Поети різних країн відразу відреагували на початок нового етапу російсько-української війни – на повномасштабне вторгнення в лютому 2022 року. Тоді, в перший весняний місяць, я перекладав щойно написані твори на цю тему різних авторів з болгарської, латиської, польської. Хтось відгукнувся одним-двома віршами, хтось – цілою добіркою. А для Гаррі Дуди, поета з міста Ополе, мілітарна навала зі сходу стала поштовхом для нового етапу творчості.
І тут нема перебільшення: перші три вірші датуються 27 лютого, наступні писалися майже щодня. Уже до кінця березня вони склали рукопис поетичної книжки-білінгви «Na oczach świata / У світу на очах», перший варіант якої вийшов у квітні зусиллями видавця Марека Волинського. Гаррі Дуда продовжував писати, я – перекладати, і в липні зʼявилося друге видання, значно повніше й різноплановіше, з присвятою «Проти ворога свободи людей і народів – для підтримки духу воюючої України».
Упорядковуючи збірку, автор розширив її хронологічні і тематичні рамки. Найраніший вірш датується 1988 роком, далі йдуть написані в 1990-ті та на початку 2000-х, всі вони зібрані в першому розділі, що має назву «Хроніки зла». Вірші 2022-го ввійшли до другого розділу, за обсягом удвічі більшого. Автор назвав його «Слава Україні! Хроніки зла тривають далі», підкресливши трагічну спадкоємність часів. Тематично він теж не обмежився тільки війною в Україні, в низці творів заторкнув те, що робилося за участю Росії в інших регіонах: Азії, Західній і Центральній Європі, на Кавказі, врешті – всередині неї самої. Такі вірші увійшли переважно до першого розділу, а присвячені Україні – до другого.
Обидва розділи обʼєднуються і спільними лейтмотивами, що пронизують усю книжку, і наскрізним образом Росії, який можна бачити не лише точково, в одному короткому періоді та малій локалізації, а стереоскопічно – тяглим у часі й просторі.
Ще слід наголосити на гостро-публіцистичній спрямованості більшості віршів книжки і на тому, що практично всі вони мають під собою документальну основу – реальні події.
В авторській передмові Гаррі Дуда так охарактеризував естетичне завдання, яке ставив перед собою: «Отже, представляю читачам свої поетичні твори, які писались протягом тривалого часу – від 1988 року до дня сьогоднішнього. Вони виражають боротьбу моєї свідомості з похмурим феноменом зла, що полягає в брехні і насильстві, сьогодні його найбільш наочно уособлюють Путін і нещасна Росія, споконвіку поневолена своїми сатрапами, тобто росіянами, помисли яких до такої великої міри отруєні шовінізмом великоросійської пихи і сатанинським культом сили, фальшуванням себе і світу».
В польській літературі можна знайти безліч прикладів схожої рецепції Росії, але я хочу озвучити одну цитату, яка разюче точно і лапідарно її акумулює. В драмі Юліуша Словацького «Кордіан» головний герой, дивлячись з гірської вершини вниз, вигукує: «Народів ти мені нагадуєш могилу!» Фраза, на перший погляд, не адресується безпосередньо Росії, але виразний антиросійський пафос драми дає всі підстави екстраполювати вигук на метрополію, яка поневолила різні народи і в якій, за відомими словами Тараса Шевченка, «на всіх язиках все мовчить».
Розділ «Хроніки зла» акцентовано на історичних коренях нинішньої російсько-української війни. В попередні десятиліття імперія діяла точно так само, як і в попередні століття: або перетворювала захоплені країни на колонії, або підтримувала вірні їй маріонеткові уряди.
Один із прикладів – Сирія. У вірші «Росія і Сирія, або Некрофілія» Гаррі Дуда пише: «Справ ницих Асада найвищі верховоди // гніздяться у Кремлі – так само, як сатрапій // штаби підтримки всіх…» І закінчує: «в паскудстві там жиріють: відступники й мерзота // лиш смерть з того гнізда приносять» (с. 45). Фактичним продовженням того вірша можна вважати «Записку з бійні»: «Радіємо погоді, та в мовчанні світовому // дітей, немов клопів, сирійці труять газом» (с. 49).
Дві поезії, датовані серпнем 2008 року, – відгук на російську експансію в Грузію та моральна підтримка грузинського спротиву: «Грабіжник правічний чужої землі ані пʼяді // не вхопить…» (с. 41).
Принагідно згадуються Афганістан, з якого довелось безславно піти без перемоги, і Білорусь, яка лише номінально вважається незалежною і де авторитарний режим виживає тільки за рахунок російської політичної та економічної підтримки.
Звісно, польський поет не міг оминути історії Польщі, яка неодноразово зазнавала нападів з боку Росії, ставала її воєнною здобиччю. Багато поляків на собі відчули, що таке сибірські каторга чи заслання, бо «Там лиш випадково // можна було не вмерти» (с. 20), а також – що таке масакра у виконанні росіян: «Спадкоємець Катині // знову поширює злочин відверто-брехливий» (с. 123). Вірш «Русаки 1939-2022» опирається на власний сімейний досвід Гаррі Дуди – на розповідь матері про те, як до їхнього дому на початку Другої світової завітали «сумні дикуни в одностроях солдатських» (с. 135) і патрали рибу просто на кришці фортепіано.
