Петро Михайлович Кралюк – доктор філософських наук, один з батьків-засновників Острозької академії новітнього формату, відомий письменник, у своїх творах віддає перевагу історичній тематиці
Своєрідна дискусія, чи був відомий український перекладач і поет-неокласик Борис Тен (Микола Васильович Хомичевський) радянським письменником виникла тоді, коли письменнику після його смерті відкривали меморіальну дошку на його домі і коли знаний письменник Валерій Шевчук, на якого Борис Тен мав помітний вплив, заявив, що не братиме участь у цьому дійстві, якщо на ній буде написано «радянський письменник». І аби не сталося скандалу слово «радянський» довелося замазати.
У той час (ще ж бо існував Радянський Союз) означення «український радянський письменник» сприймалося як щось нормальне. І під нього підводили практично всіх письменників радянської України. Якщо керуватися таким підходом, то Борис Тен мав би бути радянським письменником.
Проте можна виходити з дещо іншого критерію… Наприклад, радянський письменник це той, який у своїх творах так чи інакше прославляв радянську владу, робив у її бік «ідеологічні реверанси».
Але таких, які це не робили, майже не було – навіть серед письменників, які вважалися дисидентами-опозиціонерами. Так чи інакше їм доводилося віддавати «данину радянськості». Адже радянською (чи то комуністичною) ідеологією було просякнуте все життя людини в СРСР. Ця ідеологія була – наче повітря, яким дихаєш. Її ніби й не помічаєш, однак постійно «користуєшся». Вона, в принципі, сприймалася як щось саме собою зрозуміле.
Звісно, потрібна була «віддушина» від цієї ідеології. Навіть у жорстокі сталінські часи існували форми її «відторгнення», а тим паче у часи «відлиги» й «застою», на які припав найбільш плідний період у житті Бориса Тена. Поширеними тоді стали жарти про вище радянське керівництво, різні анекдоти. Але це була «несерйозна опозиція», такий собі «тіньовий» бік медалі розповсюдження радянської ідеології.
Письменники в часи СРСР змушені були писати «ідеологічні твори» – навіть коли цього їм не дуже хотілося. Хтось це робив свідомо-добровільно – багато й таких було. Наприклад, за незалежної України, уже після смерті київського митрополита Української православної церкви Московського патріархату Володимира (Сабодана) були опубліковані його вірші. Загалом ці твори не відзначаються поетичною майстерністю. Значна частина з них типові радянські творіння, в яких транслюються існуючі в СРСР у післявоєнний період поширені комуністичною пропагандою ідеологеми й стереотипи (1). І це писав священик, а не якийсь радянський піїт «районного масштабу»! Ніхто не змушував його це робити.
Була й інша частина авторів, які писали «ідеологічні твори» добровільно-примусово. Наприклад, щоб видати в якомусь видавництві (а всі вони були державні) поетичну збірку, необхідно було на початку поставити «ідейний твір», а то й кілька творів. Останні дехто іронічно іменував «паровозами». Інакше збірка не мала шансів побачити світу.
Чи писав щось подібне Борис Тен? Так, писав. Були це, щоправда, поодинокі твори – до того ж не найкращої якості.
Є в нього, наприклад, таке:
«Хай, в люті захлинаються шаленій,
Злослів’ям бризкає ворожа гнидь –
Ніколи та не перерветься нить,
Що протягнув до всіх народів Ленін» (2).
Або вірші такого штибу:
«З піснею вийдемо в поле,
Ленінські плугатарі,
Борозни світлі орати
Для світової зорі» (3).
Зустрічаються в Бориса Тена й «правильні» ідеологічні моменти в його статтях. Ось, наприклад, як починається стаття «Великий концерт»:
«Могутньою силою творчої праці все вище й вище підноситься рівень народного господарства Країни Рад, зростає добробут радянських людей. Золотими врожаями пишається наша неосяжна Вітчизна. Перед грандіозними контурами величних будов комунізму все далі й далі відходять примари колишніх суховіїв і неврожаїв.
У щасті й достатку вільна радянська людина на повні груди співає про радість життя і праці, про свої творчі досягнення і світлі надії, славить мир» (4).
Можна лише гадати, чи сам Борис Тен написав ці слова, чи це зробили за нього редактори. Занадто трафаретно виглядають наведені фрази! Не дуже вони нагадують стиль Майстра. Однак Борис Тен підписався під цими словами. Мусив підписатися?
