Український читач не знає турецької літератури. Здебільшого тому, що крім імен Назима Хікмета, Решата Нурі Гюнтекіна, Азіза Несіна та лауреата Нобелівської премії Орхана Памука ані у періодиці, ані у видавничих планах нікого й не було. Пояснити, чому ми не цікавимося культурою сусіднього народу, важко, навіть врахувавши прадавнє історичне протистояння Русі та Блискучої Порти. Але ніколи не пізно надолужити згаяне.
Тому представляємо нашому читачеві класика турецької літератури ХХ століття – Саїта Фаїка Абасияника (1906-1954). Турецький читач знав його за першими двома іменами – Саїт Фаїк.
1934 року молода Турецька Республіка вирішила завершити культурну революцію, розпочату Мустафою Кемалем – і видала закон, за яким усі турки були зобов’язані придумати собі прізвища, яких до того не мали. Так провідник країни став «Ататюрком», тобто – «батьком турків». А Саїт Фаїк – Абасияником. Перекладачка стверджує, що це слово турецькою означає або «палко закоханий», або «підстрелений». Що зрештою одне й те саме. Таким він себе бачив.
Жити молодому туркові припало на час між двома світовими війнами. Гіркий досвід першої, після якої держава, де він народився, перестала існувати і зменшилася утричі, призвів до того, що у другій війні турки тримали нейтралітет. А Саїт Фаїк принципово не хотів віддавати отой військовий борг батьківщині, очевидно, прочитавши роман Ярослава Гашека, приніс довідку з дурдому, що він, так само як бравий вояка Швейк, є розумово відсталим і тому служити у війську не може. Більше того, у своїй книжці він всіляко пропагує ідею пацифізму, за що потрапляє під суд і на десять років випадає з літературного обігу.
З того всього Саїт Фаїк переселяється на Острів. І решту життя проводить там, серед рибалок.
На острові його знали усі. Що там знати: територія розміром два на два кілометри, з них заселеної – півтори вулиці.
Тепер там – музей з його скульптурою, робочий кабінет, вивіска при брамі, у кнайпі на пляжі – теж барельєф з кухликом у руці, до якого щодня бармен доливає свіжої сорокаградусної ракії.
Помер письменник від професійної культурологічної хвороби – цирозу печінки. На відміну від дядечка Хема, який теж жив на Острові і слабував тим самим недугом, Нобелівську премію Абасияник одержати не встиг. Хоча оповідання, яке ми пропонуємо читачеві, – про таких же рибалок і дітей, як і у нобеліському оповіданні Хемінгуея.
Традиційно представляємо драгомана. Ним сьогодні є людина досить кваліфікована. От що Людмила Олегівна Глава пише про себе:
«Викладач іноземних мов та перекладач, правознавець. Працюю із трьома мовами. Своє покликання до перекладацької діяльності відчула іще у шкільному віці, оскільки завжди вабила таємничість країн Сходу. Виступала на конференції із доповіддю про роль ісламського права у правовій системі. Брала участь у численних перекладацьких майстернях, конкурсах художнього перекладу та дослідженнях творів турецьких письменників. Пройшла чотирирівневий курс османської мови (Hayrat Vakfı). Працювала у команді перекладачів над перекладами турецьких серіалів для студії дубляжу каналу «1+1». Автор перекладів оповідань класика турецької літератури Сабахаттіна Алі та роману «Елефтерія зі Стамбулу» Кемаля Їлмаза. Вважаю, що шлях зближення та порозуміння між Україною та країнами Сходу пролягає через діалог мов та культур. Готова слугувати українському народу провідником для відтворення картини світу нащадків османів».
І тепер – власне оповідання Саїта Фаїка Абасияника.
КОРАБЕЛЬ «СТЕЛЬЯНОС ХРІЗОПОЛУС»
Зима приходила на Острів разом із штормами та південно-західним вітром – лодосом. У південній частині острова, де сходяться зарості величезних суничних дерев та сосен, ані будиночка. Тут панують лише гігантські дикі скелі, дивні птахи та глибокі прірви. У пору, коли починає дути лодос від скель Калпазанлар, у будинках на півночі острова життя стишує ходу. Після відпочинку туристи залишають острів, а насуплені особняки та обдерті купальні стоять без жодних ознак життя. Подекуди на березі витягнуті з моря човни. Цей час – саме пора рибалити. Великі човни рибалок із сітями прямують до Острова, а косяки піламіди найпривабливіших розмірів цілісінький день не залишають острівні води. Човни невпинно везуть до великого міста свій вилов, а до Острова доставляють гроші, усякий дріб’язок, мішки з борошном та м’ясо для острів’ян. Того року зима далася взнаки у всьому: скрутно було мешканцям, але іще сутужніше із рибою. Навіть священник, що відпускає гріхи, і той вже поринав у роздуми.
