Вікторія Іванюк – вчителька у школі, викладачка в Академії, поетеса за покликом душі.
Ким вона є для вас, читачу, обирайте самі.
***
Болить душа. Пішов четвертий рік
як поміняли всі шпильки на берці,
Шнурівки, що впивалися у бік,
Тепер не на корсеті – тиснуть в серці.
Не радують ні сонце, ні кришталь,
Бокал вина холодний до оскоми,
Як шкода, що тепер їдка печаль
Наповнює щоденну чашу втоми.
Свистить ремінь, знов поламало дах,
Рясні дощі міняють листопади.
Настільки обмаль втіхи що аж жах.
Людей так мало, а багато зради.
Тонкі персти лягають на рояль,
Та все частіше оминають білих,
Дещиця теплих посмішок, на жаль,
А скільки тих до часу посивілих!
Туманом оповиті манівці
й шляхи важливі, що ведуть до мрії.
І часу жаль, й зажура на лиці.
Багато світла треба. І надії.
***
Коли бракує барв в блокноті
і дощ сіріє за вікном,
пали свічки в своєму домі,
зігрій усіх скоріш теплом;
зіграй майстерно на роялі,
ну а коли його нема,
хай лине музика натхненна
із серця з виходом в слова.
Люби своїх, бо їх так мало..,
живи, немов останнім раз,
бо лиш багаті духом можуть
розкошувати без прикрас.
І масок не вдягай, ніколи!
Навіщо ж? В світі карнавал?!
Коли немає фарб в блокноті,
графічний витвір – не провал.
***
Ти бачиш міст, він з криги чи зі скла,
пройти по ньому найкоротшу відстань
вартує сил, відваги і добра,
яке оплатить чи скасує пристань
твоїх чекань, надій і сподівань,
ясних подій на заході і сході,
ціна твоїх замріяних очей,
твоїх думок і плата за свободу.
А що для тебе значить йти свій путь?!
Молити Бога? Тішитись світанкам?
Варити каву в гейзері на двох
і відчувати радість й спокій зранку?
Пізнать себе…, відчуть добро і зло,
тягар мовчань, виснажливі тривоги
чи просто впасти, як опалий лист
до ніг людських у дощову погоду?
Який твій шлях і в чім твоя вина,
що ми німі, користолюбні й ласі
на компліменти, щирість і любов
і на події сонячні й прекрасні????
Ми всі скупі, бо нам бракує сил,
нас доля не голубила в колисці,
однак, щоб гордо прорости в бетон,
то треба бути більшим оптимістом.