При бажанні можна знайти ще деякі «радянські огріхи» письменника. Згадати йому й участь у різноманітних дійствах, що мали радянське ідеологічне спрямування – концертах, де поряд із українськими піснями, виконувалися «правильні» радянські пісні, ювілейних заходах до визначних радянських дат тощо.
Можна закинути Борису Тену й те, що він іноді вів мову про «дружбу народів» Радянського Союзу, зокрема виявляв інтерес до російських культури, перекладав твори Олександра Пушкіна та інших російських поетів українською мовою.
Так, з позиції дня сьогоднішнього це виглядає «негарно», «совково», заслуговує осуду. І знайдуться такі, щоб засудити «радянського» й «проросійського» Бориса Тена, звинуватити його в «служінні радянській владі». Робитиметься це, звісно, без врахування «особливостей часу», політичного й культурного контексту.
Почнемо з того, що «радянські твори» Бориса Тена становлять мізерний відсоток у його творчій спадщині. Те саме стосується участі його в «радянських діяннях». Це, радше, було для нього «ідеологічною індульгенцією», яка давала митцю виживати в радянських умовах і передусім займатися своєю головною справою – перекладами літературної класики, доносячи її до українського читача й піднімаючи його культуру. У цьому він вбачав своє призначення й ладний був, коли це потрібно, йти на «ідеологічні компроміси».
Знайдуться, звісно, такі, які розмірковуватимуть, де межа цих компромісів, чи не переходив її Борис Тен. Чи не краще було в деяких випадках змовчати, а не вдаватися до «радянського славослів’я»?
Певно, легко бути мудрим з позиції дня сьогоднішнього. Але спробували би ці «мудреці» опинитися в Радянському Союзі в сталінські часи, «відлиги» чи «застою», опинитися в умовах радянської України, тим паче в обласному провінційному центрі. Зрештою, де була та межа, яку не варто було переступати?
Слід також враховувати, що Борису Тену, через свою неблагонадійність було нелегко «пробиватися» до центральних київських видавництв. Його перша збірка віршів «Зоряні сади» вийшла у видавництві «Радянський письменник» лише в 1970 р., коли автору було за сімдесят. Та й наклад її на той час не був значним – шість тисяч примірників. Це зараз такий тираж видається «фантастичним».
Тому Борису Тену, щоб не губити свій талант і не писати виключно «в шухляду», доводилося публікувати твори в місцевих виданнях, зокрема обласних газетах «Радянська Житомирщина» та «Комсомольська зірка». Тетяна Андрійчук, яка в дитинстві вхожа була в дім Бориса Тена, розповідала автору, що він їй на день народження серед інших дарунків також дарував підписку на газету «Комсомольська зірка», оскільки там публікував свої вірші. Тобто для нього це видання, як і «Радянська Житомирщина», було своєрідною трибуною, де він міг себе виразити.
Публікація в цих виданнях вимагала від автора, аби він писав «ідейні» твори, чи принаймні щоб у них було зерно «ідейності». Стосувалося це не лише провінційних видань, а й видань центральних – київських. До того ж у радянській Україні була особливо задушлива «ідейна» атмосфера в період застою. «Ідеологічне закручування гайок» було тут сильніше, ніж у Москві, Ленінграді, прибалтійських, інших радянських республіках. Наприклад, якщо в Москві, Ленінграді чи Мінську в бібліотеках можна було вільно отримати твори Михайла Грушевського, то в Україні на це потрібен був дозвіл. А секретаря компартії України Петра Шелеста (власне, компартійного керівника України) звинуватили в «ідейних хибах» за публікацію книги «Україно наша радянська», де він акцентував увагу на досягненнях радянської України. У цьому побачили ледь не «націоналізм». За Україною з Москви був особливий контроль – адже це була головна «союзоутворююча» республіка. Та й місцеві козачки старалися. А таких не бракувало!
Однак Борис Тен, публікуючи свої твори, намагався сказати про речі, які не були радянськими, а то й у тогочасному контексті мали «антирадянську спрямованість». Візьмемо, наприклад, його статтю «Священний обов’язок кожного» (5), де йдеться про необхідність збереження пам’яток історії та культури. З позиції дня сьогоднішнього, багатьом стаття може видатися «повним совком». Чимало тут йдеться про радянські пам’ятники в Житомирській області, зокрема пам’ятники Володимира Леніна та воїнам «великої вітчизняної».
