Анастасія Михайлюк
АЛЮЗІЯ
Дізналися, хто є люди.
Ми знали про це чи ні?
І знову усмішки будуть,
На згарищах квіти будуть,
А муки згорять в огні.
А більше чогось не буде,
Не буде на цій землі.
Щасливі ходитимуть люди,
Щасливі кохатимуть люди
Зі жменями променів-слів.
Сьогодні за нас так багато
Героїв, щоб люди були.
Хай хтось дочекається тата,
В будинки повернеться свято,
А в душах сади зацвіли.
Дізналися, хто є люди.
Хотіли того чи ні?
Хай знову усмішки будуть.
Хай щастя повернеться людям,
А муки згорять в огні.
Ілюзія
Чи дивна я, чи дивні відчуття?
Навколо все таємно-загадкове…
Чи, може, знов ілюзія моя?
Ілюзія, давно мені знайома.
Чи, може, сон? Давно відомий сон?
Потік думок. Вони – моє безсоння.
А серце з ними б’ється в унісон.
Наспівує, здається, пісню сонну.
Я музикант, художник чи поет?
Зникали фарби, звуки, навіть рими.
Сама з собою, знову тет-а-тет.
Не втримати словесної лавини.
Чи знову сніг? Коли оте тепло?
Вогонь то розгоряється, то гасне.
Уже усі дороги замело:
Не снігом, а словами. Мабуть, вчасно…
А може, це реванш? Уяви гра?
Життя і доля завжди переможці.
Між небом і землею стерта грань?
А, може, все не складно? Зовсім просто?
Давно в руках затрималось перо
Давно в руках затрималось перо.
Мета була – висока і наївна.
Натхнення то приходило, то йшло.
Коли ж ішло – лишалися руїни.
Раптово так, немов весняний дощ,
Щось сильне виникало і зникало.
Я змокла під дощем отим і що ж…
Краплини дощові словами стали.
Мета моя не зникне! Ну, чому ж?
Вже виросла і зовсім не наївна.
Мета моя торкатиметься душ,
Тих добрих душ, які словам повірять.
З дитинства ще я вірю у добро.
З дитинства ще мене так вабить щирість.
Давно в руках затрималось перо.
Я вчасно все збагнула, роздивилась…
Відчувай те, що…
Людина – природа. Гармонія. Сильне єднання.
Від неба – безмежність, і вічність, і ясність в очах.
А інколи хмари і сірі осінні тумани.
Людина – стихія: земля, і вогонь, і вода.
Людина – повітря. Нестримність у неї від вітру.
Здіймає вітрила і свій обирає маршрут.
Людина прекрасний, майстерно так створений витвір.
Людина – природа, а душі людські все цвітуть.
Людина – вода. Глибина ще у неї від моря
І берег, який відпускає свої кораблі.
Пливе, все пливе по тих водах, блакитних, прозорих,
Малює пейзажі морські, залишає свій слід.
Людина – вогонь. Може, спалить, а може, запалить.
Розводить багаття, а хтось підкидає ще дров.
Ті іскри вогненні все манять, яскравістю манять.
Не просто багаття. Так може палати любов.
Ніжність
І тиша про щось говорить
У тихий, спокійний вечір.
Можливо, десь гаснуть зорі,
А ніжність вкриває плечі.
Бо ж ніжність – це так спонтанно,
Бо ж ніжність – так випадково:
Кружляє десь між світами
І ніжно виконує соло.
І тиша про щось говорить.
У тиші достатньо змісту.
І хай навіть гаснуть зорі.
Десь ніжність живе у місті.
***
Навкруги інтонації зим.
У рядках інтонації літа.
Від морозу мій голос захрип.
Буде віршами вже шепотіти.
Може, вірші для когось – це крик…
Ніжні вірші, напевно, все ж тиша…
Не бояться слова хуртовин,
Бо словесна, звичайно ж, сильніша.
Заглушу інтонації зим –
Хай звучать інтонації літа!
Інтонації всіх голосів.
Інтонації
мрій,
серця,
світу…
Напрям щирості
Ми будемо творити щось –
Таке нев’януче, яскраво сяючи.
Здається, все ж таки знайшлось
Багато справжнього, що так чекали ми.
І навіть хай позаздрить хтось.
Ми разом з вірою, таки повірять в нас.
Ми ж хочемо, щоб все збулось:
У світі світло є, а зла ліхтар погас.
Ми знаємо, що ж та любов
Є винятковою, невипадково так.
І хтось її усе ж знайшов –
У снах своїх десь там, де є тернистий шлях.
Красиво будемо ми йти,
Де напрям щирості і все, щоб щиро так.
Залишимо свої сліди,
Щоб напрям щирості не зник десь у світах.
Михайлюк Анастасія Володимирівна – молода вчителька і молода поетка. Вона ще вагається, ким їй бути: науковицею чи літераторкою. Або поєднувати це – і плекати і там, і тут слово. А вірші – з нової збірки.