Автобус набитий людьми повільно спиняється,
колеса вузькі вгрузають у дрібне придорожнє каміння,
прочиняє дверцята рука, люди безсило виходять,
спітнілі та зім’яті. Собака, який наздоганяє автобус,
спиняється біля юрби, обнюхує кожного,
чи немає між них самого того, хто потрібен йому.
Почорнілі голови соняшників, які похилилися над узбіччям,
збирають в чуприни свої з-під коліс пилюку й пісок.
Автобус рушає, а собака рушає за ним,
на наступній зупинці ж стоїть чоловік одиноко
і курить цигарку, бере її глибоко поміж два пальці,
обличчя долонею майже усе затуляючи.
Дивиться й бачить крапку дрібну, і ця крапка
намагається автобуса наздогнати щосили.
Прижмурює око у зморшках, втягує дим цигарковий,
коли ж цей автобус спиняється біля нього,
він вже розуміє, що ця крапка – це собака біжить по дорозі.
Шофер відчиняє дверцята, а чоловік непорушно стоїть
і чекає допоки собака наблизиться. Їдеш чи ні? Питає водій,
увесь чорний від мастила, насуплений і спітнілий.
Собака ж минає автобус, наче зневірившись раптом,
і не спиняючись, далі біжить по дорозі,
не озираючись, наче зірвавшись із прив’язі,
наче все вже пізнав, усе вже відчув і побачив.
Чоловік же нарешті з-поміж зморшок дивитися на водія,
цигарку витягує з рота, й видихаючи дим, заразом промовляє:
нікуди я вже не їду, чоловіче.