Однак автор спеціально акцентує увагу на дорадянських пам’ятках історії й культури. В одному з перших абзаців статті читаємо наступне: «Чи будемо говорити про пам’ятки історії, чи археології, чи архітектури, чи мистецтва, чи про документальні пам’ятки, – їх виявлено і ще має бути виявлено багато. На території нашої області знайдено чимало доісторичних пам’яток у давніх городищах, зберігся такий шедевр зодчества часів Київської Русі, як Василівський храм в Овручі, та багато інших будов пізніших століть» (6).
Зараз можуть сказати: що тут такого, хіба в цьому є щось нерадянське, а тим паче антирадянське? Хіба за радянських часів не існувало Українського товариства охорони пам’яток історії та культури? Так, було таке. Але з’явилося воно лише в 1966 р. під впливом «відлиги». Та й прискіпливо контролювалося партійними органами. Не даремно керівниками цього Товариства на місцях часто ставали колишні комсомольські та компартійні працівники. Ініціював створення цієї організації мистецтвознавець та архітектор Григорій Логвин, який у 1965 р. в газеті «Літературна Україна» опублікував статтю, закликавши створити таке Товариство. Ідея знайшла підтримку з боку багатьох вчених, митців та культурних діячів, які утворили ініціативну групу й організували установчий з’їзд Товариства, що відбувся в 1966 році.
Загалом же пам’ятникоохоронча діяльність не була притаманна радянській владі. Якщо візьмемо початки її існування, то бачимо цілеспрямоване нищення з боку владних структур давніх пам’яток історії й культури, зокрема сакральних. Низка відомих культових споруд була зруйнована в Москві, Києві, інших містах Радянського Союзу. Йшлося про те, щоб «стерти» пам’ять про минуле, зокрема про діяльність церкви, і замість старої «архітектурної реальності» створити нову, радянську, кардинально змінивши «міські пейзажі». Радянська людина мала жити в цій новоствореному життєвому просторі, а не «заглядатися» на старі церкви, монастирі, інші давні пам’ятки. І взагалі для радянських пропагандистів «справжня історія» починалася з «великого жовтня».
Однак події Другої світової війни й післявоєнного періоду, а потім «відлига» дали змогу «повернутися до історії». У цьому «поверненні», здавалося, не було нічого антирадянського. Більше того, радянська влада почала звертатися до історії, переслідуючи деякі свої цілі. Зокрема, «реабілітація» давньої історії спостерігалася під час «великої вітчизняної війни». Тоді радянська пропаганда почала використовувати окремі події й деяких історичних персонажів для підняття градусу патріотизму серед населення СРСР. Наприклад, пропагувалися діяння канонізованого православною церквою (!) Олександра Невського, бо він у давні часи громив німців. Також у 1954 р. не лише в радянській Україні, а й у Москві широко відзначили 300-ліття «возз’єднання України з Росією». При цьому всіляко прославлявся «головний возз’єднувач» Богдан Хмельницький. Правда, це святкування мало не дуже бажаний для радянської влади ефект – ріст українського патріотизму, захоплення українцями своєю історією, зокрема тією, що пов’язувалася з козацтвом. До речі, Борис Тен у згаданій статті писав: «Ніколи не погаснуть у пам’яті народній спогади героїчної боротьби з поневолювачами та загарбниками з часів татарської навали, періоду визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького та особливо Коліївщини з її трагічним Кодненським завершенням (закріпленим у народному прислів’ї «Бодай тебе Кодня не минула»)…» (7).
Звернення уваги на давню, «дореволюційну» історію, її пам’ятки так чи інакше творило інший, нерадянський уявний світ. Це могло привести (й приводило!) до дисиденства. Автору покійний Іван Драч, якого можна вважати одним з лідерів українських шістдесятників, розповідав, що на нього та його однодумців великий вплив справили екскурсії по давніх містах України, які їм проводив згадуваний Григорій Логвин, знайомлячи їх з «дореволюційними» пам’ятниками історії та культури. Ці екскурсії дали їм змогу побачити «нерадянський український світ» і підштовхнули до інакодумства.
