ПРОБЛЕМА ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ ТВОРЧОСТІ ІНШОМОВНОГО ПОЕТА ДО НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРНОЇ СВІДОМОСТІ
На прикладі польського поета XVI століття
В історії кожної національної літератури є такі епізоди, про які їй не дуже хочеться згадувати. Франсуа Війона засуджують до страти і виганяють з батьківщини, щоби через триста років ним гучно пишатися.
Едгара Аллана По, якого література ХХ століття вважає батьком мало не усіх новітніх жанрів, доводять до відчаю злиднями та заздрістю і закопують самотнє тіло у далекому куточку цвинтаря.
Ципріана Каміля Норвіда пізніше поставлять в один ряд з Міцкевичем та Словацьким, але за життя витискають на еміграцію, де він у статусі невідомого поляка похований у братській могилі.
І НЕМАЄ ВИННИХ. Поет завжди беззахисний перед суспільством. Особливо коли він це суспільство випереджає. Або намагається змінити. От дуже не любить суспільство, коли якийсь нахаба каже, що те, що було з діда-прадіда, є не зовсім гідним і варто би цього позбутися.
До канонічного апарату польської літератури Миколай Семп-Шажинський (1550-1581) потрапив більш ніж через двісті років після своєї смерті. Його брат надрукував якимось мінімальним накладом тексти з зошиту, що лишився йому у спадщину. Єдиний примірник першодруку дожив до початку ХІХ століття, щоби безслідно зникнути відразу після повторної публікації. Однак протягом наступних двох століть ця невелика книжечка, набувши з часом ще декілька текстів, здобула настільки вагомий авторитет, що тепер входить до обов’язкового списку для читання учнями середньої школи у Польщі. І практично усі значимі твори Семпа-Шажинського є на рекомендованій відповідним відомством веб-сторінці Wolne lektury (Доступна література). Адам Міцкевич і Генрик Сенкевич можуть тільки позаздрити такій щедрості упорядників. Тож до ареопагу класиків польської літератури цей поет однозначно включений.
Однак, незважаючи на присутність поета у хрестоматіях та значну кількість академічних (перш за все – монографії одного з провідних польських літературознавців Яна Блонського «Mikołaj Sęp Szarzyński a początki polskiego baroku») та методичних опрацювань, навряд чи можна стверджувати, що Семп-Шажинський став улюбленим автором польських школярів, або й навіть дорослих.
Бо поет був у шістнадцятому столітті одним з небагатьох літераторів, які користувалися у написанні публічних текстів польською мовою, оскільки мовою богослужіння, науки та мистецтва була латина. Тому юний літератор був у цій царині першовідкривачем, попри те, що вже були і Миколай Рей (1505-1569), і Ян Кохановський (1530-1584), яким у репутаційному сенсі пощастило набагато більше. Бо комунікаційне середовище доби Пост-Ренесансу було далеким від всеохопності епохи Інтернету, і поети не завжди читали один одного.
Хочу просто нагадати, що у часи, коли жив Миколай Семп-Шажинський (середина XVI століття), якби хтось намірився створити Спілку письменників планети Земля, то для проведення організаційних зборів, за участю усіх живих на той момент письменників, достатньо було б винайняти середньої величини кав’ярню. А усіх потенційних читачів (тобто – людей, які не просто вміють читати, а періодично знайомляться з художніми текстами) того самого космічного об’єкту можна було спокійно розмістити в актовій залі районної середньої школи.
Тому немає нічого дивного у тому, що у добу, коли не було ще жодного професійного польського письменника, а засновники польської літератури Миколай Рей та Ян Кохановський, згадані вже старші сучасники Семпа, за велике щастя вважали бути секретарем статусного вельможі, мало хто звертав увагу на провінційного юнака, який за життя навіть у столичному Кракові не побував, з дивним прізвищем Семп (Sęp), що українською означає «шуліка», не найбільш симпатичний персонаж в орнітологічній фауні світу. Пізніший біограф поета навіть зауважив, коментуючи життєпис відомих йому Семпів: «Był to ród drapieżny, całkowicie nazwy swojej godny (Був це рід хижий, цілком гідний своєї назви)».