Стельянос із самісінького ранку лагодив чапара[1]. Ці сіті давно вийшли з ладу, а заготовлені з літа вудки порвалися, фарба на човні вже повідступала, а в домі панував повний безлад. Цього року риби не було. Туристи в сезон теж не сипали грішми, як минулі роки. Навіть рибу й ту брали в інших рибалок. Заробітку не вийшло й на пів гроша. Із першими зимовими днями Тріфон занеміг. Ліки в селі вартували чимало, тож треба було дістатися до міста. До школи він, правду кажучи, не ходив, але якось намагався щось вчити самотужки. Що казати, не те що книжки, а навіть зошити й ті коштували цілий статок. Уже завтра Стельянос виходитиме рибалити. Лагодить поплавки з індичого пір’я, де порвану, а подекуди місцями зіпсовану волосінь, замінює заіржавілі гачки. Якби ж то був добрий улов, узяв би завтра хоч трохи гасу для лампи, цукру, штанів та вовняного жилета Тріфонові, а собі – картуза. У хаті щось би підремонтувати, та й Тріфонові хоч якихось дрібних гостинців пристарався б. Ото б купити хлопчині іще й книгу з історіями про мореплавців! А іще знайти б картину із велетенським кораблем, то вчепив би на цвях над ліжком у крихітній кімнатці дитини.
Надвечір Стельянос вирушив рибалити. Хтозна-коли повернеться, о котрій годині ночі. Тріфон чекав на діда та не витримав, заснув. І привидівся йому сон.
Перед скелею корабель. Чи був Тріфон на кораблі, чи на скелі, те вже невідомо. Неймовірні хвилі накочуються одна за одною, ніби щомиті ось-ось жбурнуть судно на поталу величезним кам’яним брилам, а потім дивним чином просто вдаряють у борт. Хоча, здається, що раз у раз відстань між скелею та кораблем зменшується до кількох футів, але насправді нічого не відбувається: усе залишається незмінним.
Такий дивний сон снився дитині, коли увійшов Стельянос. Разом із ним до хатини увірвався непроханим гостем вітер – умить заполонив оселю та поперекидав усе догори дриґом. Кілька фото, що були в кімнаті, попадали зі своїх місць, а мереживні плетива закружляли в танку із вітром.
– Тріфоне, ти спав?
– Так, заснув… Риба є?
– Ні. Море, неначе зовсім спорожніло.
– І чому це так?
– Вочевидь, з’явилося якесь чудовисько. Інакше, о такій порі хіба б не було риби?
– Діду, … ти колись бачив чудовисько?
Часом сам Стельянос не міг собі відповісти, чи бачив він чудовисько чи ні. Та коли хтось його запитував, то вже зовсім інша справа: історії про морських страхіть не мали ліку; тут вже чоловік бачив, як опівночі по темних морських хвилях, що відсвічують під блиском місяця, з’являються велетенські звірі… У таких оповідках поєднувалися правда із вигадкою, уявні створіння з’являлися на світ слухачам, ніби мешканці морських глибин.
Зрештою, хіба є щось більш невідоме, ніж море? Хтозна, які там дивні та таємничі істоти, до яких іще не дісталися ані вудка, ані сіті: прекрасні рибини та хижі люті чудовиська.
- Бачив, Тріфоне. Це була зима. Ми вийшли рибалити піламіду. Ходили чутки, що у то́ні,[2] де ми якраз знаходилися, водиться страховисько, яке називають голубою акулою. Вага малюка цього звіра сягає десь двадцяти-двадцяти п’яти кілограмів. У разі небезпеки ці створіння ковтають свою малечу, а як мине загроза – випльовують знову. Отож, Тріфоне, сам поміркуй, яке воно має бути завбільшки. Того вечора Рюстем Чавуш вполював синю акулу. Ми оточили її човнами. Біла-білесенька, дійсно, було те чудовисько немов бавовна. Варто було лише побачити її пащу! Може, як оці двері, завбільшки. Жодного зуба. Коли Рюстем Чавуш ножем розпоров черево цього велетня, то усередині ми побачили чотири малюка. Потім, чи то лише тому, що вполювали малечу, чи що, але усі ці потвори почали атакувати та перевертати човни. Щоб і нас не спіткала така доля, урятувалися ми втечею. Якось після того випадку ввечері…
І так одна історія йшла за іншою, а сон огортав Тріфона, сповненого невиразного відчуття страху.
