує в мові про виражальність ще один момент. Якщо літературні тропи, згадки про «мешканців», кольорові екстраполяції однозначно агітують за виражальність, то це не стосується наявності богошукальних мотивів та культурологічних акцентів. Адже вони, образно мовлячи, «бродять помежів’ям» між тематичністю і методами висловлення думки в поезіях.
Яскраво ілюструють це поетичні твори, в яких основоположним є богошукальні мотиви. Бо ж не секрет, що такі рядки – одна з галузок на древі філософської лірики, котру в сучасному поезосвіті неможливо уявити без чарівності літературних тропів, згадок про «мешканців» книги, кольорових екстраполяцій: «збрунились серця – шукають Бога», «Хай буде віра, Отче, як непохитність веж», «Божа Мати й Ісусик босоніж ідуть стернею».
Ці рядки незримо повʼязані з культурологічними акцентами. І, перш за все, тому, що маємо в них промовляння істин, котрі оберігає Біблія. А ще – доторки до античності. Принаймі, про це думається, коли зір натрапляє на «Ріку Геракліта». Знаходимо також посилання на Григорія Сковороду, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку. Та це лише один бік поетичної культурології. Бо помітним є те, що авторка тяжіє до фольклору рідного народу. Саме такі думки виникають у поціновувачів поетичного слова, коли бачать вислови із ознаками ідіоматичності: «Миті й дні небесної ждуть манни», «од лукавого одведи», «і хай вам трясця». Про це, до речі, варто згадати й через те, що вони спонукають до власного крилатослівʼя: «кожен лишає у спадок маленькі дива», « хто хоч раз не чекав, той душею не молодів», « переплавлюю жаль в тиху радість зела». Можна, мабуть, багато говорити про відсвіти афористичності в даному випадку, але не слід, мабуть, скидати з рахунку жіночості поезомислення.
Якщо вже зайшла мова про складові виражальності, то вони немислимі без словогри. І тут чи не найчастіше промовляють неологізми та рідковживаності. Щодо перших, то, безперечно, їх слід поділити на дві частини. Бо маємо слівʼята з ознаками новотворчості, котрі вряди-годи використовують інші віршники: «ріднокрай», «теплоквіти», «пізньоцвіт», «стокрило» Отже, йдеться про те, що авторка таким чином сама пропагує неологічність. Водномить побутують також летеросплетення із суто авторською барвою. І не тільки назва друку вказує на це. Бо ж існують «кучерявочубий», «безсокий», «родоначальні» та ін. Чарівні мазки до портрета поезословесності роблять рідковживаності «знакомито», «самування».
Виражальність (хочемо того чи ні) тісно повʼязана з різноформʼям. Існує воно в «Рідноосені». Натякають на таке верлібри «Якби була соняшником» та «Я – хлібина». Поза увагою не можна залишити того, що читач часто уздріває восьмивірші.
Усе , взяте укупочці, допомагає точно і вдало висловити думку, «заговоривши» своїм голосом. Таке особливо видно, коли перечитуєш вірші і порівнюєш їх із доробками Ольги Атаманчук, Любові Малецької, Надії Тарасюк…
Згадане – місцевий контекст, бо згадано про версифікаторок, які повʼязали своє життя з Тернопіллям. Факт, який не може не тішити. Але варто, мабуть, говорити про неповторність текстів на всеукраїнському рівні, бо до таких думок спонукають ужинки Юлії Бережко-Камінської, Тетяни Винник, Катерини Калитко, Галини Максимів, Євгенії Юрченко… Вони, безумовно, є різними. Але усіх обʼєднує бажання прислухатися до дихання часу й по-своєму передати його. «Рідноосінь» – одне зі свідчень цього.
Ігор Фарина. БЕНТЕЖНІ РИМИ ПРЕЧИСТИХ СЛІВ/ Ihor Faryna. NIEPOKOJĄCE RYMY NAJCZYSTSZYCH SŁÓW. Хмелівський В. Сонетний двір. – К. – Видавничий двір Олега Федорова. 2026. –68с.
