Був такий час, коли в Україні людина, що вміла набрати на гітарі три «блатних» акорди, першим своїм досягненням вважала вміти заграти та заспівати пісню «ВОНА». Яку тут же весь навколишній колектив підхоплював усіма можливими колоратурами. Переважна більшість виконавців навіть не знала, хто автор цього шедевру, вважаючи його витвором дворового фольклору кінця ХХ століття. Нормальне явище, таких пісень було хмари.
Однак гурт «Плач Єремії» та його фронтмен Тарас Чубай, не дали артефакту загинути у безвісті безголосих співців і вивели шлягер на належне для українського шоу-бізнеса місце. І пісня зазвучала на весь обрій:
Однак це був для історії гурту абсолютно єдиний виняток. Бо усі, крім цієї, пісні були складені у надрах власне гурту. А ця була – іншого автора. І слова, і музика.
Треба визнати, що Тарас Чубай, син поета Григорія Чубая, таки не помилився у своєму виборі. Бо пісня була створена теж поетом і музикантом Костем Москальцем, сином письменника Вілія Москальця. Відлюдника Костянтина Москальця до того практично ніхто так особливо і не зауважував на території сучасної української літератури. Хіба що фанати львівського театру «Не журись!» знали його як автора пісень для вистав. Нагадаю, що йдеться про останні роки радянської влади, розгул «перебудовної» демократії і таке всяке.
Звісно, пісня має свою тривалу історію. Про це вже складено літописи і легенди, і їх навіть можна послухати:
Спершу її виконував (таки досить мляво) сам автор:
Ну зрозуміло – не оперний співак.
Потім градусу додав колега по театру, майбутній перекладач, а тоді співак і композитор Віктор Морозов, ювілей якого у червні цього року буде відзначати увесь прогресивний Кременець на чолі усього прогресивного людства. Аж потім Чубай вирішить дати такого чосу, «таке цунамі, що знесе стіни». І таки дав. Глядачі у залі плакали і пісяли окропом під час виконання цієї таки досить мінорної пісні. А чому мінорної, спитаєте ви?
А тому. Подивіться. Тут практично у кожному рядку є маркери зажури і туги. Уся атмосфера пісні про кохання нагнітає негативну напругу
Завтра прийде до кімнати
Твоїх друзів небагато,
Вип’єте холодного вина.
Хтось принесе білі айстри,
Скаже хтось: „Життя прекрасне”.
Так життя прекрасне, а вона…
А вона, а вона сидітиме сумна,
Буде пити не п’яніти від дешевого вина.
Я співатиму для неї аж бринітиме кришталь.
Та хіба зуміє голос подолати цю печаль.
Так у світі повелося:
Я люблю її волосся,
Я люблю її тонкі вуста,
Та невдовзі прийде осінь,
Ми усі розбіжимося
По русифікованих містах.
Лиш вона, лиш вона
Сидітиме сумна,
Буде пити не п’яніти
від дешевого вина.
Моя дівчинко печальна,
Моя доле золота,
Я продовжую кричати
Ніч безмежна і пуста
- «Кімната» – це не хата навіть, а щось дуже обмежене.
- Друзів «небагато». Коли є префікс «не», то це неправильно, недобре.
- Вино «холодне». Не солодке, не ароматне – холодне.
- «Білі айстри» – символ «різноманітного кохання». Дуже підозріла квітка.
- Все коментує анонімний і явно недоброзичливий «хтось».
- Який каже, що життя прекрасне, натомість «вона» якась не дуже прекрасна…
- Бо вона «сумна»
- П’є не просто холодне, а ще й «дешеве» вино, примудряючись не п’яніти
- Співак з останніх сил розважає її: «аж» бринітиме кришталь…
- Та все безрезультатно: «хіба зуміє» він протистояти «печалі»
- Зовнішність героїні не вкладається у стандарти української молодечої краси: «тонкі вуста»
- Очікується надходження сумної пори – «осені»
- Внаслідок чого відбудеться хаотичне і панічне пересування у просторі – «розбіжимося».
- Далі опис журливих та безнадійних волань: «кричати», «пуста»
- І апофеоз – кричуща та пророча крапка пісні: «русифіковані міста»
А вони й досі русифіковані. Хай йому грець.
Створивши оцей шедевр, Кость Москалець повернувся до свої поетичної хижі, одержав за свій мистецький подвиг Шевченківську премію – і увійшов до історії української культури