Як би довго не тяглася зима та як би мало не було риби, проте знову, за законами природи, як порятунок від злиднів для усіх, хто його вірно дожидається, настане літо.
Стельянос Хрізополус – власник невеличкого будиночка із зашпарованими жовтою глиною стінами, у якому нагорі є дві кімнатки для відпочивальників. Тепер він сидить унизу, у комірчині трьома східцями нижче фундаменту та плете сіті. Людина тут могла б стати в повний зріст, проте таємнича темрява вводила в оману й мимоволі доводилося трохи пригинатися, проте все ж невиразно окреслювалися старі пожовклі знімки. Світлину зроблено на морському узбережжі, в човні серед рибальських сітей, на фоні церкви. Погляд Хрізополуса ковзає по фото, і чоловікові ввижається, як старша донька із поставою самої королеви підтягує до берега човен, а в ньому сміється маленький Тріфон, виблискуючи своїми зубенятами-перлинками. Він любить сутінки, які здатні своїм нетлінним покровом приховати та очистити будь-які потвори. З родини Хрізополуса не залишилося вже нікого, всі залишили цей світ, і нині ця чудова сім’я продовжувала своє існування лише із двома людьми.
Стіл, накритий мереживною скатертиною, що вражає майстерністю плетива, яке й молодому оку завдасть роботи, а на ньому, поруч із крихітною карафкою раки стоїть корабель Тріфона. Хлопець чимало днів провів біля нього. Біля корабля фото жінки в повний зріст – молодшої доньки Стельяноса і матері Тріфона – Йовани. Вже чотири роки, як її не стало. Зараз Тріфонові дванадцять. Фото восьмирічного хлопчика, корабель на столі та сіті зроблено якраз того року, коли померла його матір. Воно висить подалі від рук десятилітнього хлопця.
У зовнішності Стельяноса Хрізополуса привертала до себе увагу шия. Ні в кого не може бути такої міцної, ніби колона, прямої та засмаглої, майже мозолистої та жилавої шиї, що височіє між тілом та головою, як у рибалки. На вкритій зморшками шкірі сонце та вітер залишили свій слід. Ця колона, що несе у собі здоров’я, енергію, життя та барви молодим обличчям рибалок, у рибалок-одинаків стоїть жорстко та непохитно. Для рибалки не має значення вік та кількість зморщок на обличчі, голова його завжди молода, здорова, а шия міцна та непохитна.
Чоловік плете сіті та співає. Дев’ять років тому викрали його старшу доньку. Менша – вдалася більш слухняною та розумною, вийшла заміж, створила сім’ю. Якось взимку її чоловік потрапив у шторм, вітер підхопив його човен, що ледь вдалося врятуватися, судно затонуло. Але запалення легень підкосило цього легіня, що був, немов чинара, і він теж за десять днів став схожим на тих виснажених туристів, що потрапляли сюди вряди-годи. Минуло шістнадцять днів, Ставро вже виходив на двір, але на двадцять п’ятий виявилося, що хвороба таки міцно тримала його в своїх обіймах, і він рушив у мандрівку до кращого світу. Такого молодика із різким поглядом та міцними руками донька забути не змогла, занедужала на сухоти. Старший син – у Греції, чим займається – про те лише Бог знав. Чотири роки від нього жодної звістки. Тож після смерті меншої доньки, окрім Тріфона на руках, у Стельяноса не залишилося нікого.
Цей пронизливий погляд, міцна, немов залізна, шия, розтріпане кучеряве волосся і сильні, блискучі зуби дісталися Тріфонові від батька, а характер – від матері. Розвеселитися міг умить. Дитячий сміх нагадував сміх міцної людини, чим і дивував оточуючих. Це видовжене, із тонкими рисами грецьке обличчя якось дивно набувало квадратних обрисів, очі ставали меншими, і разом із гострими, витонченими білувато-жовтими зубами скидалося на якусь дивну коробку. Проте і смуток огортав дитину раптово. Будь-яке слово, що в інших викликало б якийсь смішок, цього хлопчину навпаки, – обпікало, а на очі накочувалися сльози. Стельянос плете сіті, наспівує, а думки всі довкола маленького Тріфона.