Однак у своїй країні росіяни коїли те ж саме щодо власних співвітчизників. Скажімо, в Чечні. Кілька віршів присвячено кампанії в бунтівному регіоні, яку правильніше було б називати на воєнною, а каральною: два з них – теракту в школі в Беслані, один – масовому знищенню цивільних людей у селі Самашки: «Повбивали наших жінок, дітей і стáрців. // А як нам жити без мудрості стáрців? // – розповідає в кінорепортажі чеченець…» (с. 23).
Росіяни ставляться так не тільки до інородців, а й до одноплемінників, тобто до самих себе, а якщо узагальнити, то загалом до людини й до людського життя, бо воно для них не має жодної цінності. Поет називає Росію «країною, де бракло духовності з часу первісного» (с. 91). І додає: «Це Росія при Путіні справжня – безстидна й захланна» (с. 61).
Лейтмотиви, контурно прорисовані в «Хроніках зла», в другому розділі розвиваються, поглиблюються і набувають довершеної форми.
Необхідною умовою існування подібної перверсивної реальності є тотальна дезінформація, якою просякнута масова свідомість, засилля брехливої пропаганди, тобто те, що Гаррі Дуда назвав «фальшуванням себе і світу». Будь-яка протидія їм смертельно небезпечна. Якраз такий погляд відбито у вірші «Політковська», написаному 17 жовтня 2006 року, відразу після замовного вбивства відомої московської журналістки, бо «можуть кожного вбити, // як про когось чи щось правду висловить різко. // Правда – злочин для них, правдолюб – святотатець» (с. 35). Відтак закономірно, що править тією державою «Антилюдина на троні у брехень густім ореолі…» (с. 127) – персоніфіковане вираження національного менталітету.
Ще однією необхідною умовою існування московського режиму є насильство, покликане насадити атсмосферу страху в країні, експортувати його за кордон, а головне – задовольнити перверсивні потяги виконавців, бо «З русскіх мозгів виходять збочення розмаїті – // вірус на них розмножується…» (с. 127).
Зазвичай насильство проявляється у формі садистської поведінки: «Де можуть, то попутно // заріжуть, стопчуть, осквернять» (с. 73). Повторювана картина – коли «кацап під пістолетом // жінок ґвалтує на очах дітей» (с. 99). Садистська поведінка, спрямована проти беззахисних малят, набуває особливо цинічного звучання, як-от у вірші «Маріуполь»: «А не дістали снаряди – // росіянин стріляє дівчатку в лице, розбиває // хлопченяті голівку. Бо вмерли б і так – добра рада! // (…) «Ви повинні тут здохнути всі», – батько Путін вам зичить» (с. 107). Ліричному герою книжки здається, що він «попав на сеанс фільму жахів» (с. 119).
Апофеоз насильства – вбивство, але для варвара з-поза східного кордону то річ звична, навіть нормальна, коли «Покотом стелить // він по вулицях трупи» (с. 75). Убивства набувають масового характеру, але цьому не слід дивуватись, «Бо Армія Червона – безпощадна маса, // знаряддя голокосту братського нового» (с. 87).
Гаррі Дуда не обмежується зовнішніми описами, а прозирає в глибини російського менталітету, показує його екзистенційні засновки. Вище згадувався вірш зі знаковою назвою «Росія і Сирія, або Некрофілія». Але таке ж бачення спливає у вірші «Москва», де стверджується: «Старі мерці вічно живі» (с. 29). Воно прямо перегукується зі світовою інтелектуальною культурою ХХ століття, насамперед назву працю Еріха Фромма «Душа людини», в якій розглядається звʼязок некрофілії з потягом до вбивства, а також аналізуються такі яскраво виражені некрофільні особистості, як Гітлер і Сталін. Вірогідно, Гаррі Дуда мав на увазі саме їх, однак до типу некрофільних особистостей за всіма характеристиками можна сміливо віднести і Путіна, і безліч слухняних виконавців його волі – «маленьких путіних» на нижчих суспільних щаблях.
Тому одним із лейтмотивів збірки є не просто порівняння двох тоталітарних практик – автор ставить знак рівності між російським путінізмом, сталінізмом і гітлеризмом. Симптоматичною є назва вірша «Адольф Віссаріонович Распутін», концепт його виражено словами: «В одній особі – троє…» (с. 55). Так само симптоматично названо вірш «Російські Einsatzgruppen», що починається рядком «Російський путіноїд іде по Україні» (с. 73). Далі автор створює слово-неологізм «Путінфюрер» (с. 77), а найжорстокіші збройні формування Третього Райху і Радянського Союзу вважає ідентичними: «З катівні твої два узори – // НКВД та SS» (с. 79).