Проживши лише тридцять років і опублікувавши під своїм іменем тільки один текст, який і поезією складно назвати, бо це була скоріше така собі піар-акція, опис дворянського герба, до власного прижиттєвого портрету доробитися не встиг. Є картинка, на якій зображений молодик в одязі часів шекспірівських трагедій з таким же середньовічним інструментом в руках.
Таким поета побачив у 1896 році ілюстратор історичної новели Адама Креховецького «Тарлувна» (одна з героїнь любовної лірики Семпа). Звісно, жодної гарантії, що це саме той персонаж історії літератури, про якого йдеться у новелі, нема.
Тому я пішов на продовження експерименту і попросив знайомого кременецького художника Василя Петровського створити образ поета, у якому поєдналося би 16 століття і значення його прізвища. От що з цього вийшло:
Тож сучасний польський читач має змогу засвоїти сенс вишуканих семпових поетичних екзерсисів тільки за допомогою ретельного академічного коментаря та поводиря. Ситуація приблизно така, як з читанням англійського сучасника Шажинського – Вільяма Шекспіра (1564-1616) нинішнім поколінням британських школярів. Реалізувати його дається тільки з тлумачним словником. Зрештою, сучасним українським учням під час читання, наприклад, прози Івана Яковича Франка теж часто буває непереливки.
Тому годі сподіватися на широкий читацький розголос феномену Миколая Семпа-Шажинського у світовому, чи бодай – європейському контексті. Порівняльний аналіз досягнень, культурних та світоглядних, польського автора у співмірній площині з французькими, англійськими, німецькими тощо літераторами можливий тільки тоді, коли ці досягнення будуть виразно проартикульовані власне у міжкультурній комунікативній сфері. Не менш це стосується й виведення Семпа-Шажинського до слов’янського культурного товариства.
Історія подарувала юному польському шляхтичу такі бурхливі часи, яким можна тільки позаздрити. Як казав один персонаж політичної лірики про подібну ситуацію: «Щасливий, хто прийшов у світ В його хвилини вирішальні».
Бо саме у період формування людської та творчої особистості поета у Польщі добігала кінця династія Ягеллонів. Після смерті Сигізмунда ІІ Августа, який власне й створив Річ Посполиту обох народів, але не залишив після себе нащадка чоловічої статі, почався політичний безлад у державі на досить тривалий час.
Навколишній світ теж не тішив гармонією. Поруч нуртувала Московія на чолі з осоружним Іваном Грозним, який був ніби й союзником Польщі, бо намагався позбутися образливого статусу данника кримського хана Девлета І Ґерая, що полюбляв час від часу спалювати Москву вщент. А Польща споконвіку силувалася маневрувати поміж Османською імперією та Кримським ханством
Починало вирувати Військо Запорізьке, козацтво українське, породжене польською шляхтою й знищене шляхтою російською
Ні на що не натякаючи, хочу нагадати, що приблизно у той самий час, коли польській культурній громадськості стали відомими тексти Семпа, чеський науковець та політичний діяч Вацлав Ганка з метою формування чеської патріотичної свідомості вдався до літературної містифікації й ввів до наукового обігу так звані Краледворський та Зеленогорський рукописи, які пізніше були визнані підробкою. Але слово було сказане, чехи перейнялися древністю своєї культури й звитяжно увійшли до родини європейських народів.
А ще перед тим, у 18-му столітті поет Джеймс Макферсон аналогічно створював давню ірландську літературу, впроваджуючи до неї прадавнього, з ІІІ століття ірландського барда Оссіана, у якого миттєво повірила уся письменна Європа та напівписьменна Росія
І француз Проспер Меріме, вже не маючи жодних суспільно-політичних мотивацій, а виключно з метою продемонструвати свій жвавий літературний талант, видав книжку так званих іллірійських пісень, нібито записаних ним у диких балканських країнах
Сама ідея літературних містифікацій стала настільки спокусливою, що постійно супроводжує літературний процес: від міфічної Черубіни де Габріак у Срібному столітті російської поезії до кельтського поета-ченця Ріангабара, якого вигадав Юрій Винничук, чим особисто образив наївного Дмитра Павличка.