Щось подібне робив й Борис Тен у своєму Житомирі. Він не лише пропагував пам’ятники «дореволюційної» давнини, а й у міру сил знайомив житомирян (і не лише їх) із надбаннями світової культури, яка, звісно, радянською не була. Валерій Шевчук писав, що познайомився з Борисом Теном саме завдячуючи такій роботі Майстра. Ось невеликий фрагмент з його спогадів: «…коли почув, що в Зеленому театрі, котрий містився в Центральному парку Житомира, почали давати безплатні музичні концерти…, звісно, став разом із братом активним відвідувачем цих концертів. Була це не просто музика, а швидше музичні лекції, які супроводжувалися тими чи іншими номерами, а вів програму сивоголовий чоловік, який оповідав прегарною українською мовою про чудовий світ шляхетних звуків. Людей на ці лекції-концерти збиралося небагато, адже популяризувалася класична музика, але ті, котрі приходили, ставали гарячими шанувальниками цього чарівного виду мистецтва» (8). Цим сивоголовим чоловіком був Борис Тен. Останній, безперечно, справив вплив на «аристократизм» прози Валерія Шевчука, на його інтерес до української давнини.
Зацікавлення давниною, високою класичною культурою начебто не трактувалося радянською владою як щось крамольне. Воно допускалося – правда, дозовано. Водночас радянські ідеологи намагалися абсорбувати досягнення світової культури, вписати її в «радянський канон». Це, зокрема, простежувалося в постсталінський період, коли відбулася певна лібералізація в СРСР, а сама країна стала більш відкритою перед світом.
Однак, у кінцевому рахунку, такі зацікавлення працювали проти радянської влади, творячи їй альтернативу – принаймні в плані культурному. Завдяки цьому можна було творити (на рівні індивідуальному, зокрема) нерадянську віртуальну реальність в умовах радянської дійсності. На це й працював Борис Тен.
Аналізуючи творчу спадщину письменника, окрім «ідейних» творів, котрі, як уже говорилося, не займають у ній помітного місця, слід виокремити кілька блоків, що були не радянськими, а подекуди навіть антирадянськими.
Перший блок – це твори з радянськими «ідейними вкрапленнями», які все ж мали нерадянський характер.
До них, зокрема, можна віднести й воєнну лірику Бориса Тена. У ній практично немає радянського воєнного пафосу – зате є любов до рідної землі. Навіть у одному з «найбільш радянських» вірші Бориса Тена, який належить до цього циклу, «За землю наших прадідів святу…» ідея захисту Вітчизни (не обов’язково в розумінні соціалістичної) стоїть на першому місці.
Або ось, здавалося б, «ідейний» вірш з «колгоспного життя»:
«Дзвонистим гомоном вирує над селом
Золотосяйний день колгоспного врожаю –
Невтомний труд свій дар країні виряджає,
Щедротне літо б’є народові чолом.
За урочистим всі зібралися столом
Величні славити діла свойого краю,
Під липою оркестр лункоголосий грає,
Рукам натрудженим співаючи псалом.
Годиться й погулять, бо урожай багатий,
Бо всі заможні тут, і з області гостям
Свій звіт складаючи, не соромно до хати
Своєї запросить – гостинні тут і там
Лунають заклики: «В здоров’ї завітати!
Ласкаво просимо! З щасливим прибуттям!» (9)
Якщо відкинути з твору «колгоспний флер» з відповідними стереотипами «заможності», отримаємо своєрідний гімн сільським трудівникам, які відзначаються сердечною гостинністю й ладні щедротно вділити від своїх набутків. А слова «співаючи псалом» взагалі не вписуються в «колгоспний дискурс», нагадуючи про релігійні традиції українців. Адже Псалтир – одна з найбільш поширених релігійних книг в Україні. Він навіть давніші часи служив своєрідним підручником для навчання дітей.
Є в цьому творі й гімн традиційній українській гостинності. До речі, дім Хомичевських був відкритий численним гостям. У різних спогадах про Бориса Тена йдеться про те, що і він, і його дружина Нара Леонтівна приймали та поселяли у себе гостей. При цьому чимало часу дружина господаря проводила на кухні, готуючи смачні страви.
Або ось ще один вірш, в якому йдеться про любов автора до своєї Батьківщини:
«Різьблений з каменю, копалень рудних ритий,
Видзвонюй лунами, сонете пломінкий,
Про славу наших днів і дерзновенних дій,
Про мужні подвиги і мрії гордовиті.
