Зосталася з сином сама. Її бажання невеликі.
Не титанічні, не захмарні, не фантастичні:
син повинен їсти, тепло вдягатися, радісно гойдатися на гойдалці,
почати невдовзі говорити, змінити бліді щічки
на рожевий рум’янець, стригтися так, як сам захоче,
в перукарні, що її сам обере, й платити грішми,
які сам собі заробить, стільки, скільки зможе,
тим, що сам знатиме. Не крилаті ракети над головами,
не бруд евакуацій, не шум у вухах, не надмірна вага
нервових зривів, не зморшки непорозумінь, не крики,
не крики, не крики. Усе він отримає, малий, усе він зможе,
хіба що щічки такі бліденькі йому залишаться назавжди,
як у батька.