У недавній короткій розвідці про польського менестреля я висловив припущення, що відвоювання культурного плацдарму для Миколая Шажинського є можливим виключно через якісні переклади на європейські та слов’янські мови. Читач цих ареалів має пізнати унікальність поета та водночас подібність його до вітчизняних авторів тої ж доби. І тут перекладач повинен віднайти баланс між так званим джерелоцентричним принципом, якого намагався дотримуватися видатний український тлумач Григорій Кочур, що передбачає максимально можливе наближення читача до оригіналу – і національноцентричним принципом, який проповідував інший наш блискучий драгоман Микола Лукаш, бо такий підхід робить іншомовного автора вітчизняним.
Найближчим для Семпа у часі і просторі автором був апробований та авторитетний поет Ян Кохановський, «співець з Чорного лісу», багаторазово перекладений на російську і досить якісно – на українську (Кохановський Я. Трени й інші вірші. Тернопіль: Видавництво «Крок», Instytut literatury. 2022. 160 с.). Американський професор польського походження Майкл Мікось теж вніс свою лепту до трансляторичної справи, переклавши Кохановського на англійську. Засновник сучасної літературної польської мови є навіть патроном одного польського університету. Близькою є ситуація з «батьком польської літератури» Миколаєм Реєм. Іншим польським авторам XVI століття повелося менше. Ну бо хоча Шимон Шимонович й був активним громадським діячем, засновником однієї з польських академій, але як літератор він користувався латинською мовою, що не робило його виразником національного менталітету.
Що стосується Шажинського, то мені вдалося знайти переклади його віршів на російську та англійську. Причому один з поширювачів інформації про нього апріорі відніс його до категорії авторів, які не можуть бути доступними російському читачеві, бо його не тільки неможливо перекласти на російську, але «звучання його імені й прізвища достатньо щоби іноземця охопив жах».
Що «жахливого» у імені Миколай, мабуть, одному з найпоширеніших у світі і яким названо самого дослідника, важко сказати. Очевидно, автора вразило слово Семп («Sęp»), яке існує практично у всіх слов’янських мовах, в тому числі – й російській, і всюди означає назву цілком шляхетного птаха, який красується на гербах багатьох дворянських родів.
Натомість, якщо йдеться про якість перекладу на російську, то до них доклався кавалер польського ордену «Хрест Заслуги» та лауреат премії польського ПЕН-клубу Асар Еппель, що спробував довести до російського читача «Епітафію Риму», а також ще декілька творів.
Читаючи переклад «Епітафії», ми бачимо, що медіатор блукає в океані віршових розмірів від ямбу до анапесту, хоча оригінал цього не передбачає. Намагаючись бути якомога більш архаїчним, тобто – відповідати часу створення вірша, перекладач застосовує давні, церковнослов’янські форми: «стогны», «ристания», які у поєднанні означають дивні речі – «площі змагань». Римську річку Тибр автор перекладу адаптував до форми «Тибер», яка зобов’язана цим лише намаганню перекладача втриматися у межах розміру рядка. Загальна кострубатість тексту не дає можливості відчути досконалість цього семпового шедевру.
Ми спробували відтворити цей вірш українською мовою, намагаючись поєднати обидва трансляторичних принципи, які застосовуються практиками українського перекладу, джерело- та національноцентричний, для того, щоби читач сприйняв вірш, написаний поляком у шістнадцятому столітті, так, ніби він створений сьогодні. І водночас – зрозуміти, що це таки польський автор бачить світ. Ця публікація є першою.
ЕПІТАФІЯ РИМУ
Пілігриме, хочеш ти Рим знайти у Римі?
У самому Римі це важко пілігриму.
Подивись на коло стін, що стоять в руїнах,
Храми, з величі яких залишились стіни.
То є Рим. Той вічний Рим, те могутнє місто,
На чий прах, паломнику, можеш помолитись.
Перемігши цілий світ, і себе здолало,
Незборимого щоб ніц в світі не зосталось.
У подоланій труні Рим лежить звитяжний,
Щоб ніхто не здогадавсь, хто із них є справжній.
Все змінилося, лише плине Тибр незмінний,
Що Нептуну в дар несе свій пісок безцінний.
Жарт Фортуни: що стоїть, я за те боюся,
А продовжує життя те, що є у русі.