Хіба ж дідусь думатиме про малого онука й усмішка не зігріє його вуста? Жоден його рух не сповнений такої витонченості та таємниці, як ота незрозуміла усмішка. Нікому й на гадку не спало б, що цей чоловік втратив трьох дітей. Це усміхнене обличчя – обличчя найщасливішої людини на землі. Може, іще шахраї, замислюючи черговий злочин, собі так усміхаються. Або ж, рибалки хитро шкіряться, як пощастить віддати в оренду човна за два меджидіє[3] за годину. Не слід турбувати Стельяноса, коли він думає про Тріфона. Він завжди думав про хлопця, проте, саме коли в руках човник і плететься сіть, дід міг пригадати дрібні капості онука та жарти, що гріли серце старого. Часом йому доводилося блукати вуличками, аби встерегти Тріфона, щоб той, бува, куди не рушив, не вхопив застуди чи не заснув у соснах, не побався із вуличними дітиськами або рушив у море о такій-то порі. Тоді Тріфон був десь поруч. Отож, він не вудив рибу, ані в морі, ані з вітрильником. У такому разі, де ж був Тріфон?
А хлопець біля стільця, на якому сушиться трава, під чинарою попереду будинку. Майструє вже надцятий корабель. Цього разу це не корабель дванадцятирічної дитини. Одразу зрозуміло, що це робота юнака, майбутнього капітана. Корабель, сповнений свободи, незалежності, це судно людини без батьківщини, готової до далеких подорожей. У ньому змішалися морські хвилі і шторми, спокійне море та дивовижні рибини, він повний зовсім інших, на нас не схожих, і таких як ми, людей, це був корабель неймовірних спогадів, які тільки може мати людина. На ньому підходять до морських берегів, а до флагштоку в задній частині судна прив’язують линви, вітер напинає вітрила, і власник цього корабля вже не може не думати про заморські країни та інші моря, що за кормою.
– Тріфоне, ти там?
– Так!
– Не смій мені десь піти!
– Я майструю корабель.
– Знову корабель?
– Цього разу він буде зовсім інший. Це буде щось дуже велике, летітиме, немов течія.
– А назву вже придумав?
– Назва?
Хлопець замислився. Спершу на думку спало ім’я матері. На язиці крутилося «Йована», але він розмірковував. Якщо так назвати, то дід подумає, ніби він знову біжить за привидом, що спогади, як хвилі, накотили на нього. Старий не промовив ні слова, лише мовчав, немов море у повному штилі. Тріфонові така важка тиша була не до вподоби. Знову перепитав:
– Яка назва? Ну, … «Стельянос Хрізополус».
Дід впустив човник на прикрашений мереживним плетивом стіл, і зайшовся сміхом, повторюючи назву корабля із власним іменем.
– Стельянос Хрізополус!
І знову гучний регіт:
– Стельянос Хрізополус!
Для Тріфона все мало своє значення: люди, квіти, річки, голубоокі друзі. Проте тільки тоді, коли він лежав замріяно на спині, а перед очима з’являлися великі палуби, порожні вітрильники, кудись поспішаючі пароплави, із виблискуючими у променях сонця металом та фарбами разом із морем – у цю мить хлопець відчував цінність кожного подиху, справжню насолоду та жагу до життя. Усе інше не мало сенсу: неживе, порожнеча. Земля для нього дещо вирізнялася, тому що забезпечувала деревиною для майстрування вітрильників, виготовлення сокир та молотків. Хоча Тріфон землю й не любив, але мав почуття поваги. Вона слугувала останнім прихистком для багатьох дорогих його серцю людей, саме там зупинялися його думки. Але, які ж дивні створіння ці люди, що заклопотано метушаться на землі, в пошуках копійчаного заробітку. І ці ж таки люди не мають жодного відчуття прекрасного, оскільки кажуть, що в них немає часу, аби стишитися на мить, щоб помилуватися морем. Шкільна дрібнота, забувши про школу на березі моря, й дня не могла поводитися розважливо. Хіба ж може бути щось більш прекрасним та повчальним, ніж море? Тріфон і водитися не хотів із тими, хто не заходив у море. Як не бачив моря, то все одно щось вистругував, постійно майстрував маленькі вітрильники чи дивні човники. Він щодня робить новий корабель, й того ж дня його руйнує і починає вовтузитися із іншим. Часом спостерігає за пароплавами, що пропливають повз та замислюється: «А чи інші моря такі ж, як це?» Якби ж то у нього був корабель, великий та іще й з лебідкою. Ото б у жодному місті не зоставався більш, ніж на три години, спостерігав би за вогнями нічних міст-велетнів за чотири милі від берега, оминаючи їх на максимальній швидкості… Від міста до міста із зупинкою до п’яти годин, із одного моря до іншого, подорожувати країнами, пізнавати нові народи…
Цього разу корабель мав вдатися навдидовижу гарний. Пасажирів не братиме, але зовсім не схожий на попередні.