Хай радістю буя наш люд талановитий,
Хай величаються в поезії лункій
Труди і прагнення, борня і супокій,
Розквітлі зорями безсмертні заповіти.
Й мої мелодії, хоча й не голосні,
А людям їх нести так любо і мені,
Мов птахові співать в прозорій голубіні.
Бо й я також є син своєї Батьківщини,
І все, що маю я – і думи, і пісні, –
Від неї я придбав і їй вертаю нині» (10).
Цей вірш ніби з подвійним дном. Його можна прочитати в радянському дусі. Але можливе прочитання і в дусі нерадянському.
Другий блок – найбільший. Це твори нейтрального характеру. Хоча ця нейтральність часом не така вже й нейтральна.
До них можна віднести численні переклади творів світової класики. Твори, в яких йдеться про знані постаті культури української, зокрема про письменників Івана Франка, Лесю Українку, композиторів Миколу Лисенка та Миколу Леонтовича, про здобутки давньої української культури тощо. Це також пейзажна, інтимна, навіть філософська лірика. Ось, наприклад, один вірш, що містить і філософські роздуми, й водночас виражає певні розчарування автора:
«Бувають люди – їм потрібні друзі,
Щоб лиш допомогли їм досягти
Якоїсь велемовної мети,
Щоб вабить на яскравім виднокрузі.
А як спіткнеться друг той у напрузі,
Товаришам не стелячи мости,
Пробачення йому вже не знайти,
Лиш камінь осуду він прийме в тузі.
Немовби вихор буйний налетить –
І все, що доброго було між ними,
Все перекреслиться в єдину мить.
Якби усі отак серцями злими
Все нищили, що доброго росте,
Було б життя порожнє і пусте» (11).
Ми не знаємо, що наштовхнуло Бориса Тена на написання такого вірша. Можливо, хтось його розчарував із колишніх друзів. Однак, як би не було, а це розчарування породило цікавий сонет.
Варто навести один «абсолютно нейтральний» вірш, який називається «Айстри»:
«Слідами спадаючих зоряних див
В саду зорецвітні я айстри садив,
І ранішні роси в намиста збирав
З квіток запашних і некошених трав.
Оманливе сонце над ними зійшло,
І квітло надіями кожне стебло,
І тішились айстри, що їм восени
Даровано щастя ясної весни.
Та з півночі перший зухвалий вітрець
Їх пишне убрання зв’ялив унівець…
І сльози холодні удень і вночі
Над ними ронили байдужі дощі…
І думали айстри – йде туга німа,
І думали айстри – надії нема,
Й тепла їм не бачити… А віддаля
Давно зеленіли озимі поля» (12).
Вірш, здавалося, цілком аполітичний – такий собі естетизм, любування прекрасним. Якби не одне але… Вірш має підзаголовок «на мотив О. Олеся». Але за пісню «Айстри» на слова поета-емігранта Олександра Олеся дружина Нара Леонтівна й Борис Тен змушені були залишити роботу в Житомирському музичному училищі. Ось така «крамольна» нейтральність вірша «Айстри».
Можна виділити ще окремий третій блок творів письменника, куди ввійшли твори релігійного характеру, які він публікував у 20-их роках. До нас їх дійшло небагато. Можна припустити: таких творів могло бути більше. Але вони не зберіглися. А, може, ще чекають своїх «відкривачів»?
Хоча, ймовірно, після того, як у 1930-му році Борис Тен був репресований за свою релігійну діяльність, то відмовився від написання таких творів. Правда, міг «ненароком» зробити релігійну вставку – як це ми бачили у вірші «Дзвонистим гомоном вирує над селом…»
Нарешті четвертий блок становлять твори, котрі можна потрактувати як антирадянські, принаймні як такі, що йшли в розріз із комуністичною ідеологією. Деякі з них на позір виглядають наче як лояльні щодо радянської влади. Ось один з них:
«Ми горді тим, що ми – русини,
Народній правді вірні всі,
Сини великої Вкраїни,
В віках славетної Русі.
Своя у кожного є доля,
У муках роджена судьба –
Благословенна вільна воля
Чи шлях презренного раба.
І кожен варт своєї долі –
Чи то людина, чи народ:
В одного плазування кволі,
А в іншого – орлинний льот» (13).