У перекладі «Сонету І» перекладач вживає пафосно-високі звороти у стилі російського поета XVIII століття Василя Тредіаковського: «тщетна радость», «кои невозбранно», чим аж ніяк не наближує Шажинського до сучасного читача.
Український переклад цього вірша вже побачив світло на шпальтах журналу «Посестри».
ПРО КОРОТКОЧАСНІСТЬ ТА НЕПЕВНІСТЬ НА СВІТІ ЖИТТЯ ЛЮДСЬКОГО
А гей, ви погляньте лишень, як хмарками пухкими
Титан прудконогий наш час заганяє за обрій!
Життя раювання розтане, як згинули обри,
Бо Смерть невблаганна за нами в дорогу пустилась.
За мною шпигують і нипають тіні повсюди
Гріхів моїх давніх, що яросно ятрять
Стривожене серце і спалюють пам’ять
Риданням гірким за масною маною облуди.
О сило, о втіхо, о скарбе предвічний жадання,
Які б не були ви звабливі, одначе тавруєте долю
Вердиктом про елімінацію з грона чекання
На щастя, що Богом зовемо, хай скільки там болю.
Стікає в клепсидрі вода. Та фортуні в догоду
Потрапить лиш той, хто пізнає тих тіней природу!
Аналогічно вчиняє російський перекладач й з текстом «Сонету V»: «вкусить горазд приятство всяко». «Посестри» запропонували свою українську версію й цього вірша.
СОНЕТ V
ПРО НЕПОСТІЙНУ ЛЮБОВ ДО РЕЧЕЙ ЦЬОГО СВІТУ.
І не любити – кара, але й любов – покута.
То жалюгідна втіха, коли пісний відвар
Хоч медом замаскуєш – не влити в каламар.
Так нас манять і зводять жаги п’янкої пута.
Одвічні є примани, немає на то ради:
То золото і срібло, то влада і любов.
Не носять амулету, не знають молитов,
І не змурує серце тривожної огради.
Любов – єдиний спосіб земного існування.
Та плоттю править страсть, не відаючи прав,
Людських і горніх сил не боячись рівняння
І дурить душу, хоч усе впаде на прах,
Шляхетної не зрить нев’янучої вроди,
Мету кохання, суть її природи.
А у тексті «Пісні IV» перекладач геть загубився у російській граматиці: «Знатные от знатных суть происходят,/ Славен конь кровями». В результаті складається враження про Миколая Семпа-Шажинського, що він такий самий недолугий віршомаз та епігон, яким в історії російського письменства залишився поет-блазень. Пояснити ці факти можна хіба що тим, що перекладач не мав базової філологічної освіти і про семантику деяких слів та словоформ ніколи не чув.
Ми, натомість, пропонуємо ознайомитися з українським варіантом цього вірша, який, висвітлюючи основу польського сарматського світогляду, звісно, має виключно історичну цінність як контент та естетичну – як приклад віршетворення.
ПІСНЬ IV
ПРО ГІДНІСТЬ ШЛЯХЕТСЬКУ
Люди шляхетні, ну що там казати, родяться, звісно, в сім’ї родовитій;
Що про ґатунки коней може знати хлоп-робітник, гречкосій посполитий?
Голуба-птицю з сім’ї полохливих не приведе дерзновенна орлиця,
Кроткого зайця з родини рухливих в очі не бачили лев і левиця.
Але народження буде замало, множити треба фамільні чесноти,
Звичку тренуй у вправлянні тривалім і не страшися нудної роботи;
Викують серце високі ремесла, зроблять стійким елегантні науки,
Волі не дай ти привичкам нечесним, бо про шляхетність забудуть онуки.
Яв – це не мир, плетениця баталій, – злісно єхидствував Рим войовничий,
Сину Юпітера досить регалій, хай Ганнібала до сутички кличе.
Світу не треба твоєї відваги – кинь і забудь заговорені лати,
Pro patria mori не варте уваги? Рідну домівку не треба шукати.
Місця нема тобі посеред смертних, тож віднайди себе поміж богами.
Пам’ять ніхто не подужає стерти. Будь як Алкід, що у дружбі з громами.
Славний Геракл покорив піднебесну ані гербом, ні шляхетністю роду,
Клав на олтар він снагу свою чесну, силу й відвагу громаді в догоду.
