МАГДАЛЕНА БЄЛЬСЬКА – нове для українського читача ім’я.

Буквально днями міжнародне журі (бо у складі його є і український поет, літературознавець та видавець Юрій Завадський, на світлині – другий справа)

премії імені Віслави Шимборської,

авторитетної у Польщі нагороди, присудило їй перше місце з врученням чеку на 100 000 злотих за книгу віршів (п’яту для неї) «Порадник для свіжо померлих».

Так, несподівані тексти, нестандартна поетика. Але й Краків, де відбувалася ця подія – ніколи не боявся відхилень від традицій.

Тож пропонуємо для першого знайомства три вірші з цієї збірки (у перекладі Олександра Глотова).

Коньяк «Ілона»

На уродини запланувала собі таке: коньяк – пити,

хвоєю – пашіти, молодшою за свої роки – бути.

Щоб чоловічі погляди аж гатили тим струмом,

якого ще й не відкрили. І ані удовиць, ані заміжніх.

Дім аж роїться соковитими привидами,

і благовірний мій швендяє поміж ними як Король Дух.1

Ну це ж бо улюблена книга пані Вартбург!2

А надвечір знайшла на горищі оті нотатки,

власне, марковані:

Вмоститися на вершечку посуду, залитого мерехтливою рідиною.

Не тремтіти, стояти скільки стане сил струнко.

Щоби зелена зона мала до мене доступ.

1 – Незавершена поема Юліуша Словацького

2 – Постійний персонаж поезії Магдалени Бєльської

МЕДИТАЦІЇ

Одного разу пані Вартбурґ поїхала собі до замку Вартбурґ.

Був саме квітень, місяць білих скатертин.

Жила вона в родині лютеранській,

та не трималася обрядів християнських,

хоча цілком можливим уважала Ісуса воскресіння.

(Бо власне кажучи – чому б і ні?)

Одної миті в замку зникло світло.

Туристів купка, всі практично – німці,

спокійно рушили у бік того, що блимало в кінці тунелю.

Лишилася сама у тій кімнаті, де Мартін Лютер їв гарячий лівер

і міркував собі, що тиша в замку надто підозріла.

І раптом бозна-звідки пролунала така знайома Тиха ніч.

Я знаю, що звучить воно наївно,

та саме в цей момент

стояла там і слухала – прозріла:

десь тут прихована ота сама шарманка.

СЕСТРИ

У липні бачила я їх останній раз, цих двох сестер,

навідували дочок однієї з них.

Завжди удвох, на вигляд зовсім різні,

та їх подібність так була наочна,

відлита із міцного сплаву.

Проблеми мали з матір’ю-тираном

та батьком, що витав на своїй хвилі,

про це розповідали в кабінеті пані Вартбурґ,

коли очікували на дівчат.

Над прірвою ішли вони шнурком,

міняючись місцями в каравані.

Дві дочки однієї з них

та другої бездітність були балансом у відмінності сестер;

одна жахалась медицини як вогню, а друга не виходила з лікарень.

Страждали на одну недугу двоє: морської зірки симетричні частки.

Їх шлюби народилися й померли ідентично.

Ба навіть випадки дрібні в житті у кожної

всі мали свій дзеркальний відповідник.

І прагнули обидві помсти.

Після розлучень кожен вихідний почали знов відвідувати матір

з торбами, повними цукерок, ірисок та батонів карамельних.

Стояв біля паркану батько в темно-зеленому спортивному костюмі.

«Він геть усе забув», казала мати, але це було не так вже й просто,

світ марився йому живим морським створінням,

всередині якого він працював і намагався вижить:

а смерть у ньому буде звільненням, плювком, воланням.

Кричало все про помсту, та народ у черги шикувався по беруші,

світ поруч плив безбарвними струмками.

«Вас виростили на морепродуктах,

на крабах, на рачках» – до дочок до своїх все шепотіли.

Вели вперед їх колії глибокі, відомі всім,

карбовані у кам’яній землі,

через пустелі давні –

непримітні.

Кружля довкола різнокольорова луска блискуча,

рештки від кісток.