Нині ідеї цього вірша для українців є зрозумілими й прийнятними. Для них майже стало аксіомою те, що вони є прямими нащадками Русі. До того ж в умовах нинішньої російсько-української війни знову звучать актуально слова про «в муках рожденну судьбу», про відмову від шляху «презренного раба» й про «орлинний льот». При бажанні цей вірш можна сприймати як передбачення. Насправді ж Борис Тен у ньому виразив «ген волелюбності» українців.
Цікаво інше. В часи написання вірша в радянській Україні про те, що українці – нащадки Русі, не говорилося. Ця ідея свого часу була розвинута й утверджена в українській історіографії Михайлом Грушевським. Борис Тен, звісно, про це знав. Однак в умовах радянських реалій «єдино правильною» стала концепція давньоруської народності, яка начебто дала початок російському, українському й білоруському народам. Причому першість у ній відводилася росіянам. Саме вони розглядалися як прямі спадкоємці Русі. Вивчення історії Русі в СРСР здійснювали переважно в наукових інституціях Росії. В Україні такі студії довгий час не віталися й маргіналізувалися. Відповідно, в історіографії, культурі історія Русі всіляко «русифікувалася», наприклад, російські реалії часів Середньовіччя й Раннього Модерну переносилися на давню Русь.
У наведеному вірші Борис Тен, як бачимо, утверджує інший підхід, не той, який панував у СРСР. Він начебто не веде полеміку з радянськими істориками. А з допомогою художніх засобів утверджує неприйнятну для них думку, що українці, а не росіяни чи білоруси, є нащадками Русі і що саме для них притаманна «вільна воля». Взагалі Борис Тен не раз апелював до давньоруського спадку – щоправда, часто натяками. Ось, наприклад:
«Споконвіків у темряві і скрусі –
Таїлася погрозливо німа
Незламна міць народна, – так дріма
В заметах бір, мов велет темно-русий» (14).
Зрештою, показово також, що Борис Тен назвав свого єдиного сина не Василем, а Васильком – у давньоруській манері.
У Бориса Тена є також чудовий антисталінський вірш, твір, що став реакцію на розвінчання в СРСР «культу особи». Митець, якому довелося спізнати на собі «принади» цього «культу», показував атмосферу часів сталінізму й не без критичності сприймав його «розвінчання»:
«В дні пам’ятні суворої доби,
Коли кумир, карбований зі сталі,
Над нами височів на п’єдесталі
І від прославлень пухли в нас лоби, –
Під гомін трудової боротьби
Ті – сліпо вірячи, рукоплескали,
Ті – мовчки лиш зубами скреготали,
Ці ж плазували нетрями ганьби.
У твані наклепів, олжі й сваволі
Щаблі кар’єри ставили вони
На горі і сльозах, біді й недолі.
Тепер – по перенесенні труни –
Готові поклястись, що культ особи
Уже тоді їм був не до вподоби» (15).
Є в Бориса Тена вірш, який езоповою мовою говорить про фальшивість радянської ідеології, котра потрібна лише для ствердження влади певних людей. Цей вірш опублікували за життя автора в журналі «Ранок». Цензори не знайшли в ньому чогось недозволеного. Але вдумливий читач міг зрозуміти про що йдеться.
«Споконвіків пророки і владики
Навкруг віщали голосом гучним,
Що істина відома тільки їм,
Що їх не слухати – то гріх великий.
І знову проливались крові ріки
За непокору праведникам тим,
І на невірних знову падав грім,
Лунали зойки караних і крики.
Минали й далі роки і віки,
Й вогнем-мечем нові царі й божки
Нових провіщень стверджували владу.
І кожен запевняв, що лиш йому
Дано осяять попередню тьму
Закляттями новітнього обряду» (16).
Завдячуючи своїй філософічності, це «вічний вірш». Однак у ньому проглядаються радянські реалії, хоча автор, здавалося б, вдається до релігійної термінології (пророк, гріх, обряд). Так, спочатку йдеться про пророків та владик, котрі вважали, що лише вони стверджують істину. Чи не є це прозорим натяком на вчення марксизму-ленінізму, яке всіляко культивувалося й возвеличувалося за часів радянської влади? Його подавали як пророче, оскільки воно передбачало побудову комунізму.