Не приховуватиму, що при озаглавленні своїх літературно-критичних писань нерідко вдаюся до обігрування тих чи інших образів з книги, яка потрапила в моє поле зору. Так сталося і з „Сонетним двором” Валерія Хмелівського. Коли читав заспівний твір „Творяться хай речі дивовижні” з вінка сонетів під такою назвою запам’ятався рядок: „Так римуються слова пречисті”. І саме він став поштовхом до найменування відгуку на книгу.
Але перед тим, як повести мову про тексти з неї, зачеплю деякі питання, котрі вважаю вельми доречними у даному випадку. І почну з констатації такого факту, коли бачу словосполуку „Сонетний двір”, то думаю про двір монетний. Лишень одна буква, але з’являються асоціації. І чомусь найчастіше мислиться про монетні перлини слів.
Та не тільки це спадає на думку. Пригадалося, приміром, наступне. Чи не в кожного віршника читачі уздрять сонетові промовляння. (Нагадаю, що цей ліричний вірш ще у ХІІІ столітті вперше „заговорив” італійською. Вагомі сонетові набутки залишили після себе Іван Франко, Микола Зеров, Дмитро Павличко. Традицію продовжують й сучасники. Назвемо хоча б Валерія Кулика, Василя Рябого).
Отже: Валерій Хмелівський прошкуючи сонетовою стежкою, може опертися на неперебутній досвід попередників. Звісно, що на такому тлі важко говорити про оригінальність поезомовлення. Але варто сказати, що тут воно є і прорості сонетового римування бентежать читацьке сприймання.
Про це, зосібна, так багато свідчать тематичні доторки римотворця. Адже той, хто углибиться в написане, неомінно пірне подумки у громадянськість, філософічність, пейзажність та любовність.
І це – не голослівне твердження. Бо ж нерідко про уже згадані напрями поезотворчості знаходимо згадки у виданні. Хіба не про громадянськість кожному скажіть рядки: „Тільки вдома, тільки у Вітчизні так римуються слова пречисті”? „Бо життя – така крута дорога” – оджерелення душі філософічністю. А „…квіти поставали з-під пера” – цікавий пейзажний малюнок, в якому переплелися уява та реальність. Не дає спокою й думкування про любовність: ” …бо знаю я, що ти живеш у світі”.
Зрозуміло, що поетичну тематичність спроможні проілюструвати й інші рядки. Але не бачу необхідності в цьому. Згоден, що ці спрямування існують в сучасному поезосвіті. Але балакати про їхню окремішність – абсурд, оскільки мотиви все частіше творять сув’язь. Тому, мабуть, ліпше зосередитися на взоруванні на ці складові лірики через виражальність.
Бо літературні тропи, згадки про „мешканців” сонетів, богошукальницькі мотиви, культурологічні акценти, кольорові екстраполяції так багато говорять про внутрішній світ римотворця, його вміння передати почуття бентежністю слів.
Правда, коли йдеться про перший з цих чинників, то перед усіма постає неоднорідність. Адже маємо справу з метафорами, епітетами і порівняннями. Ці підвиди літературотропності бережуть у собі своєрідність, про що свідчать й сонети Валерія Хмелівського.
Якщо метафори при своїй різності (вона здебільшого є помітною для віршознавців) виглядають більш-менш однорідно, то цього не скажеш про епітетність чи порівняльність. Принаймні таке розмірковування проймає мене, коли читаю: „…і сік в березах спогади лоскоче”, „…душа твоя сюжет ураз зігріє”. Не буде перебільшенням те, що на їхньому фоні чіткішає поділ епітетності на авторську та звичнішу для сприймання. До першої частини цього тропу належать вислови на кшталт: „…проваллям сумнівів”, „…розчерків легенькі павутинки” далі „кров цариці”. Якщо ці образи порівнювати з такими словосполуками як „дев’ятий вал”, „батьківський поріг”, „власні береги”, „кетяги калини”, то вони є виграшнішими. Але дорікати авторові за експлуатацію звичностей не варто, бо в порядок денний вривається доречність використання.
