Предмет, зображений поруч з поетесою Ланою Перлулайнен, називається ҐЕМБЕЦ. Нічого спільного з віршами авторки, на перший погляд, не має. Але справа у тому, що письменниця за освітою «радіофізик» та «астроном». А як собі уявляють світ радіофізики – я навіть припустити не годен. Але цей предмет є власне рукотворним втіленням ідеї «ТОЧКИ НЕСТІЙКОЇ РІВНОВАГИ», тобто, такого явища, яке надзвичайно важко вловити – і зафіксувати. Саме так називається книга поезій Лани Перлулайнен.
Гадаю, це невипадково. Бо мить справжньої поезії – дійсно вселенська таємниця, про осягнення якої мріють усі поети. І наша авторка не є виключенням. У неї за плечима декілька книжок віршів, прози, драматургії. І нинішня претендує на статус вибраних поезій.
На жаль, поетеса ще недостатньо відома у широких читацьких колах, літературна критика України абсолютно очевидно не доробляє. Сподіваємося, що ця публікація декількох віршів авторки заінтригує читача – і він схаменеться та піде до книгарні шукати її книжку.
Вірші добиралися за принципом – які на мене дивилися. Як досвідчений читач поезії можу гарантовано сказати: Лана Перлулайнен – справжній поет.
***
По Львову розвозить літо
жовто-синій трамвай.
Не маєш взуття – ходити
– – – – – літай!
Тільки дощі і квіти
проростають між криз.
Не маєш життя – любити
– – – – – молись!
На пів душі – кам’яниці.
Небо – на пів душі.
Не маєш Бога – молитись
– – – – – пиши!
***
Чи на кордоні розіп’яте,
чи на хрестах монастирів
це місто. Жодного вар’ята.
Є тільки п’яні шахтарі.
Чи то над Бугом, чи під Богом,
де маки, липень і нудьга,
є не розшукана дорога,
що виведе із тупика.
***
Химерне місто дивиться у хвилі
дзеркальної бруківки, по якій
старенький час, обізнаний на зіллях,
з Карпат сплавляє втілені віки.
Химерне місто, вимріяне Богом
в безсонні, порожнечі, самоті.
Тут світить сонце і живуть пророки,
і кожен перший ходить по воді.
Химерне місто, безпорадна пристрасть,
міраж посталий з порухом руки,
де залишуся посмішкою сфінкса
на березі гранітної ріки.
***
Кохання по-львівськи – в плітках,
як ікона в окладі.
Знову жоната щока
у замужній помаді.
Знову чекає дощ
на мармурових сходах.
Знову безодні площ,
і віконця – як дзоти.
Знову їм тісно вдвох
під одним парасолем.
Знову чатує Бог –
розведе і знедолить.
***
Янголи, брате, злітаються віхоли.
Мабуть, зима.
І взагалі все – ніколи і ніколи,
і зокрема.
Мерзне Міцкевич у часі і просторі –
що твій вінок?
Що твої крила, як небо загострює
піки зірок?
Що ж, дочекалися миті і милості.
Файно? Авжеж.
Янголе, брате! От ми і зустрілися…
Всіх не спасеш.
***
Сучасність, перебори.
Вже чути, як час рипить.
Прокурені львівські двори
виборсуються з підворіть.
Шукає богів Парнас,
та всі на одне лице…
А той, що мене не спас,
нікого вже не спасе.
Тож випиймо мить до дна
за світ, що богам набрид!
Бо що я? Лише одна
з місцевих каріатид.
Пам’яті Василя Стуса
І знову дощі, вокзали
і зміна порожніх дат.
Христа уже розіп’яли.
А решта всі – плагіат.
Христа уже розіп’яли.
І тільки гойдає дзвін
зимовий самотній ангел
з сумним найменням Амінь.
Стрибають ляльки в вертепах
розкутих святкових площ.
І тільки Його не треба.
І учнів Його – також.
Бо є золоте розп’яття
на тлі канонічних книг.
І черга – поцілувати.
І – обтерти – рушник.
***
Початок мордобою о десятій.
Вхід вільний – з прапорами всіх мастей.
Ходім в народ! – там відзначають свято.
То, може, й нам синець перепаде.
Ходім, хоч не туди скликають дзвони, –
подивимось на зіткнення часів.
Червоно-чорні битимуть червоних.
Міліціянти битимуть усіх.
Чи то така погода політична,
чи витребеньки сьомого числа?
Чи просто в гості за старою звичкою
сусідська революція прийшла?
***
Співають коти і півні.
Весна в Україні, сер!
Чайки летять на північ –
мабуть, до Шацьких озер.
Сходить озиме слово
під наглядом двох комет.
Від Полтави до Львова
розстелився сюжет.
Передмова Господня.
Скіфські баби в степах,
як завше, до Великодня
вапнують Чумацький Шлях,
Де ті ж українські зорі,
яким у найгірші дні
так і не зрадив Орлик
у своїм вигнанні.