Автор спеціально наголошує: «пророки і владики» вважали, що не слухати, не сприймати їхнє вчення – гріх великий. Тут так і напрошується думка про переслідування інакодумців у радянські часи, про «зойки караних і крики», про пролиття рік крові, що відбувалося у часи сталінських репресій. Саме так, апелюючи до «нових провіщень», стверджувалася влада радянської номенклатури.
…І кінцеві слова вірша про «закляття нового обряду». Радянська влада намагалася з допомогою примусу утвердити «новий спосіб життя», в т. ч. й нові обряди, які мали замінити старі, релігійні. З насадженням цих нових обрядів Борису Тену, як працівнику в сфері культури, не раз доводилося мати справу. Не важко здогадатися, яку це викликало в нього реакцію. Адже він, незважаючи на відречення від священства, до кінця днів залишався релігійною людиною. Вдома в нього, за спогадами згадуваної уже Тетяни Андрійчук, постійно горіла лампадка перед двома іконками. Відзначали в його сім’ї й релігійні свята. Інша річ, що це не афішувалося.
Ще один аспект творчості Бориса Тена – боротьба за українську мову. У післявоєнний період, за винятком хіба що короткого проміжку «відлиги», в радянській Україні здійснювалася політика «повзучої русифікації». Останній намагався протистояти Борис Тен. Його блискучі переклади українською мовою світової класики – один із засобів такого протистояння.
У статті «Думки на нараді» письменник наполягав на культивуванні української мови, на потребі досконало володіти нею:
«Навряд чи можна навести приклад, коли б росіянин, розмовляючи з росіянином, не міг би до кінця висловити хоча би найскладнішу думку засобами самої лише російської мови. А у нас навіть на нараді українських перекладачів не всі вкладались з своїми думками в одну лише українську мову. І це навіть не тому, що думка, так би мовити, переливалася через вінця, а тому, що володіння українською мовою, цією основною зброєю українського перекладача, не настільки у нас досконале, щоб усі свої думки викладати тільки цією мовою.
Нашу щоденну російську, далеко не бездоганну мову деякі московські друзі називають мало-російською, тобто не цілком російською. Так само й українську мову багатьох наших перекладачів можна назвати мало-українською, не зовсім українською. Прикладів цього було тут наведено дуже багато» (17).
На жаль, і сьогодні ці міркування про «щоденну російську» мову багатьох українців, яка насправді є мало-російською, й про русифіковану українську мову, чи то мало-українську, звучить актуально.
Або ось один вірш, написаний Борисом Теном «у шухляду»:
«Хочеш знать, які тепер умови
Для культури нашої та мови?
Що ж, давно вже утисків нема,
Та вона не здужає сама.
Зовсім зникла з фабрик та заводів,
Бо ж ніхто її там не заводив.
І зникає з міст і городів,
Щоб ніхто на ній не говорив» (18).
Бориса Тена боліло те, що в столиці України Києві, де йому доводилося часто бувати, нечасто звучала українська мова. Він писав із гіркою іронією:
«Колись жили собі кияни,
І лиш один був «Киевлянин»,
А от тепер – куди не глянь –
Не полічити «киевлян» (19).
Тут варто зробити деякі пояснення. Поет говорив про газету «Киевлянин», яка мала консервативно-імперське й українофобське спрямування та виходила російською мовою з 1864 по 1919 роки. І ось, мовляв, тепер жителі української столиці стали такими ж русофілами, як колишній «Киевлянин».
В одному із «шухлядних віршів», датованим 1967 роком, Борис Тен іронічно відгукувався про «добровільну русифікацію»:
«В нас примусу ніякого немає,
І мову кожен вільно вибирає.
Нехай сильніша слабшу витісняє,
А та… а та нехай собі як знає» (20).
У той час закінчувалася «відлига» й починалися переслідування дисидентів, які захищали права української мови та культури. І ось Борис Тен пише такого вірша:
«Погрались досить в українську мову,
Пора загнать її в підпілля знову.
То ж мова ця недовговічна.
Вона бо – нацьоналістична» (21).
Справді, в той час, період т. зв. «застою», почав набувати поширення в радянській Україні погляд, ніби людина, яка принципово спілкується українською мовою й відстоює українську культуру (а до таких належав Борис Тен), є націоналістом. Для керівників СРСР, які творили «нову спільність людей радянський народ», україномовна Україна не була потрібна. Вони потребували російськомовної України. Цю політику чудово розумів письменник, що і знайшло відображення в одному з його іронічних «шухлядних» віршів:
«Дались вам ті розмови про Вкраїну!