Світ повен жахів, потвор і чудовиськ, тільки кирпата старуха безсмертна.
Але горіх виростає з кротовищ, як не було б це руїні нестерпним.
Все поступається силі незламній, тож вона вічна і слинна повсюди,
І повік прагнуть її до нестями, хвалять і прісно хвалитимуть люди.
Як пощастило тобі народитись в славному домі, героїв скарбниці,
Це шлях до лаврів, де можуть укритись ду́рні й босота, безславні і ниці.
Щоби нащадки тебе пам’ятали, ти позабудь про нікчемні забави.
Пращурів герб – це для спомину мало, гляне потомок на зроблені справи.
Наслідком справ твоїх, схвалення гідних, стане ім’я твоє, варте пошани.
І не важливо, багатих чи бідних, внуків твоїх будуть звати «дворяни».
Стане корона твоїм охоронцем, буде кордони твої захищати.
Пам’ять про це, поки грітиме сонце, буде незмінно стояти на чатах.
Ще один переклад – виразно національно-центричний варіант, коли вірш названий «Колядкою», але це польська колядка шістнадцятого століття, отже її форма, її оригінальне звучання нічого не дадуть українському читачеві, він просто не розпізнає у цьому тексті естетичний феномен, який прийнято називати колядкою. Тому, незважаючи на цілком світський, навіть романтичний характер вірша, ми взяли ритм однієї з найбільш популярних українських християнських колядок «Бог ся раждає» – і зробили симбіоз українського фольклору і польської куртуазної лірики:
КОЛЯДКА ДО ЗОСІ
Рік народився – несімо дарунки,
Любому другу – серце у пакунку.
Нема скарбу більшого окрім тебе, милая,
Тож ламаю голову, що б таке це було би.
Тут не треба злота, що лиш множить горе,
Ні перлин блискучих з Червоного моря.
Навіть того хоч би й мав, та було би то дарма,
Бог тебе обдарував клейнодами багатьма.
Дав би тобі серце, та ж воно не моє,
Ти його забрала, диво рум’яноє.
Щира віра нам дана, незборима є вона,
Але з серцем у двобій чи наважиться – хто зна.
Тож геть не знаю, що маю давати,
Голий і босий пред тобов ставати?
Свого маю лиш вогень, що у серці палахтить,
Та любов моя ген-ген вже за обрієм летить.
Годі з бідою, враз за колядою
Доля надійде тихою ходою.
А як згоди не даси, то помилуй і спаси,
Господи, почуй мене, душу в небо вознеси!
Інший приклад імплементації, пристосування національного культурного менталітету до скарбниці європейської культури, яка веде свій родовід з античних феноменів – вірш «До Касі», у якому ліричний герой, розпочавши з любовних терзань, покотився вздовж стародавньої історії про Нарциса, демонструючи як власну ерудицію, так і свої літературні здібності, бо оповідь про давньогрецького юнака стала під пером Семпа захоплюючою інтригою:
ДО КАСІ
Як лід твердий неминуче та швидко розтане,
Візьме якщо хтось вогонь і поблизу з ним стане.
Так я на личко твоє будь-якої години
Гляну – і гину.
Гляну і гину, впадаю в розпуку і відчай,
А як не буде від тебе розради щомиті,
Будеш жорстокою названа тої ж хвилини.
Тут же загину.
Що за нещастя, яка була в цьому потреба?
Смерть несподівано, тільки-но гляну на тебе,
Смерть несподівано, варто не йти за тобою,
Стежить за мною.
Де був мій розум, чому не схотів сповістити,
Що за цабе воно, що за гультяй гордовитий?
Ми керувати собою не маємо права,
Бог нами править.
Якось Нарцис богорівний, молодик і красень,
Тихий струмок розшукав, перелесний і ласий.
Він не хотів, ненароком, у люстрі неначе,
Лик свій побачив.
Лику свого йому зріти раніш не судилось,
Вирішив він, що обличчя чиєсь там укрилось.
Там, під водою. Уроді своїй здивувався.
І закохався.
Довго дивився і все дивувався сильніше,
Як для любові в душі утворилася ніша.
З тіні й води зародилася – так не буває! –
Ватра палає.