І ось одного дня корабель нарешті готовий. Для Тріфона у ньому був увесь світ. Він відчував, як заради цього судна все його єство тріпотить, а коли дивився на нього, то крутилася голова та огортало якесь дивне відчуття ніжності, схоже на те, коли він проходив повз малих дівчат. Цей корабель був для нього синьоокою дівчинкою. А диво криється в тому, що він її творець. Ця синьоока панянка теж його любить. Хіба такі справжні дівчата закохаються в Тріфона?
Була обідня пора, коли «Стельянос Хрізополус» вперше спустився на воду за причалом, що стишував навалу пойразу – північно-східного вітру. Білий, десь із метр завдовжки. На кшталт великим яхтам, носова частина оздоблена позолоченою квіткою. Трохи нижче залізне кільце, з якого видніється відполірована ртуттю лита куля. Біля кільця золотою фарбою написано назву корабля: «Стельянос Хрізополус». Корабель обладнаний трьома невеликими вітрилами. Одне із малих вітрил чотирикутне. Вони сліпучо-білі, міцні та чисті-чисті. Тріфон чимало доклав зусиль аби їх вибілити: кілька днів вимочував в оксиді азоту та вичищав. На палубі все закріплено тонким латунним дротом та прив’язано жовтими мотузками.
Вітрила могли рухатися. В очі впадало те, що на палубі все було, як на яхті.
Для ілюмінаторів кают зроблено окремі отвори. Ці отвори закрито невеличкими скельцями, межу яких окреслено жовтою фарбою та ще й додано блиску латунним дротом.
Люди усередині корабля нагадували крихітні мініатюри матросів, так що здавалося, ніби читаєш уривок із «Мандрів Гуллівера».
По центру судового прапора червоного кольору намальовано знак питання. Колись Тріфон чув, що корабель із таким знаком на прапорі перетнув океан. До флагштоку хлопець прив’язав англійські мотузки із дідових рибальських сітей та переметів.
Щойно хлопець спустив судно на воду, як воно боязко захиталося, ніби живе. Вітер іще не наповнив вітрила, заважав причал. Але щойно йому вдалося оминути цю нехитру споруду та подув бічний вітер, як усі вітрила сколихнуло, наповнило рушійною силою. Зірвався із місця і полетів, немов повітряний змій, аж поки не скінчився клубок із мотузкою. Чимало днів Тріфон так собі розважався. Тепер дід за нього не хвилюється, бо й так міг здогадатися, де хлопченя буває, коли в місці плетіння сіток збирав на гальці мотузки від загублених кораблів, що десь зникли із мельтемом, коли той дує із суходолу в море.
Дітлахи з усього селища та навіть заможні паненята – власники моторних човнів, білих та зелених вітрильників із магазинів японських товарів та торговців іграшками, зібралися під розлогою сосною на нараду. Для потоплення «Стельяноса Хрізополуса» все напоготові. В дітей миттєво взялися знання, гідні інженера, наготовано куль, рушниць та навіть купа великих каменюк.
Тріфон, як завше, спустився до узбережжя із кораблем, що сягав його зросту. Не чутно ні звуку, ніде не видно давніх ворогів його корабля.
Діти щодня руйнували стапель та своєрідний док, який він змайстрував на узбережжі, проте цього разу все було на місці. Розмістив судно, і щойно відкрив передню заслонку, як воно одразу ковзнуло змащеним степелем і шубовснуло у воду. Дув тихий південно-східний вітер. Мотузка поволі закінчується, а корабель, мало-помалу трохи нахиляючись набік, рушив за вітром.
У цю мить із низьких сосен несподівано вистрелили цілим ядром, зробленим із пічної труби. Камінь влучив у корму, це додало швидкості, але судно рухалося повністю на боку. Знову постріл, за ним іще. Усе мимо. Тріфон дуже здивувався, але судно повернути назад уже не зміг. Після третього пострілу від розпачу випустив мотузку з рук.
На допомогу біжить Хрізополус, аби забрати судно. І ось шістнадцять дітей, у яких моторні човни та яхти із фальшивими людьми на позолочених палубах; шістнадцять. із каменюками у руках та кишенях, водночас пожбурили свої припаси. Вони потопили «Стельянос Хрізополус».
[1] Чапара – різновид вудки на п’ять та більше ґачків.
[2] То́ня – місце посеред моря, де є риба.
[3] Меджидіє – срібна монета вартістю у 20 курушів.