Розпочинаємо нову рубрику нашого часопису – «Пісня поета».
Йдеться про те, що поезія як вид мистецтва починалася власне у формі співу. Гомер свої поеми не писав, а наспівував.
Це вже потім жанри розділилися: ліричний вірш окремо, поема окремо, окремо байка і ода, і зовсім окремо – пісня. Яка теж стала різноманітною: романсом, гімном тощо.
Але кожен поет, скільки б віршів він не написав, мріє про те (я переконаний), щоби його вірші народ співав.
І апофеоз поетичної кар’єри будь-якого творця римованих (або не римованих) рядків – коли ці рядки лягають на ноти і звучать. Вони реалізовують внутрішню мелодію вірша як таку. Вони здійснюють заповітне бажання автора: почути свої слова у хоровому виконанні.
Не будемо говорити про одвічну конкуренцію поетів і авторів слів до пісень. Це різні професії. Дехто пробував поєднати, ставав бардом, якщо щастило – популярним. Але вірш, вистражданий поетом і покладений на музику, це якісно інший текст, аніж ритмізовані рядочки, укладені до розміру мелодії. Зрештою, це тема для великої дискусії, не будемо сипати сіль на рани. І поезія українська, і шоу-бізнес український – дуже потребують сил і наснаги.
А сьогодні започаткуємо рубрику піснею на слова поета, якого не можна запідозрити у ремісництві. Він не писав віршів на замовлення. Це Василь Стус.
А людина, яка написала музику на його вірші, поки не має імені, має позивний – «КосмоГора».
Вірш пронизливий, пророчий.
За літописом Самовидця
Украдене сонце зизить схарапудженим оком,
мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа.
За хмарою хмари. За димом пожарищ — високо
зоріє на пустку усмерть сполотніле божа.
Стенаються в герці скажені сини України,
той з ордами ходить, а той накликає Москву.
Заллялися кров’ю всі очі пророчі. З руїни
вже мати не встане — розкинула руки в рову.
Найшли, налетіли, зом’яли, спалили,
побрали з собою весь тонкоголосий ясир.
Бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали,
бо так не карав нас і лях-бусурмен-бузувір.
І Тясмину тісно од трупу козацького й крові,
і Буг почорнілий загачено тілом людським,
бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові,
у пеклі запеклім, у райському раї страшнім.
Паси з вас наріжуть, натягнуть на гузна вам палі
і крові наточать — упийтесь кривавим вином.
А де ж Україна? Все далі, все далі, все далі.
Наш дуб предковічний убрався сухим порохном.
Украдене сонце зизить схарапудженим оком,
мов кінь навіжений, що чує під серцем метал.
Куріє руїна, кривавим збігає потоком,
а сонце татарське стожальне разить наповал.
Пісню аранжувала та виконала Ольга Токар