Так, Купідоне, ціна твоїх стріл відповідна,
Кожен хай візьме собі їх за приклад догідний,
І на того, хто красу має надто яскраву,
Маєш управу.
Німфи лісні від красунчика того шаліли;
Краща із них віддала за любов свою силу,
Ехо зачахла, снагу лиш на копію має,
Слово лунає.
В очі собі він спрямовує погляд уперто,
Чути давно уже зойки кохання відверті,
З власною тінню балакати вже не гидує.
Небо кепкує!
До компаньйона звертається так простодушно:
«Хто б ти не був у воді, а жага моя слушна.
Так дотулитися вельми мені закортіло
Ладного тіла.
Як ти потрапила в воду, дитино пригожа?
Вийди сюди, я прошу, ти на мене так схожа.
Сили пручатися злу в тебе було замало?
Волю зламали?
Свого бажання до мене показуєш знаки:
Стежиш за мною, твій погляд дає мені знати;
Як я кажу, ти відказуєш, ніби я любий:
Рушаться губи.
Сльози ти ллєш, як зітхаючи жалібно плачу,
Як засміюсь, на устах твоїх посмішку бачу,
Руки тягну притулити, а ти неодмінно
Тягнеш до мене.
Хочу тебе цілувати і бачу відвагу
Уст твоїх красних, що прагнуть доконче звитяги;
Заздрісний плин, що тримає і що розділяє,
Нас не пускає.
От же ж дурниця, а рве на шматки моє серце,
Треба би вже розпорошити кляте джерельце,
Спражити, знищити геть дочиста охоронця
Променем сонця».
Так от сидів, бурмотів, розмовляючи з тінню,
Знати нікого не хтів, крім отого створіння,
Всох від кохання і суму, й таке гарне тіло
Квіткою стало.
Певний комплект віршів Семпа був перекладений на англійську мову професором канадського університету Ричардом Соколоським. Усі переклади є ретельними, практично дослівними, точними у реаліях (професор знає матеріал), але, безумовно, не є художніми. Підрядковий переклад у поезії є підставою для подальшої роботи, першим етапом, він ніколи й не претендував на відображення естетичної сутності твору літератури. Тому ані канадський, ані взагалі англомовний читач (а через нього – світовий) поки не одержав цілісного образу творчості польського поета ХVI століття. А самі тексти перекладу мають чисто академічний інтерес, як такі, що відбивають рівень європейської освіченості людини періоду пізнього Відродження та раннього бароко.
Потреба в українському перекладі є вкрай нагальною. Сама лишень географія життя та творчості Шажинського просто таки волає про це: Зимна Вода, Львів, Сокаль, ціла низка річок та селищ, де відбуваються події в сюжетах Семпа. Досить багато культурних явищ, які є спільними для слов’янських, польської та української, цивілізацій.
2019 року в Польщі заснований Інститут літератури, державна установа, яка опікується польською літературою, зараз відбувається злиття цього закладу з ще одним – Інститутом книги. Одним з напрямків діяльності Інституту є співпраця з українськими культурними осередками. Зокрема, львівське видавництво «Літопис» та тернопільське видавництво «Крок» вже здійснили видання українською мовою понад двох десятків найменувань книг польських авторів. Крім того, Інститут видає інтернет-газету «Посестри. Українська і польська література», у якій періодично вміщені матеріали, які ознайомлюють українського читача з феноменами польської літератури, а читача польського – з явищами літератури української.
Власне, наприкінці минулого року Інститут літератури замовив видавництву «Крок» реалізацію проєкту «Миколай Семп-Шажинський українською мовою». Проєкт був здійснений. І перші кроки по оприлюдненню результатів, ще до виходу книги перекладів, зробила саме газета «Посестри», де було опубліковано декілька творів польського поета в українському перекладі.
Остаточну думку про естетичну цінність цих перекладів напевно скаже наукова громадськість після виходу усього комплекту віршів, а їх – понад 70, але цей спільний українсько-польський крок у напрямку створення загальної культурної аури європейського світу, де перебуває Україна разом з Польщею, є перспективним та багатообіцяючим.
Олександр Глотов доктор філологічних наук, професор, Східноукраїнский національний університет ім.В.Даля/ Кременецька обласна гуманітарно-педагогічна академія ім.Т.Шевченка
