Павло Старух
Поезії
***
І жити стає вже страшно…
І лячно ураз піти…
Дивлюся на світ – мурашник,
Хоч зараз вже два світи.
В одному крадуть безбожно,
Товстішає тільки плоть,
Нахабство кричить: «Все можна!»
Сердито мовчить Господь.
А в іншому світі, наче
Із кулями стигне час.
Багато цей світ не бачать,
А в ньому боронять нас.
В одному гудуть пивниці
(Я схильний добкатись там),
Яка ж це страшна різниця –
Судилася цим світам.
Який це великий подвиг –
Комусь захищати світ.
Я дякую їм за подих,
І кожному, хто вберіг…
Поки ми живі…
Не відкладай з життя на потім,
Усе те добре – вчинки та думки.
Воно ж промчиться, стільки поворотів
І як скінчиться, точно, невтямки.
Люби сьогодні і цінуй, що маєш –
Батьків та друзів, клаптик свій землі.
А ти усе на потім відкладаєш,
Та час сповзає в птаха на крилі.
Скажи усе, що мусиш, що повинен –
Завіса тиші зайва між людьми.
Скажи усім, як любиш Батьківщину!
І рідну стежку, перед ворітьми.
Погладь кота, що біля тебе треться –
Нехай муркоче, той з любов’ю, кіт.
«Та я ще потім…» Це тобі здається,
Таких вже бачив споконвіку світ.
Дзвони до рідних, надсилай на пошту…
Нехай слова розсіються криві.
Ти зараз тут – і це найбільший поштовх,
Допоки є і поки ми живі…
***
Бог бачить все – пилинку серед бурі,
Квартали тут розтрощених життів.
Йому там видно ці тужливі мури,
Він бачить те, що жоден не зумів.
І біснуватим – ще чекати кару,
І праведним – терпіти, щоб пройти…
Бог бачить все – крізь посивілі хмари,
І все Йому підвладне з висоти.
Він споглядає суддів нетверезих,
Що беззаконням марять без кінця,
Незламну мужність, часто на протезах,
З таким безстрашним виразом лиця.
Господь вдивляється у наміри, в обличчя,
Для Нього люди менші за мурах.
І думаю, Йому таки незвично –
Чого так мало каємось в гріхах.
І від Творця ніде не буде схову.
Назовні правда витече колись.
То знай собі, як мантру, як основу –
Молись, молись, молись…
***
Незламності духу присвячую…
Коли час тане воском гарячим
І життя в мерехтінні свічок –
Ти усе геть по-іншому бачиш
І минуле – при світлі думок.
Починаєш, тепер розуміти,
Ті буденні маленькі скарби.
І, здалось, навіть цвілість в кімнаті –
Декорація й тільки доби.
Розвидняються люди, події…
Видно всесвіт крізь стелі та дах.
Ти побачиш, якщо зрозумієш,
Що лічильники цінні в серцях.
Ти відкриєш для себе півсвіту –
Розгортаючи книгу в пітьмі,
Там заховане сонце в зеніті
І слова тобі світять самі.
Засвітися, для себе та інших.
Як не вийде, то компасом будь.
В цьому світі, здається, найгірше,
Якщо гаснуть, коли ще живуть…
Тільки ми
Небо буде таким, як колись
І так само скрипітимуть зими.
Знову літо промчиться кудись –
Тільки ми вже не будем такими.
Знову ранки чекатимуть дні,
Час помітний і часом незримий.
Знову вкотре пройдуть вихідні –
Тільки ми вже не будем такими.
Зранку місто охопить туман –
Місто звикло до сивого гриму.
Хтось почне свій службовий роман –
Тільки ми вже не будем такими.
Буде безліч закоханих пар,
Хтось до слів добиратиме рими.
Полетять ці зізнання до хмар –
Тільки ми вже не будем такими.
Наші спогади пам’ять снують,
Хоч частина – розвіється димом.
І крізь час, все одно, впізнають –
Тільки ми вже не будем такими…
***
Вдивляючись правді у вічі –
Зізнайся найперше собі,
Бо є безсоромні обличчя,
Хоч очі такі голубі.
І перш ніж сказати – подумай,
Аби не здійняти грози,
Чи сам необвіяний глумом,
Бо правда хитне терези.
Ти пильно дивися на себе.
На кроки позаду дивись.
Повинен ти мати потребу –
В собі розібратись колись.
В собі, як в розгорнутій книзі,
В шухляді, де безліч речей.
В собі – це насправді поблизу,
Далеко бува від людей…
Два світи
Ти просто дихаєш, але за це подякуй.
Які ж дурні ін’єкції краси,
Коли в цей час – хтось бореться із раком
І від страждання, губи, прикусив!
Тебе болить? Ой! Лишенько! Від зради?
Згадай про тих, хто кинутий в бою.
Поганий день? Ну справді, не вигадуй,
Бо гірше, якщо обстріл завдають.
Якась несправність – відключили воду
І ніби неприємно та в цей час –
З обдертих вулиць, хтось з країни Сходу,
Радіє крихтам, кинутим хоч раз.
Не встиг за літо вдосталь відпочити?
Біда, коли від вибухів не сплять.
І ти заможний, бо сьогодні ситий,
Бо ти ще є, а інші вже летять…
***
Людських надій цілісінькі підвали,
До сховищ ніч стривожена повзе.
Там час – не час, його пошматували,
А зовні звір, що носить мітку «Z».
У цих підвалах, як ніколи, людно.
Там вже не свариться насуплений сусід.
От тільки, правда, там холодні будні –
В оцих бетонних сховищах від бід.
Там справді страшно, голодно та сиро.
Туди бояться зазирати сни.
Яка ж розкішна – геть тісна квартира,
Що заливалась сміхом до весни.
Там знають діти лиш одну абетку –
Оту жорстоку дійсність в укритті.
Уже, здається, день ковтав таблетки,
Бо ще не бачив гіршого в житті…
Там тільки присмак тих спокійних ранків.
Там тільки спогад – теплий та м’який,
Бо хтось без когось – буде до останку,
Бо хтось тепер навіки молодий…
***
Увімкніть Україну в серцях.
Увімкніть її в душах, по світу…
Нехай кров’ю окроплений шлях –
Змусить велич її зрозуміти.
Віднайдіть Україну в собі.
В тих думках, що напилися болю.
Прославляйте в граніті й гербі –
Закарбовану предками волю!
Не забудьте про неї ніде,
Хай ця слава кордони порушить.
Україна – це край, де в людей –
Від народження вишиті душі.
Старух Павло Володимирович пише вірші змалечку. Нема такої нагоди, з якої він не міг би написати вірш. Напевно, він думає віршами. Деякі творці римованих рядків з віком переходять на прозу. Наш кременецький автор наразі вважає себе достатньо молодим. Він навіть ще не одружений. Вірші, подані до редакції – з майбутньої книги лірики «Поки ми живі».