Це історія нашої трагічної повсякденності: солдат пішов на війну – і не повернувся. А дівчині, яка встигла стати його дружиною, тепер все життя бачити уві сні, як він повертається.
Олександр Подвишенний був студентом Острозької академії, вчився на українського письменника (є така спеціальність – «Літературна творчість»), під час Революції Гідності від початку був на Майдані у складі сотні Правого сектора з позивним «Химера». В Острозі згодом, захопившись інтелектуальною складовою ідеології націоналізму, створив і очолив районну організацію Правого сектора. Під прапором культового правосека Сашка Білого (Музичка) команда острозьких націоналістів систематично смикала за нерви місцеву бюрократію.
Як кожна радикальна система організація Дмитра Яроша почала шукати остаточної правди, якої, як відомо, немає – і правосеки перестали бути нічним кошмаром українських олігархів і російських шовіністів.
Сашко пішов служити строкову службу, під кінець якої, набувши статусу офіцера, вирішив вступити до аспірантури Академії. Не без перешкод, але став аспірантом, почав писати дисертацію про Уласа Самчука. Продовжуючи писати й вірші, увійшов до Спілки письменників України.
Нормальне мирне життя. Одружився з чудовою дівчиною, теж випускницею Острозької академії. Дарія є професійною журналісткою і теж пише вірші.
Але настав лютий 2022 року – і все пішло шкереберть…У селі Кринки Херсонської області колись був музей Остапа Вишні. Мабуть, філолог Олександр Подвишенний хотів би відвідати цей музей. До війни там жило 991 мешканець. Тепер там нема нікого. Остання інформація від капітана Збройних Сил України з позивним „Платон” прийшла саме звідси…
Коли ми збирали тексти Олександра і Дарії для публікації, виявилося, що їх на цей момент по десять.
Тож – ДВАДЦЯТЬ ЗАПОВІДЕЙ ЛЮБОВИ
| Олександр Подвишенний | Дарія (Борисович) Подвишенна |
| ЧОРТ ЗАБИРАЙ, ЛЮБЛЮ ЖИТТЯ – НЕ СТРАШНО Й ВМЕРТИ! | Я ДІЛЮ СВОГО БОГА НАДВОЄ І КЛАДУ ТОБІ У КИШЕНЮ |
| 1. Якось напровесні Розприндилась весна, розбурхалась… Вона, як ти. Мов метелики запурхали З дахів коти. Котилась по щоках гірка сльоза Солоно-прісна. Насунулась гроза Так тихо і зловісно. | 1.*** Колись вони зустрінуться в місті, що пахне медом. Він шукатиме в натовпі її намисто, вона — його кеди. І тоді вона пригадає смак абрикосу, а він — її гріхів. У терпкій долоні зашелестять коси, з ароматом забутих снів. |
| 2. Олені Крізь оптику видно оленів, Що безжурно собі жують. За спиною хлопці стомлені Рала на мечі кують. І чути прокляття пророків, Їх слова безпросвітні, як ніч. Світлі янголи лічать кроки, Щоб здолати стезю протиріч. Стрепенулося стадо сохате, Я натиснув на твердий гачок. Щиро вибач мені, солдате, Та в цім ділі ти був новачок… | 2. *** Вітряки нам розкажуть, що завтра буде ліпше. Автівки ковтають пил, як легені гарячий кисень. Коли так штормить, дихати треба швидше. Якщо трохи болить — просто дужче натисни. Шрами великих міст розкроїли магістралі. Рани малих — зашивають вагони й диспетчери. Їхньому слову рідко бракує деталей. Часом в дорогу достатньо безглуздого речення. Зоря вечірня для спочинку шукає обрій. Сонце прийдешнє ґаздує на полях і панелях. І може тисячний ранок воістину буде добрий. І навіть найгірший день відшукає собі оселю. |
| 3. Вокзальний менестрель Немає гіршого, ніж вертатись туди, Де тебе не чекають. На вокзалі гудуть поїзди: „Не барися, відчалюй!” Я плюю на перон за давнім звича́єм І, мов п’яний, іду крізь вагон. Провідниця із тацею чаю, Мов богиня Атена з Арго. Під мерехтливим, безладним світлом, Що сочиться звідусіль, Моє давнє кохання розквітло Й мій тонко прихований біль. | 3. *** Усмішку твою зберіг засніжений вокзал. У темряві, розкроєній диспетчером і вібраціями шпал. Кажеш, дерева не ростуть на дахах, а втім… віриш? навіть із літер в долоні можна звести дім Світло плацкарту мерехтливо чекає кави обіцяє не згаснути, поки на коліях воскресає держава Знаєш, залізо як смак на зубах і як зброя.. кінцева. скрегіт коліс і місто омите імлою |
| 4. Оракул У шелесті вітру під стоа, Де зростали кремезні дуби, Молилися греки просторам, Щоб в бою оминути ганьби. Із ватри блищали жарини, Мов очі заблудлих царів. Вони прагнули ласки Афіни, Доки шлях їх земний не змарнів. Гримнуть війни, а з ними слава! – Оракул сторічний прорік. – Афіна сьогодні ласкава, Буде нині бурхливий Стікс. | 4. *** Дерева на даху твого будинку розкажуть більше, ніж мої ліричні герої. Корені їх зухвалі, як чайки на ринку — крадуть мій кисень, і я вкриваюсь корою. У твоїх світанків металевий присмак, на вирваних аркушах досі бракує ритмів. У новому часописі ти напишеш стисло: «Етюд сп‘янілих рим і хибних алгоритмів». |