Розмисли про неї переслідують уяву, коли натрапляю на порівняння. І найчастіше зір знаходить взірці тропуіз словосполучниками типу „як”, „мов”, „наче”, „ніби” й т.п.: „…поміж буквами, як козенятко стрибаєш”, „наче річка знову повернусь до порогу рідного”. Нерідко на авансцену сприймання виходить безсполуковість: „…мої розвесненні сонети – бентежна сповідь про любов”, „…і кожне слово – оберіг”. Порівняльний ряд продовжують фрази, в яких воєдино сходяться присутність і відсутність сполучників: „Тільки так влаштований цей світ – мов якийсь невидимий магніт, кличе знов мене моя дорога”, ” У той світ, в якому я відбувся, – наче річка, знову повернувся”. Рідко, але все ж версифікатор вдається до використання іменникових подвійностей, в котрих одне слово з неочікуваного боку пояснює інше: „кулі-ятагани”, „чебрець-полин”.
Ніхто, либонь, не скаже, що ці тропи не зацікавлять у так званому „самостійному” плаванні. Але вони є не менш цікавими і в згадках про „мешканців” друку, до представників яких зараховують рослини і дерева, звірів і птахів, зорі і небесні світила. „У спориші скупаю ноги”, „Пригорнутись цвітом хочуть вишні до очей закоханих твоїх”, „Це левенятко з роду Афродіти”, „Все змішалось: лебеді і море”, „В нас нема неспільних інтересів – від малих колібрі до зірок”, „Хай мирне сонце в небі яснім світить”.
Переконаний і в тому, що для виражальності важливе значення мають кольорові екстраполяції. Тим паче, що вдалих свідчень цього вистачає: „Не стримує хай крила золоті”, „І за полем зеленіє ліс”, „В очей блакитних невловимих чарах знайдуть зачарування ранків літніх”, „Утікаючи від сірості і втоми”… (Можливо, дехто скаже, що відгукувач використав для ілюстрування поетичної барвистості деякі звичні для зору фрази. Тому змушений ще раз повторити своє твердження про доречність).
Думка про неї владарює й тоді, коли на авансцену сприймання виходять богошукальницькі мотиви та культурологічні акценти, котрі в однаковій мірі є характерними для тематичності і для виражальності. Тут, як мені здається, передусім слід згадати про наявність богошукальницьких мотивів, котрі говорять й про філософську лірику, й про метод висловлення думки. Звернімося хоча б до таких фраз: „Можеш спілкуватися із Богом – і за нас тихенько помолись”, „Яка різниця скільки Бог відміряв”.
А от питання про культурологічні акценти є дещо складнішим за попереднє. Знову, без сумніву, існують підстави балакати про філософічність лірики і про спосіб вираження міркування. Але… Якщо сонет „444 листи” певною мірою говорить про творчий струмінь і є одним з підвидів філософської лірики, то доцільно стверджувати і про любовність поезії. Ще більш помітним є це у вінку сонетів „Не дивуйся, рідна, не дивуйся” та у присвятних творах „Паж” і „Неповторне диво”.
Це – з одного боку. А з другого. З „Сонетного двору” видно, що автор своїм думкуванням нерідко припадає до ідіоматичності, по своєму обігруючи усталені вислови: „А з часом час усе розсудить”, „Для чого вам ці подвиги спартанців?”. (До речі, тут не виглядає зайвим питання про власне крилатослів’я: „Треба вчитись просто жити сміливіш”, „Людині у любові відродитись уже не ноша”).
Та не лишень ці питання залишаються важкими для виражальності. Бо не можна забувати і про слововиявність. Адже кожного поціновувача поетичного слова зацікавлять неологізми, рідковживаності та діалектизми, які нерідко надибуємо у цій книзі: „прещедротна”, „теплоневагомий”, „ботфорти”, „сутінь”, „кобіта”, „пруг”.
…Очевидно, можна наголошувати й на інших моментах цієї книги, вишукуючи позитив. І мені думається, що це – добрий знак. Бо розбудити людські емоції може лише цікава книга. Саме про неї думав, коли писав ці рядки.