Ми вже розповідали про несподівані, принаймні – нетрадиційні твори художника Ігоря Цапа.
Тоді він був діючим військовослужбовцем, який у проміжках між виходами на передову лінію малював, різьбив з дерева, надавав своїм виробам певного вигляду і навіть оздоблював деякі з них підписами. Мабуть, не розраховуючи на достатньо розвинуту фантазію глядачів його витворів, намагався якось пояснити – а що саме вони бачать.
Тоді ми просто констатували, що існує і такий спосіб художнього освоєння дійсності, який за умов форс-мажорного побуту митця є цілком зрозумілим: під постійний акомпанемент вибухів мабуть думки приходять іноді таки несподівані.
Але тепер, коли ветеран ЗСУ Ігор Цап провів у Львові, у славетній виставковій кав’ярні «Дзиґа» свою інсталяцію-виставку, саме час задуматися: а що нам показує митець?
І ми відвідали акцію у затишному закутку у центрі Львова.
Перш за все, відвідуючи місце, де автор розраховує, що сюди прийдуть люди, які, по-перше, дивляться і бачать, а по-друге – вміють читати, ми почали з Афіши при вході та Промоційної листівки на початку виставки. Вони теж є частиною композиції.
Подивіться й прочитайте і ви, шановні читачі. Бо нам треба зрозуміти. Виявляється, візуальне мистецтво – це не тільки естетична чи не дуже естетична картинка, яка чомусь подобається або не подобається, її, цю картинку, ще можна й зрозуміти. Або не зрозуміти. Картина або скульптура несе у собі такий же зміст, як вірш чи повість. Це, зрештою, було завжди.
На полотнах художників-реалістів, наприклад, ми бачили сюжети, про які можна було розповідати годинами. Найвідоміший, мабуть, прецедент – картина Іллі Репіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану», з якої можна писати роман, де кожен фігурант матиме свою біографію, не кажучи вже про сам лист, з приводу якого, спираючись на Костомарова та Яворницького, можна укласти докторську дисертацію з лінгвістики.
Звичайно, якщо поруч є сам автор картин (скульптур, різьб, інсталяцій…), який може і хоче щось розповісти про зміст своїх робіт – це чудово.
Але ми точно знаємо, що навіть розповідь митця про те, як це йому спало на думку оце усе створити – може нічого не змінити у нашому сприйнятті цього твору. Бо так воно діє: є твір (картина, роман, симфонія…) – і є глядач (читач, слухач). І між ними – нікого. Автор стоїть збоку і щось хоче додати. Але вже пізно. Ми, наш особистий всесвіт, вже сюди прийшли і вже дивимося. І у нашій свідомості вже все відбулося.
І отут виникає спокуса усе розтлумачити. Ми вже переглянули виставку, у нас склалося певне враження, і є ілюзія того, що ми зрозуміли весь фокус – і готові цим одкровенням поділитися. Я неодноразово бачив і чув у картинних галереях мистецтвознавців. Є такі фахівців від тлумачення мистецтва. Вони розповідають нам, що саме ми почули у цій симфонії Гайдна та у цій рапсодії «Queen», що саме ми побачили у цій п’єсі Шекспіра та у цьому фільмі Острікова, що саме ховається за картиною «Чорний квадрат» Казимира Малевич і куди там всі поділися. У принципі вони нічим не відрізняються від літературних критиків, нікому з них ще ні разу у всій світовій історії літератури не вдалося щось змінити в літературному процесі.
Тому ми не будемо тлумачити картини та інсталяції Ігоря Цапа. Він вже сам зробив. Ми тільки дамо можливість своїми аматорськими світлинами познайомитися з його творчістю.
Але. Спробуємо однак висунути ідею, яка зародилася після перегляду композиції. Тож з усіх тих вигадок, які наплодили оті, не проти ночі кажучи, мистецтвознавці, є певні умоглядні милиці, які вони намагаються підсунути нам, щоби ми якось шкандибали у хаосі, що його створюють митці. Йдеться про те, що усі явища мистецтва, так звані артефакти, мають між собою певні спільні риси. І ці риси об’єднують їх у певні групи. Звісно, самі митці про це можуть нічого не знати. Або знати але не погоджуватися. І все ж ці милиці дозволяють на хвильку зупинитися – і оговтатися. А чи туди я йду?
Отже, за сумою вражень, які накопичилися у мене як глядача, я сприймаю усю оту фантасмагорію як явище, яке у світовому мистецькому русі має назву – концептуальне мистецтво.
Усі хто захоче – може про нього почитати, Богу дякувати, написано про це чимало. Ми ж обійдемося кількома прикладами.
Зокрема, на зорі виникнення цієї течії художники намагалися вразити глядача чимось таким, щоби валило його з ніг не менше аніж той же «Квадрат». І художник Роберт Раушенберг узяв картину іншого живописця – і повитирав її. І назвав – «Стертий малюнок Де Кунінга»
Абсурд, скажете ви. І матимете рацію. І водночас – а це таки стало явищем культури, і примусило багатьох замислитися. Про тимчасовість мистецтва, хоч і казали давні, що життя коротке, а мистецтво вічне. Про те, що таки горять рукописи, незважаючи на обіцянки класиків. Отак концепція – зупинити і примусити думати.
Інший приклад: знаменита у вузькому колі японських митців художниця Йоко Оно. Яка так і була б родзинкою спільноти японського живопису, яка навіть Фудзіяму толком намалювати не вміє. Але так судилося, що з певного моменту вона стала тою, яку проклинали усі фани групи Бітлз, бо вони думали, що це її провина, що Джон Леннон пішов з групи – і історія зупинилася. А вона залишалася мисткинею, і Джон до її картин-інструкцій, надихаючись ними, писав передмови.
Отмар Херль, німецький концептуаліст, представив дуже провокативну інсталяцію з назвою «Танець з дияволом», де 1250 чорних гномиків вітають глядачів нацистським «Зігом». Про безсмертя нацизму – дуже, на жаль, актуальна тема.
З Рекламної листівки ми вже знаємо, що ця виставка не є першою у творчій біографії художника. А ще ми точно знаємо, що в Україні немає письменника, музиканта чи живописця, який міг би дозволити собі жити з гонорарів або з продажу своїх творів. Життєвого досвіду і матеріалу для натхнення сучасний митець набирається там, де заробляє на хліб насущний. На жаль, так воно є, і так воно у перспективі буде.
І далі залишається тільки спробувати уявити, про що може нам розповісти наш молодий сучасник, який пройшов через усі ті випробування, через які пройшли усі ми, але попри те – ще й війну. Війну, яка у кожного, як відомо, своя. І відомо, з минулих війн, що ніхто зі справжніх ветеранів не любить розповідати: а яка вона, ця війна. У художника є особлива у цьому сенсі перевага: він може не розповідаючи – показати. Тож спробуємо побачити світ нашого сучасника у цих незвичних, що й казати, витворах мистецтва.
Дивіться. Читайте. Думайте.
Це світ Ігоря Цапа. Це його сьогодення.
Ті, хто мав ілюзію побачити у цих образах пряме відбиття життя та характеру художника, мабуть, будуть розчаровані. Так буває, але вкрай нечасто. Здебільшого митець живе двома буттями: одним – фізичним, другим – вигаданим, вимріяним, видзьобаним і виплеканим. Оце тут те друге.