У цій скрині ми збиратимемо поетичні надбання Ігоря Фарини. У міру надходження…
***
у павутинні осені
холоднім
заплутавсь
мого вірша павучок
***
у зошитах старих
себе шукаю
перед сівбою
сівалку лагоджу
***
весіння повінь
заливає овид
пливу із нею
у безмежжя мрій
***
сокири обух
від іржі очищу
позвала чесність
подолати зло
***
малює мамаїв
душа митця
аби серця
безсмертниками квітли
***
пливе крізь серце
споминів струмочок
його перепинання
вб’є мене
***
не можуть «гради»
перемогу вбити
серця пірнули
у ріку УПА
***
зухвала кров
струмує в наших жилах
без неї дні ці
в прірву упадуть
***
людина й тиша
родичі давно
її немає
то нема й людини
***
дракона з казки
треба подолати
щоб він у наші дні
не залетів
***
води живої
вздріти би краплину
щоб світ оцей застиглий
оживити
ДІДУСЬ
густюща кров
у постарілих жилах
не проганяє
юності краплин
***
краде сусід
чужих цеглин задуму
та це ще більш
його руйнує дім
***
себе знайти б
пішовши світ за очі
найбільша нагорода
з всіх ходінь
***
шукає пам’ять
джерело натхнення
вона помре
не покупавшись в нім
***
із клумби квітку
вирвати боюся
навіщо убивать
чуже життя
***
живе у тихоплині
сутність часу
але її шукаю
в бурхоплині
***
ще в лісі б’ються
олені за лань
хоча вона мерщій
від них втікає
***
не може й кроку
в лісі загубитись
назад без згуби
шляху не знайду
***
низько крилять
юні ластів’ята
та до трави
бояться доторкнутись
***
дивлюсь на хмари
в небі березневім
пливу із ними
під вітрилом долі
***
крилатий кінь
пасеться в полі ночі
і воду п’є
з джерелиці доби
***
іду на цвинтар
гостювати в мами
посивілий
з думками про дитинство
***
сова й себе
сахається вночі
і пріч летить
від світла якнайшвидше
ПТАШИНА БАТЬКІВЩИНА
ПЕРЕДПОЛІТНЕ
Темне небо дивної печалі.
І густе повітря – наче кров.
Журавлі безсонь не від’ячали
Над осіннім золотом дібров.
Загляда в глибінь зіниць зажура,
Але не спішу в її сліди
Йти покірно у сади похмурі,
Бо не хочу з серцем молодим
Чортові свою віддати душу
В перешептах долі і пера,
Бо чуже мій горизонт задушить
І накаже серцю :-Вже пора
Плисти до глибинної печалі
Межи берегами лун і літ.
… Кличуть пісню невідомі далі,
До яких збираюсь у політ.
НІЧНИЙ ПЕЙЗАЖ З ЧОВНОМ
Ці хвилі схвилюють руде баговиння й відринуть.
Тріщатиме коник всю ніч над обривом в траві.
А човен старенький шукатиме з болем причину:
Чому всеньке літо прив’язаним тут він стоїть?
Забули про нього ? Чи , може, з’явився суперник
З потужним мотором і весел не треба тепер ?
Враз так забажалось в минуле негайних повернень:
Згадав ,як йому підкорявся бурхливий Дністер.
А місяць сміється .Його диваком називає.
І спробуй не мати на нього за кпини ці зла.
…Та вчора я вгледів ,як місяць у травах шукає
Й не може знайти хоч одного старого весла.
КРИНИЦЯ ЛЕОНТОВИЧА
Куля в криницю впилась,
Куля пробила дзвін,
Куля осиротила
Пісню майбутніх змін.
Але водицю світлу
Не перепинить зло.
Адже квіт – серце світу
Чує цямрин тепло.
Щастя несе на лиця
Віра у сяйво змін.
…Куля не вб’є криницю.
Правду освятить дзвін.
З ВИРІЮ
Летять попід небесним дахом
Й у гніздах залишають втому.
Але не кажу я ,що птахи
Знов повернулися додому.
Вони у синьонебі линуть,
Знайшовши в нім собі основу,
Бо лет – пташинна батьківщина,
А гнізда – вічна тимчасовість.
ЖОРСТОКЕ ПРОЩАННЯ
Суперечки протнули всю хату.
І від криків тремтить в шибах скло.
Ще лежить тут покійниця – мати,
А дітей вже «пече» барахло.
Завтра тужно вони поспівають,
Помовчать, бо так звичай велить.
Потім знов у світах пощезають,
Приховавши свою ненасить.
Не згадають хоча б на хвилину
(Якби навіть і хтось підказав),
Як скотилась тоді в домовину
Із повік материнська сльоза.
Бо вони не помітили цього.
(Не могли!
Не могли!
Не могли!)
Все ділили мерщій дуже строго
І не мали коли…
НЕПОБОРНІСТЬ
Над розтином буття гойднулись миті,
Надій вантаж собі забравши в бран.
Та через вето долі на днів лан,
Здолавши лютозла несамовитість
Прорвались наших думань непоборність
Аби в нас залишитись назавжди.
Ступає думка в житія сліди
І Духа невмирущу первогорність.
Вона всім забандурить серед грому
І скличуть струни на порозі дому
Із гонів буднів незникання болю.
Упившися епохи лютим трунком,
Який грозить всесвіттюпограбунком,
Розмислень нурт відчує справжню волю
ЛІТНІ ЗОРЕПАДИ
Із неба ночі падають зірки ,
Пронзаючи п’янке повітря часу .
Здається навіть, що життя думки
Яскравішають враз на ночі трасі.
Спиняються й здивовані струмки,
Щоб ліпше вздріти палахкі окраси,
Бо з неба літа падають зірки,
Пронзаючи п’янке повітря часу.
… Ця зорепадність з Божої руки
Не хоче чути про ніякий насит
І нам вручає зблиски – викрутаси.
Й бентежимось , як в душі напрямки
Із неба літа падають зірки.
ДО ГАМЛЕТА
Твоя душа зорить у сутність строго,
Вихлюпуючи смуток, жаг і злість.
Але той череп Йорика старого
На всі питання все ж не відповість.
Чого ще ждати? Мусиш уявити
Зболілим серцем завтрашнього храм
І зрозуміти : щоб у ньому жити ,
Навчитися вмирати маєш сам.
ПЕРЕМОГА
«- Цикута ця солодка , як й життя,
-Сказав Сократ , всміхаючись до ката.
Та ти давно своє буття розтратив
Й не віднайдеш до нього вороття».
І чашу смерті пригубив ураз.
Ще щось сказав . Його не зрозуміли.
«- Хоч стане ґрунтом горде моє тіло
Та моя думка переможе час».