Невідʼємною рисою некрофільної особистості є відсутність емпатії, цілковита байдужість до живих людей і до життя взагалі. Як зазначав Фромм, «вони закохані в убивць і зневажають тих, кого вбивають». Якраз про це йдеться у вірші «Одноразові солдати – монолог Путіна, підслуханий поетом» (с. 111).
Проте частіше ліричний герой Гаррі Дуди порівнює представників Росії, і в першу чергу її очільника, не з людьми, а з тваринами, причому – з безжальними хижаками. «Міста – мов крокодили // зубами шматували. Бо то бандитське племʼя» (с. 141), – пише він у вірші «Вторгнення пекла». Повторюваними є і зіставлення з комахами, які викликають стійке фізіологічне обридження: «ви ж всадовляєте гниду // на верхівці кремлівську – не вірить вона, що сконає, // в саркофаг свій не хоче» (с. 81). Тут думка автора прочитується прозоро: він має на увазі зворотну еволюцію людини в Росії, тобто намагання відкинути її назад до тваринного стану: «До печер хоче Путін вернути історію» (с. 75).
Утім, автор іде ще далі. У створеній ним естетичній реальності країна-агресор являє собою правічне, хтонічне зло. Тому найгустіша сітка порівнянь у текстах якраз із хтонічними істотами, які представляють сили потойбіччя. Від імені Росії діють «двоголовий мутант» (с. 41), «двоголова гієна» (с. 93), «монстр, що жиріє від крові» (с. 95), «з копитами виплід геєни» (с. 79), «в кремлівській вежі демон» (с. 67), «російські дракони» (с. 97), «диявола гідні сини: рускі зомбі» (с. 131), «імперський змій в короні» (с. 127), «відьма-Путін» (с. 73) тощо. І як підсумковий акорд – парад сил зла: «Відкрило пекло браму. // Підходить Путіна когорта – йдуть паскуди» (с. 99).
Розвиваючи мотив «мовчання світового», автор прямо вказує, чому це стало можливим: «Світ бачить, але світ // закрив рот // і руки по швах опустив, // бо Россія вєлікая // і страшна, і грізним постійно // начебто є той ведмідь. // Світ бачить, але світ // розкланюється // і платить добру копійку // на злочинну діяльність» (с. 26). Та хіба в цьому є щось незвичайне? Людство таким було впродовж тисячоліть: «Історія світу // від витоків і до кінця – кровʼю скроплена завше» (с. 115).
Поширеність зла у світі не повинна звільнити Росію від покарання за злочини, тому важливим лейтмотивом стає необхідність відповідальності, майбутньої відплати за скоєне. Спершу він проявляється у формі гостроемоційної реакції ліричного героя, котрий після побаченого починає «мріяти, як на Москву запускаєш ти першинґ» (с. 115), він готовий «взяти штурвал бомбовоза й те племʼя спалити // бандитів, пігмеїв і ґвалтівників звироднілих» (с. 115). Коли пал емоцій спадає, ліричний герой, згадуючи призвідцю нинішньої війни, повторює ту саму думку, тільки вже стриманіше, опираючись на цивілізовані юридичні норми: «раніше має він перед судом постати // у Нюрнберзі новому» (с. 73).
З образом сучасної Росії в книжці різко контрастує образ сучасної України, і це увиразнює негативну оцінку країни-агресора. Коли заходить мова про Україну, радикально міняється стилістика, пейоративи, що превалюють у зображенні росіян, поступається місцем меліоративам, а емоційний ряд почасти межує із сентиментальністю.
На передній план виходить щире глибоке співчуття до біженців, змушених полишити домівки: «Із мішком сліз і страху дорогами втечі // дріботять ноженята дитячі – і стільки страждання!» (c. 75). Болем відгукується в серці ліричного героя картина похорону жертв бойових дій та позасудових страт, особливо дітей, коли він бачить «ніжки у білих панчішках, що видно із чорних // мішків» (с. 93). Поет порівнює поранених з першими християнами періоду, коли ті піддавались переслідуванням: «Жінка у німбі бинтів – наче Свята на іконі» (с. 69). Про захисників острова Зміїного Гаррі Дуда написав вірш уже 27 лютого, коли щойно зʼявилась непідтверджена інформація, ніби вони загинули. Їхній образ відтворюється чуйно, навіть любовно: «Тринадцять воїнів – як зграйка білих чайок, // і сяє день над морем ясно-синій» (с. 67).
В іншій тональності мовиться про тих українських героїв, які зі зброєю в руках продовжують боротьбу: «молот підносить // наш гнів, щоб ущент розтовкти двоголову гієну» (с. 93). Автор закликає: «Бий виродка пітьми, бо він із пекла родом!» (с. 89) А в вірші «Азовсталь» з присвятою «богатирям Маріуполя» заглядає в далеке прийдешнє: «Віки майбутні мужність Честі ще прославлять» (с. 139).
Закінчується книжка символічно – віршем із назвою «Українці!», в якому поет уявляє оптимістичну картину після переможного завершення війни: «дахи над головами знов зведуться всюди, // відступить смерть, і вернуться додому діти, // настане день новий – і добрим буде!» (с. 143).