| 5. Осінні роздуми Осінь – це час кав’ярень і поезії; Час зів’ялого листя. Холодно, бо в пеклі домени чистять, А бородаті янголи гострять леза. Листопад – мій улюблений місяць, Він тихенько ховає надії. На цвинтарі людно: немає місця, Та десь іскорка все ще жевріє. Так багато на світі незнаного, Ця рефлексія сповнена болю. Падолист цей – кінець, та він наново Дозволяє нам бути собою. | 5.*** Я ділю свого Бога надвоє і кладу тобі у кишеню. Не мене – хоч його з собою забирай у мандрівку шалену. Я допалюю третю цигарку, випускаючи клуби туману: а могла би з тобою до ранку ятрити загоєні рани. Я дивлюся на зморені хмари – поміж ними себе шукаю. Чи химера ти, чи примара? Чорт бери, ніяк не вгадаю. Я ділю свого Бога й сміюся: так вже сталось, що дим за вітром не загоїть від слів укусів і мені не всміхнеться хитро. |
| 6. Чорнобокий кіт Здіймаюсь на гору і бачу капличку, В ній вогник яскравий палає. Підходжу ближче, запалюю свічку, Ключі щоб дістати від раю. А вогник танцює, а вогник стрибає… В очах відбивається гнів. Недогар’я злостиво згорає Й освітлює згарище днів. На дворі так тихо порипує сніг, Лиш вогник ніяк не згасає. Кіт чорнобокий дременув із-під ніг, А з ним і вогонь понад гаєм. | 6. *** Мої підошви цілував хрусткий сніг. У вії врізався колючий батіг – бо міг. Під віями в урвищі волали скіфи. Не блакитна рань, не карибські рифи – мої міфи. У міфах я зализала твої глибокі рани. Над рифами ти необачно зустрів ранок. Твій ґанок. Я прокидалась раніше на чверть години. Підошвами обіймала сіно та глину. Пів хвилини. Ще пів хвилини пари в морозне повітря. Думки обважніли і дуже далеко до титрів. Хитро. Я боса – пройди у моїх черевиках. Не залишай цієї любові на стиках. Вона – навіки. |
| 7. Колізей У колізеї розцвів бузок – І це зовсім не сон. Повстали герої казок, Їх крок звучить в унісон. Вітер, що верес колише, Гасає між темних рядів. З трибуни читають вірші Хто лише тільки хотів. В одностроях стояли поети, Сливе кожен із них промовляв: Боже милий, не страшно нам смерти, Добровільно ми стали до лав. Та стояв там один хлопчина З очима бузково-ніжними. Він просто хотів писати, бо Вірші його були дивовижними. | 7. *** Бийся в мені, тріпочи. Збирай жменями випалену землю, словом печи і мовчи, мовчи… День для повстань, постань. На периферії зболених звершень, в апогеї змагань розтань… Змова зірок, пророк зрікається рубців і сторінок, назустріч крок, гачок… |
| 8. Метеор Крізь віки й туманні сузір’я Він летів на зустріч кометі, Бо вірив у давнє повір’я, Пустослівне кривляння поетів. Ця швидкість космічна. Не дивно, Що втрачено голову в леті. Та простір насичений зливами, Байдуже до нього кометі. Та він не здавався, летів, що є сил, Аж поки розпався уламками. Тоді ж над людьми запалав небосхил І ранок розквітнув серпанками. | 8. *** піт на твоїй спині дихає гарячим чорноземом вуста обвітрені й сині ощасливлені осінніми грозами вбирають солоні сльози пальці згрубілі й вологі міряють пульс лісовим струмкам зриваючи їх на стогін за годину впаде туман за дві — сіль ковтне океан вовки покидають лігво голодні очі проведуть тебе домів ноги рятуються бігом залишаючи позаду гнів і стежку багряних слідів |
| 9. Лісовий дух На околиці ночі я голос почув, Він кликав мене біля лісу. Ті нотки тривожні – крізь поле лечу, Під ноги вронивши валізу. Той ліс предковічний, вхід в нього – табу, Та я на те все не зважаю. У скронях гуркоче коней табун, Що до прірви біжать понад краєм. Увірвався до хащів, всі руки в крові, Хтось десь тихо шепоче молитву. Ти мужньо боровся, скорися мені, – Темний дух простягнув гостру бритву… | 9. *** небо тривожне, небо бентежне сірим вмиває степ йди обережно, ранком безмежним попри сотні халеп вітре лукавий, вітре ласкавий вицілуй шрами мої в ніч простягни свої руки жилаві до зір метушливих роїв день неналежний, вогник сердешний, тліє у грудях журба сонце зійшло, хихотнуло прийдешнє втомлено йде юрба |
| 10. Stilletto Гіпнотичний грудень скніє за вікном, Стікає воском по шибках листопад. Біжу вперед, та дивлюся назад. Цей паліндром Гарячий у серце увірвався автостопом. По стоптаній землі, по кризі стертій, Де сотні літ ступали лицарі й поети, Крокую я так радісно та вперто… Чорт забирай, люблю життя – не страшно й вмерти! На твої груди впасти, притулитись, (За)вмерти і не дихати від щастя. Та люди люблять гратися стилетом, Бо слово – зброя, злочин і причастя. | 10. *** Час віроломно плавить гравюри, силує перебором ковтати слова і сльози. Ці кляті альбоми, акорди, ескізи, натури – адресант загубився, і обрис його – в моїй прозі. |