Невже на них так і не буде впину?
Ідеться лиш про літеру єдину,
І матимемо справжню «Украину» (22).
Навіть сьогодні ці вірші не позбавлені актуальності. Довготривала русифікація України давала й дає про себе знати. Саме вона стала одним із приводів російської агресії в Україну. Адже нинішнє російське керівництво виправдовує свої агресивні дії саме захистом «російськомовного населення». Путіна й путіністів, звісно, влаштовувала б «справжня «Украина», про яку іронічно відгукувався Борис Тен, власне, «Украина», в якій би панувала російська мова та насаджувалася російська культура.
Аналізуючи творчість Бориса Тена (як «офіційну», так і неофіційну й «підпільну»), можемо констатувати, що його не варто трактувати як радянського письменника. Навіть у творах, призначених для друку, автор, звертаючись до езопової мови, намагався утверджувати ідеї, що йшли всупереч комуністичній ідеології. І це йому вдавалося. А ще більш нерадянські настрої й ідеї знайшли вираження в його «шухлядних» творах.
Цитовані джерела
- Див. : Кралюк П. М. УПЦ (Московського патріархату). Троянські коні «русского міра» https://www.radiosvoboda.org/a/27722841.html
- Борис Тен. Схиляйте нижче, прапори червлені… Жадань і задумів неспокій: З творчої спадщини Бориса Тена: Вірші, переклади, вірші, спогади. Київ, 1988. С. 49.
- Борис Тен. Ой не стеліться, тумани… Жадань і задумів неспокій: З творчої спадщини Бориса Тена: Вірші, переклади, вірші, спогади. Київ, 1988. С. 48.
- Борис Тен. Великий концерт. Жадань і задумів неспокій: З творчої спадщини Бориса Тена: Вірші, переклади, вірші, спогади. Київ, 1988. С. 52.
- Борис Тен. Священний обов’язок кожного. Жадань і задумів неспокій: З творчої спадщини Бориса Тена: Вірші, переклади, вірші, спогади. Київ, 1988. С. 165-168.
- Там само. С. 166.
- Там само.
- Шевчук В. Велика людина з Житомира. Жадань і задумів неспокій: З творчої спадщини Бориса Тена: Вірші, переклади, вірші, спогади. Київ, 1988. С. 262.
- Дзвонистим гомоном вирує над селом. Жадань і задумів неспокій: З творчої спадщини Бориса Тена: Вірші, переклади, вірші, спогади. Київ, 1988. С. 45.
- Борис Тен. Різьблений з каменю, копалень рудних ритий. Жадань і задумів неспокій: З творчої спадщини Бориса Тена: Вірші, переклади, вірші, спогади. Київ, 1988. С. 51.
- Борис Тен. Бувають люди – їм потрібні друзі… Жадань і задумів неспокій: З творчої спадщини Бориса Тена: Вірші, переклади, вірші, спогади. Київ, 1988. С. 45.
- Борис Тен. Айстри. Жадань і задумів неспокій: З творчої спадщини Бориса Тена: Вірші, переклади, вірші, спогади. Київ, 1988. С. 42.
- Борис Тен. Ми горді тим, що ми – русини… Жадань і задумів неспокій: З творчої спадщини Бориса Тена: Вірші, переклади, вірші, спогади. Київ, 1988. С. 43.
- Борис Тен. Спокон віків у темряві і скрусі… Жадань і задумів неспокій: З творчої спадщини Бориса Тена: Вірші, переклади, вірші, спогади. Київ, 1988. С. 44.
- Борис Тен В дні пам’ятні суворої доби… Жадань і задумів неспокій: З творчої спадщини Бориса Тена: Вірші, переклади, вірші, спогади. Київ, 1988. С. 39.
- Борис Тен. Споконвіків пророки і владики… Ранок. Київ, 1982. № 1. С. 6-7.
- Борис Тен. Думки на нараді. Жадань і задумів неспокій: З творчої спадщини Бориса Тена: Вірші, переклади, вірші, спогади. Київ, 1988. С. 58-59.
- Авжеж. Житомир, 1997. Ч. 37. С. 12.
- Там само.
- Там само.
- Там само.
- Там само.