Редакція не бере на себе відповідальності за якість творчої продукції, яку приносять автори.
Редактори взагалі дуже вибагливі читачі. Наприклад, відомий український поет видав 700-сторінкову книжку вибраної лірики за тридцять років виснажливої творчої роботи. І з того всього мені як реципієнту припав до душі лише один невеликий етюд про джмеля.
Кременецький молодий поет, автор кількох збірок і член творчої спілки, питає мене про враження від чергового опусу свого. Чесно відповідаю, що віршик про цвіркуна був непоганим. Боюся, що поет досі має до мене жаль.
Чи стане письменницею Надія Пашко – не знаю. Тим більше що в українській поезії вже є одна Пашко – Атена-Святомира Василівна, дружина В’ячеслава Чорновола. Наша авторка ставиться до свого хисту цілком серйозно. Зокрема, вона пише:
«Я народилася на Волині в родині вчителів, де з дитинства панувала любов до знань і слова. Навчання для мене було часом невтомного самовдосконалення. Згодом вступила до Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії імені Тараса Шевченка, де знайшла джерело натхнення для творчості й самореалізації.
Читання та декламування поезій завжди були моїми тихими притулками. Перший вірш написала в 11 років – на прохання вчительки української мови спробувати висловити думки в римах. І це стало початком мого поетичного шляху. Однак по-справжньому відчула силу авторського слова лише в 17 років, будучи студенткою першого курсу.
Для мене поезія – це більше, ніж просто слова. Це переживання, емоції, які породжуються з глибини душі. Кожен вірш – як тихий діалог із читачем, спроба поділитися тим, що справді важливе. Створювати поезії простими, але проникливими словами, які торкаються серця і залишають слід у душі – це моя місія.
Вірю, що поезія, народжена душею, має читатися також душею. Адже тільки так слово стає живим, перетворюючись на місток між автором і читачем».
На жаль, поки у нашому альманасі немає функції форуму, читачі не можуть висловити свою думко щодо прочитаного. А може – на щастя…
Але так чи інакше, хай звучить ВІРШ. Він завжди має право на життя.
***
Хтось вміло створює вибагливі шедеври,
А хтось – у всьому бачить простоту.
Хтось досяга вершин через маневри,
А хтось – торує шлях крізь чорноту…
Усе у цьому світі так відносно,
Лиш варто не зійти нам зі шляху…
А жити за законами й побожно,
Щоб бачити у всьому доброту…
***
Колись вони зустрінуться, напевно,
Крізь невблаганний час у майбутті.
Чи, може, то так мріяти даремно,
Хоч різне в нас трапляється в житті…
Я вірю, що усе невипадково,
А в певний час і з силою думок.
Але насправді якось загадково…
Від долі не ступити ні на крок!
Вона амбітна, в сóбі силу має
І здана на вершини залюбки.
Лишень, тепло її не зігріває,
Що виринає від коханого руки…
А він в ній бачить лиш свою дружину,
І хоч між ними відстань, але все ж…
Колись їм подарують таку днину
Ті небеса, що люблять їх без меж…
***
Вона йому багато говорила,
У ній була художниці душа…
Вона так легко розправляла крила,
Коли, здається, світ весь завмира…
А він дивився… бачив в ній троянду,
Яка леліялась для ного кожен день.
І ту тендітну і п’янку кохану,
Як ніби вперше познайомився лишень…
І часом з неї трішки дивувався,
На її витівки несміло посміхавсь,
Але так ніжно нею любувався,
Й охоче і з любов’ю милувавсь…
***
Якби на те моя воля –
Хотіла б я все змінити…
Можливо, така-то є доля,
Що мушу в обставинах жити…
Часто падала, та вставала,
Ніхто мене не хотів почути…
Заздрості вдосталь я мала
Від людей, з якими не бути…
Мене справжню ніхто не знає,
Ще душа не змогла відкритись.
Але, бачу, погане минає,
Та з прожитим все ж не змиритись…
Може, я лише в цьому винна,
А кажу, що так мало бути,
Бо була у всьому невпинна
Й не хотіла про інше чути…
***
Миколаю, небесний Святитель,
Я з тобою і вдень, і вночі.
Закривавлених душ Покровитель,
Ти нам рани лікуєш прості.
А коли на душі біль та втома,
То спішу я до тебе завжди,
І з’являються сили, і знову
Йду з тобою на стежки святі…
***
Якщо у нас є віра, нестрашні печалі!
І щемливе серце не болить ночами…
З’являються ще сили до кінця йти далі,
Бо Господь в важкий час завжди поруч з нами!!!
***
Мене осінь ковдрою вкрила
І шептала тихенько вночі:
Ти у світі така єдина,
Ти прекрасна, повір мені.
Будеш ти у житті щаслива,
Й вміло труднощі будеш долати.
Лиш збагни: ти така вродлива!
Кожен хоче ту вроду мати…